Скульптура Франції 19 століття — період розвитку національної скульптури за термін у близько сто років.

Загальна характеристика

Феномен французької скульптури 19 ст. приваблював вже сучасників. Боротьба із застарілими методами і образами академізму і класицизму в скульптурі країни так і не завершилась перемогою з боку новітніх стилістичних течій, хоча надала її історії драматизму. Академізм був діяльно і матеріально підтриманий урядами та Паризькою академією мистецтв, що підживлювало його існування впродовж столітнього терміну і рекрутувало до власних лав армію митців різного обдарування. Державна підтримка розвитку скульптури створила для неї сприятливі умови, котрих не було в жодній з тогочасних країн. Поштовхами для неї були кампанія будівництва тріумфальних і суспільно значущих споруд, бурхливий розвиток капіталістичної торгівлі попри війни і революції, практика всесвітніх виставок.

Так, скульптор Ежен Гійом виконав 1867 року замову на сім погрудь Наполеона Бонапарта, поданого у різні періоди життя від юності до поразки в політичній кар'єрі. Зрозуміло, що подібна серія скульптур була анахронічною і потрібною лише черговому монархічному режиму. Скульптура Франції 19 ст. мала відчутний цензурний і політичний тиск.

Енциклопедичний словник Брокгуза і Ефрона навіть дав перелік найвидатніших скульптур, створених за столітній термін. В перелік потрапили — «Жанна д'Арк чує голос Бога» — бронза, ск. Анрі Шапу «Психея, покинута Еротом» — мармур, Карре-Беллез Альберт-Ернест «Джерело поезії» — мармур, ск. Ежен Гійом «Дівчина біля колодязя» — мармур, ск. Шеневерк «Сон» — мармур, ск. Матюрен Моро «Gloria victis» — бронза, ск. Антонін Мерсьє, «Ретіарій» (гладіатор із сіткою і тризубцем) Антоні Ноель Алегорії «Віра», «Любов», «Мужність вояків» и «Громадянська чеснота» — чотири бронзові скульптури, виконані Полем Дюбуа для надгробку генерала Ламорисьєра в Нантському соборі.

В переліки видатних скульптур потрапляла і «Марсельєза» Рюда (найкраща за якостями скульптура століття), але під побутовими назвами «Заклик до бою» чи «Виступ у похід волонтерів 1792 року», котрі нейтралізували її революційне наповнення і переводили його в побутове і політично безпечне.

Опинившись в центрі аристократичного району Парижа, «Марсельєза» Франсуа Рюда витримала іспит і центральним місцем французької столиці, і іспит часом. Рельєф став центральним твором як самого скульптора, так і значним монументальним твором французької пластики всього 19 століття. Все це — в противагу більшості тогочасної скульптурної продукції.

На зламі XVIII-XIX ст

Ситуація в скульптурній галузі Франції наприкінці 18 ст. була складною через трагічні події французької революції 1789-1793 років. Монументальна скульптура відноситься до капіталоємних видів мистецтва і зазвичай випадає з практики в періоди народних заворушень чи революцій. Королівська родина Франції в роки революції була ізольована від політичного і художнього життя, як і багата аристократія, що емігрувала з країни, рятуючи власні життя. Саме вони і були головними замовниками і споживачами скульптури у Франції.

У країні залишилась низка скульпторів, що продовжує працювати, але повільно і в галузях немонументальних. Це Симон Луї Буазо (1743—1809), колишній керівник скульптурної мануфактури Севр, Клодіон (1738—1814), автор алегорій, фавнів, німф і вакханок в стилі рококо та скульптор Жан-Антуан Гудон (1741—1828)Золотов Ю. К. «Французкий портрет 18 века», М., «Искусство», 1968, с. 189—190.. Всі вони бачили на власні очі перебіг трагічних подій революції, терор, арешти диктаторів революції, директорію, захоплення влади амбітним генералом Наполеоном Бонапартом.

