Ільф і Петров — радянські письменники- сатирики Ілля Ільф (справжнє ім'я — Ієхіел-Лейб Арійович Файнзільберг; 1897—1937) таі Євген Петров (справжнє ім'я — Євген Петрович Катаєв; 1902—1942). Уродженці міста Одеси. Автори спільно написали знамениті романи «Дванадцять стільців» (1928) та «Золоте теля» (1931). Дилогія про пригоди «великого комбінатора» Остапа Бендера витримала безліч перевидань, не тільки російською мовою.
Бібліографія У 1925 році відбулося знайомство майбутніх співавторів, і з 1926 року розпочалася їхня спільна робота, яка спочатку полягала у написанні тем для малюнків та фейлетонів у журналі «» та обробці матеріалів для газети «Гудок». Першою значною спільною роботою Ільфа і Петрова був роман «Дванадцять стільців», опублікований в 1928 році в журналі «» і в тому ж році виданий окремою книгою.. Роман мав великий успіх. Він примітний безліччю блискучих виконання сатиричних епізодів, характеристик і подробиць, що стали результатом актуальних життєвих спостережень.
За романом з'явилося кілька оповідань і повістей («Світла особистість», 1928, «Тисяча і один день, або Нова Шахерезада», 1929); у цей же час письменники розпочали систематичну роботу над фейлетонами для «Правди» та «Літературної газети». У 1931 році був опублікований другий роман Ільфа і Петрова — «Золоте теля», історія подальших пригод героя «Дванадцяти стільців» Остапа Бендера. У романі представлена ціла галерея дрібних людей, охоплених жадобою наживи та пристрастями, які існують «паралельно великому світу, в якому живуть великі люди і великі речі».
У 1933 році Ільф і Петров на борту крейсера «Червоний Кавказ» як кореспонденти «Правди» брали участь у закордонному поході загону кораблів Чорноморського флоту, що йшли з дружнім візитом у відповідь до Неаполя.«Красный Кавказ» — Дилетант.
У 1935—1936 роках письменники здійснили подорож по США, результатом якої стала книга «Одноповерхова Америка» (1936). У ній вони задокументували свої пригоди з притаманним їм гумором, а також виклали власні враження про людей, життя та устрій американського суспільства. І не приховували схвальних відгуків щодо того, що їм сподобалося.
У 1937 році Ільф помер, а видані після його смерті «Записні книжки» були одностайно визнані критиками видатним літературним твором. Петров пережив Ільфа на 5 років, обидва прожили лише по 39 років. Петров після смерті співавтора написав низку кіносценаріїв (разом з Георгієм Мунблітом), п'єсу «Острів світу» (опублікована в 1947) та «Фронтовий щоденник» (1942). У 1940 він вступив до Комуністичної партії і з перших днів війни став військовим кореспондентом «Правди» та «Інформбюро». Загинув у червні 1942 року в авіакатастрофі. Нагороджений орденом Леніна.
Твори Ільфом і Петровим у співаторстві були написані:
роман «Дванадцять стільців» (1928); роман «Золоте теля» (1931); новели «Незвичайні історії з життя міста Колоколамська» (1928); фантастична повість «Світла особистість» (1928); новели «Тисяча і один день, або Нова Шахерезада» (1929); сценарій фільму «Одного разу влітку» (1936); художньо-документальна повість «Одноповерхова Америка» (1937). У 1932 — 1937 роках Ільф і Петров писали фейлетони для газет «Правда», «Літературна газета» та журналу «Крокодил». У 1935—1936 роках вони здійснили подорож по США, результатом якої стала книга «Одноповерхова Америка» (1937). Творчу співпрацю письменників перервала смерть Ільфа в Москві 13 квітня 1937 року.
Після 1939 року твори тривалий час не перевидавалися. У 1947 році, за «вимогами трудящих», а фактично з санкції Сталіна, письменників посмертно піддали остракізму, зарахували до «безрідних космополітів» і незабаром офіційно заборонили перевидавати, в 1949 році вилучили з бібліотек і передали в спецхрани книги «Дванадцять стільців» і «Золоте теля», а також «Одноповерхову Америку», звинувачені в «одурманенні радянської людини». Заборону було скасовано у 1956 році у зв'язку з хрущовською відлигою.Виктор_Файтельберг-Бланк. Одесса в эпоху ленинской и сталинской диктатуры . — Одесса: КП ОГТ, 2008. — С. 144.Владлен_Сироткин. Сталин: Как заставить людей работать? — М.: Алгоритм, 2004 — С. 126.
