Діонісій Няраді (Dionýz Njarady, 10 жовтня 1874, Руський Крстур, Сербія — 14 квітня 1940, Крижевці, Хорватія) — єпископ Крижевецької єпархії Хорватської греко-католицької церкви (01.05.1920 — 14.04.1940), Апостольський адміністратор Пряшівської греко-католицької єпархії (27.10.1922 — 02.02.1927), Апостольський адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії (03.11.1938 — 16.03.1939). Прийняв сан 1 січня 1899 р., хіротонізований 9 січня 1915 р.
Біографія Народився 10 жовтня 1874 року в селянській родині в Руському Крстурі (Австро-Угорщина). Абсолютну більшість цього села на території сучасної Сербії складали колишні переселенці з історичного Закарпаття та Пряшівщини. Його батька так шанували в громаді, що вибрали за «сирітського батька». Діонісій, найстарший з-поміж п'ятьох дітей, змалку прислуговував у церкві. Ще студіюючи богослов'я, він виконує обов'язки віце-ректора наук у семінарії.
1 січня 1899 р. висвячений на священника. 1902 року (у 28 років) став ректором Загребської духовної семінарії.
Єпископство 5 грудня 1914 року Римський папа Бенедикт XV призначив Діонісія Няраді титулярним єпископом Абіліт Лісанійської і вікарним єпископом Крижевецької єпархії. 9 січня 1915 р. відбулося висвячення Діонісія Няраді в сан єпископа.
1 травня 1920 року Папа Римський Бенедикт XV призначив Діонісія Няраді єпископом Крижевецької єпархії.
З 27 жовтня 1922 по лютий 1927 року Діонісій Няраді був апостольським адміністратором єпархії Пряшева.
20 лютого 1927 року він повернувся до рідної Крижевецької єпархії. Якраз тоді до єпархії було включено греко–католиків Боснії — переселенців з Галичини. Переконання владики Діонісія були однозначними: воєводинські руснаки (та й загалом русини Пряшівщини та Закарпаття) є частиною великого українського народу.
Владика Карпатської України Радо сприйняв звістку про постання автономного уряду Карпатської України на чолі з отцем Августином Волошином восени 1938 року.
Після Віденського арбітражу (2 і 8 листопада 1938 р.) Угорщині передали Ужгород, Мукачево та Берегове з навколишніми селами. Мукачівський греко-католицький єпископ Олександр Стойка не бажав переїжджати до нової столиці в Хуст, а залишився в Ужгороді.
Карпатська Україна залишилася без своїх релігійних центрів, духовного проводу і семінарії. Після того, як 280 з 305-ти парафій Мукачівської греко-католицьких єпархії залишилося в Чехо-Словаччині (офіційна назва — Федеративна Республіка Чехів, Словаків і Підкарпатських Русинів) за погодженням з єпископом Стойкою і за декретом Східної конгрегації (Ватикан) перейшли в тимчасову юрисдикцію Крижевецького греко-католицького єпископа Діонісія Няраді та призначив його апостольським адміністратором. У Хусті єпископ опікувався перенесенням друкарні отців-василіян, закликав священників узяти на себе керівництво читальнями «Просвіти».
Єпископ керував цими парафіями до 16 березня 1939 року, коли угорські війська зайняли територію Карпатської України.
Через кілька днів після окупації єпископа Няраді було депортовано до Будапешта та взято під домашній арешт, там з нього збиткувалися. За словами очевидців, перед будинком владики було споруджено дві шибениці, на яких, як презирливо висловлювалися угорські сили, буде повішено отця Волошина і владику Діонізія. Особливе невдоволення викликало те, що єпископ освятив синьо-жовтий український прапор. Але за нього заступився апостольський нунцій, який порадив повертатися до себе в Крижовецьку єпархію в Югославії. Тим часом руснаки Воєводини прийняли кількасот біженців із Карпатської України, переважно інтелігенцію, яка рятувалася від окупації. Серед них був і президент Карпатської України отець Августин Волошин.
Помер 14 квітня 1940 року.
Микола Бутович у своїй монографії згадує наступне:Несподівано прийшла звістка про траґічну смерть Єпископа Діонісія Нярадія: його отруїли. Був це направду святий чоловік і щирий український патріот.
Джерела Єпископ Карпатської України Мукачівська греко-католицька єпархія. Офіційний сайт Bishop Dionýz Njaradi Греко-Католицька Церква під час Карпатської України Про греко-католицьку єпархію // Нова Свобода. — Хуст. — 1939. — 10 березня — С. 2. // Пекар А. В. Нариси історії Церкви Закарпаття. — Рим: Львів. 1997 — Т. 1. — С. 145.
Література