Особливе місце посідав скульптор Жан-Антуан Гудон (1741-18228). За життя він (як портретист) працював і за замовами аристократів (Донька Людовика XV принцеса Аделаїда, 1777, Лувр, графіня де Сабран, Музей Тюрінгії), і за замовами деяких діячів революції (погруддя Дюмур'є, 1792, Анже, погруддя Мірабо), і за замовами нової військової аристократії Наполеона І Бонапарта (погруддя Наполеона, Музей, Діжон). Гудон в творчості рішуче порвав зв'язки з грайливим рококо французької аристократії і перейшов на позиції реалізму і мужньої стриманості класицизму з його прагненням просвітицтва, суспільного служіння і героїки. На жаль, творчий доробок скульптора залишається несистематизованим і розкиданим по різним континентамЗолотов Ю. К. «Французкий портрет 18 века», М., «Искусство», 1968, с. 190.. Саме творчість Гудона стане містком, що пов'язав найкращі досягнення французької скульптури попереднього століття зі скульптурою початку 19 століття.

Початок XIX ст Початок 19 ст. характеризувався посиленням офіційного тиску на скульпторів з боку Наполеона та його нової військової аристократії. У художню практику силоміць запроваджено ампір. Наполеонівський ампір — стиль жорсткий, пафосний і холодний, офіційний, більш символічний і в парадному портреті, і в скульптурі. Він помітно відрізнявся від класицизму кінця 18 ст., який вільно обрали і відродили французькі митці ще в середині століття. Наполеон, як узурпатор влади, активно жадав величі і ореолу могутності давньоримських імператорів. Саме тому митцям Франції було наказано брати за взірці мистецтво не республіканського Риму, а Риму доби імператорів — офіційному, поміркованому і холодно-величному. Не був ампір і вищим щаблем розвитку класицизму, бо по відмиранню нав'язаного Наполеоном державі ампіру, класицизм в країні був відновлений і трохи перегодом переродився в академізм 19 ст.

В офіційній манері працюють Антуан-Дені Шоде (1763—1810), П'єр Картельє (1757—1831), Жозеф Шинар (1756—1813) та ін. Цей офіційний стиль цілком підтримував і скульптор Франсуа Жозеф Бозіо (1768—1745), що перебував близько сімнадцяти років в Італії і користувався порадами скульптора Антоніо Канова. Бозіо прибув у Париж лише 1807 року.

Скульптори отримують замовлення на створення тріумфальних арок, бюстів військової аристократії і численних офіційних портретів диктатора Наполеона. В скульптуру прийшов стереотип, фігура подавалась у повний зріст з ознаками величі і закутаною на манер давньоримських тогою. Вона однаково могла прикрашати залу палацу чи надгробок, тобто втрачала місцеве призначення (Наполеон-законодавець, ск. Франсуа Жозеф Бозіо, надгробок Казимира Перьє). Постать Наполеона (малого на зріст і схильного до зайвої ваги) в скульптурі абсолютно втрачала ознаки реальності і набувала рис нереалістичного символу, для створення цих скульптур імператор не позував (Антоніо Канова, «Наполеон-миротворець», Академія Брера, Мілан — високий, худий, повністю оголений і зі списом в руці на манер античних тиранів).

Неправдивість і узагальнена декоративність переходять і в ампірний рельєф (ск. Антуан-Дені Шоде. «Гомер»)

Ця лінія офіційної скульптури не переривається і з поваленням імперії Наполеона у 1814 році (так звана Перша імперія) та відновленням монархії. В цей період працював Жан Жак Прадьє (1790—1852), француз швейцарського походження. Тематика його творів — сюжети з античності, портрети, легендарні постаті середньовіччя.

Ще живий Франсуа Жозеф Бозіо з тою ж старанністю виконає погруддя відновленого на королівському троні Карла X, 1825 р. та «Апофеоз страченого революцією короля Луї XVI», 1826 рік, що мало символізувати повернення до середньовіччя при ігноруванні значних змін в свідомості французів і змін в законодавстві Франції, привнесених революцією та добою військових авантюр Наполеона Бонапарта.