Зібрання творів Іллі Ільфа та Євгена Петрова у п'яти томах було повторно (після 1939 року) видано 1961 року Держвидавництвом художньої літератури. У вступній статті до цієї збірки творів Д. Й. Заславський писав: «Доля літературного співтовариства Ільфа і Петрова незвичайна. Вона зворушує й хвилює. Вони працювали разом недовго, усього десять років, але в історії радянської літератури залишили глибокий, незабутній слід. Пам'ять про них не тьмяніє, і любов читачів до їхніх книг не слабшає. Широкою популярністю користуються романи „Дванадцять стільців“ та „Золоте теля“.
Романи
Історія створення першого з написаних прозаїками роману — „Дванадцять стільців“ — за десятиліття настільки обросла легендами, що, за зауваженням літературознавців Михайла Одеського та Давида Фельдмана, певного моменту стало складно відокремити правду від вигадки. Біля витоків можливої містифікації стояв Євген Петров, який опублікував у 1939 році спогади, згідно з якими Катаєв-старший запропонував йому та Ільфу підготувати рукопис, за яким метр, який грає в Дюма-батька, міг би згодом „пройтися рукою майстра“. План здався співавторам цікавим, і в серпні (або на початку вересня) 1927 вони приступили до роботи, Перша частина була написана протягом місяця, до січня 1928 завершено весь роман: „Падав сніг. Чинно сидячи на санчатах, ми везли рукопис додому… Чи надрукують наш роман?“. Практично одразу розпочалася його публікація на сторінках журналу „Тридцять днів“; твір друкувався з продовженням аж до липня.
Майже ту саму версію виклав у „Моїй алмазній короні“ й Валентин Катаєв, який доповнив історію „Дванадцяти стільців“ спогадами про те, як він, поставивши перед своїми „літературними неграми“ творче завдання, поїхав на Зелений мис. Туди співавтори періодично надсилали телеграми, просячи консультацій з різних питань, проте у відповідь отримували короткі депеші зі словами: „Думайте самі“. Повернувшись восени до Москви, Катаєв познайомився з першою частиною, відмовився від ролі Дюма-батька, передбачив ще не дописаному твору „довге життя та світову славу“, а платою за ідею попросив присвятити йому роман і піднести з першого гонорару подарунок у вигляді золотого портсигара. Обидві ці умови були виконані.
На думку Одеського та Фельдмана, історія, створена Петровим та Катаєвим, дуже суперечлива, особливо якщо взяти до уваги редакційно-поліграфічні можливості 1920-х років. Від моменту надходження будь-якого рукопису до редакції до його затвердження до друку — з урахуванням обов'язкових цензурних вердиктів — зазвичай минало багато тижнів; настільки ж тривалими були й друкарські роботи . Як припускають літературознавці, публікація роману в січневому номері „Тридцяти днів“ могла відбутися за умови, що співавтори ще восени почали надсилати рукописи до журналу частинами. Не виключено, що завідувач редакції Василь Регінін, який був знайомий з Катаєвим ще з одеських часів, а також відповідальний редактор Володимир Нарбут погодилися опублікувати твір авторів-початківців без попереднього знайомства з текстом; гарантом у цьому випадку виступав сам Валентин Петрович.
Євген Петров, який після смерті Ільфа підготував спогади про їхню спільну роботу, напевно знав подробиці справжньої історії „Дванадцяти стільців“, однак не міг їх викласти, тому що засновник журналу „Тридцять днів“ Володимир Нарбут, який дав „путівку в життя“ молодим літераторам, у 1936 році був оголошений „ворогом народу“ й заарештований; його ім'я увійшло до числа „незгадуваних“ осіб. За десять років до загибелі, у 1928-му, Нарбута було знято з усіх посад. Можливо, ця обставина вплинула на ситуацію, пов'язану з виходом у світ наступного роману Ільфа і Петрова: журнальна публікація „Золотого теля“ у 1931 році була перервана, цензура назвала другу частину дилогії про Остапа Бендера „пасквілем на Радянський Союз“, вихід окремої книги затягнувся на три роки.