Романтизм

Найпослідовніші позиції романтизму виробили митці Франції. Саме там гостро, боляче відчувався розрив між гуманістичним ідеалом та жорстокою дійсністю країни, що вела безкінечні війни, страждала від нівелювання особистості і практичного винищення молодого покоління у військових авантюрах Наполеона, розчарування у частих змінах політичної влади і відсутності перспектив стабільності. Романтизм Франції (на відміну від інших національних шкіл) мав також патріотичну, суспільну складову, яку яскраво втілили Теодор Жеріко в картині-спротиву «Пліт Медузи» та Ежен Делакруа — в картинах «Свобода, що веде народ» та «Винищення греків турками на Хіосі» («Різанина на Хіосі»). Унікальним явищем французького і європейського романтизму став барельєф «Марсельєза» на Тріумфальній арці в Парижі (скульптор — Франсуа Рюд).

Лише з часом патріотична складова французького романтизму зійшла нанівець, а митці перейшли на позиції індивідуального спротиву дійсності (Ежен Делакруа, Альфред Мюссе, Жорж Санд, Стендаль, Віктор Гюго, в Британії — Джордж Гордон Байрон та ін.)

Проміжні позиції між романтизмом і пізнім класицизмом посів скульптор Давид д'Анже (1788—1856). Республіканські політичні уподобання примусили його частку життя провести у Великій Британії в еміграції. Скульптор отримав визнання і в Парижі після повернення на батьківщину. Спроби приручити митця зробив і монархічний уряд Франції. Давид д'Анже отримав замову на монумент принцу-полководцю Конде для двору в палаці Версаль. Він багато працював майстром меморіальної пластики і створив низку художніх надгробків. Його репутацію як талановитого скульптора зміцнив і орден Почесного легіону, котрий йому надала влада 1825 року. 1826 року він став членом Інституту Франції.

Серед відомих творів в Парижі — скульптурна група для фронтону Пантеона, в який перетворили ампірну церкву Св. Женевьєви. Холодна, ампірна стилістика архітектури Пантеона примусила митця звернутися до алегоричного зображення. І він створив пафосну Алегорію Франції між алегоріями історії та свободи. В пишну, але офіціозну стилістику французького академізму компромісно і невиправдано внесено реалістичні постаті героїв минулого, що стало ще одним покажчиком глибокої кризи французького академізму середини 19 століття.

Романтизм привніс у скульптуру інтерес до внітрішнього світу окремої особи, її прагнень і емоцій. У всіх європейських столицях створюють численні пам'ятники великим землякам як минулого, так і сучасності. Однак в галузі монументальної скульптури працює армія малообдарованих митців, здатних запропонувати пишні, але банальні рішення і композиції. Мистецька вартість численних монументів невисока, а винятків — небагато. Монументальна скульптура перейшла у довгий період зниження художньої якості і занепаду. Загалом західноєвропейська скульптура, котра майже повністю залежала від офіційних смаків і державних коштів, помітно відставала в розвитку і художній значущості від тогочасного малярства.

Медалі роботи Давида д'Анже

Липнева монархія і скульптура

Липнева монархія (1830—1848) — уряд, котрий перехопив владу у Франції після Липневої революції 1830 року.

Владу називали «царством банкірів». Державний бюджет перетворився на джерело прибутків тільки для фінансистів-банкірів, котрі отримували через нього величезні позики та субсидії. Банкіри, використовуючи тісні зв'язки з новим урядом, разом з королем, вдало грали на фондовій біржі, спекулюючи державними облігаціями і акціями приватних компаній. Їм всіляко намагалися заважати французькі прихильники монархії династії Бурбонів.

На цей період припало створення скульптурної серії «Королеви Франції та уславлені жінки». Мались на увазі тільки королеви і уславлені жінки Франції. Серія мала двадцять мармурових скульптур у повний зріст. Вибір гідних для серії осіб зробив Луї-Філіпп I — останній монарх з титулом короля на французькому престолі. Дивним чином в перелік королев і святих потрапила і селянка Жанна д'Арк.