Пояснюючи багаторічний успіх обох романів, літературознавець Юрій Щеглов зазначав, що дилогія Ільфа та Петрова — завдяки широті охоплення картин радянського світу — є своєрідною „енциклопедією російського життя“ 1920—1930-х років, а створена співавторами багатошарова панорама, зібрана з сотень фрагментів, утворює полотно під умовною назвою „Весь Союз“. Підтримуючи цю тезу, Ігор Сухих писав: „Іншої настільки розгорнутої, колоритної картини радянської реальності… у нашій літературі, здається, немає“. При цьому обидва твори зазнали в різний час численних літературознавчих інтерпретацій: їх називали „класикою радянської сатири“, настільною книгою шістдесятників, антиінтелігентським памфлетом нових Растіньяків, „літературним дайджестом“. Вперше шахрайські романи Ільфа та Петрова як антиінтелігентські памфлети розглянула вдова Осипа Мандельштама Надія Яківна, а потім у своїй праці „Русофобія“ І. Р. Шафаревич, які побачили в особі Васісуалія Лоханкіна злу карикатуру на дореволюційну інтелігенцію, а в авторах романів — представників „малого народу“ („антисистеми“). Так, Шафаревич писав: „Мені здається, настав час переглянути й традиційну точку зору на романи Ільфа та Петрова. Це аж ніяк не кумедне висміювання вульгарності епохи НЕПу. У м'якій, але чіткій формі в них розвивається концепція, що становить, на мій погляд, їхній основний зміст. Дія їхніх творів нібито розгортається серед уламків старого російського життя, у романах фігурують дворяни, священики, інтелігенти — всі вони зображені як якісь безглузді, нечистоплотні тварини, що викликають огиду й відраза. Їм навіть не приписуються якісь риси, за які можна було б засудити людину. Натомість на них ставлять штамп, який має на меті саме зменшити, а то й знищити, відчуття спільності з ними як з людьми, відштовхнути від них суто фізіологічно: одного зображують голим, із товстим обвислим животом, вкритим рудим волоссям; про іншого розповідають, що його б'ють за те, що він не вимикає світло у вбиральні… Такі істоти не викликають співчуття, їхнє винищення — щось на кшталт веселого полювання, де дихається на повні груди, обличчя палає і ніщо не затьмарює задоволення.“ Але крім жертв російського німця-меноніта Остапа Бендера (він називає себе в романі „Золоте теля“ проклятим менонітом) висміюються він сам, єврей Михайло Самуелевич (у першому виданні — навіть Мойсеєвич) Паніковський, поляк Адам Козлевич, а не лише росіяни Васисуалій Лоханкін і Шура Балаганов. Автори, навпаки, показують, що в їхніх антигероях багато хороших рис, а шахраями вони стали внаслідок обставин, наприклад, репресій, що обрушилися на сім'ю інтелігента Остапа Бендера, на відміну від Лоханкіна, який закінчив гімназію. Більше того, Ільф і Петров завершили роман „Золоте теля“ весіллям Остапа та Зосі Синицької, що ознаменувало утворення нової осередку товариства будівників соціалізму. Лише дзвінок авторам „з найвищих ешелонів ВКП(б)“ про те, що Бендер серед будівників соціалізму не потрібен, змусив їх терміново написати той фінал роману, який ми знаємо. Головним читачем усіх трьох друзів — І. Ільфа, М. А. Булгакова, Є. Петрова — у ВКП(б) був особисто І. В. Сталін.
Повісті, цикли новел Багато ідей, що виникли під час роботи співавторів над „Дванадцятьма стільцями“, не втілилися в їхньому першому романі. Водночас творча енергія молодих літераторів потребувала виходу. Тому влітку 1928 року Ільф і Петров розпочали написання сатиричної повісті „Світла особистість“. Вона була створена в надзвичайно стислі терміни — всього за шість днів — і являла собою історію про перетворення Єгора Карловича Філюріна, канцеляриста комунальної служби міста Піщеслава, на людину-невидимку. Якщо в першому творі співавторів загальна картина світу була в цілому близькою до реальної, то в другому авторську іронію доповнив фантастичний гротеск. У результаті виникло вигадане місто, життя в якому була влаштована абсурдно: місцева пельменна машинка виробляла по три мільйони пельменів на годину, пищеславський клуб „заріс“ колонами, наче лісами, а в центрі стояла кінна статуя природознавця Тимірязєва.