Штурмґешютц ( або StuG) — це серія броньованих штурмових артилерійських самохідних установок на танковій базі. Їх випускали в Німеччині для потреб Вермахту і Ваффен-СС під час Другої світової війниМиддельдорф, с. 43. Термін головним чином стосується самохідних гармат StuG III та StuG IV.
StuG III випускали серійно у різних модифікаціях, починаючи з 1940-го по 1945 рік. Вони стали наймасовішими за чисельністю представниками бронетехніки Вермахту. Усього їх випущено 10 001 самохідних гармат із 75-мм гарматами і 1212 машин зі 105-мм. За відомчим рубрикатором Міністерства озброєнь Німеччини, самоходку позначали як Sd.Kfz.142. Штурмґешютц ІІІ у німецькій літературі також позначали як StuG 40, а в радянській — іменували як «Артштурм». StuG III активно застосовували на всіх фронтах Другої світової війни за своїм прямим призначенням і як винищувач танків (, букв. «танк-винищувач»).
У цілому, StuG здобули схвальні відгуки від німецького командування і теплі спогади від піхотинців: на початок 1944 року на рахунку StuG III було близько 20 000 знищених танків супротивника.
Загальні відомості
Початкове призначення Штурмґешютц від самого початку задумували як штурмову гармату, а не як машину підтримки піхоти, подібну до радянської СУ-76 чи британського Infantry Tank Mark IV (А22) Churchill. Треба зазначити, що у німців уже давно існувала своя власна концепція «броньованої бойової машини» () у вигляді Panzer IV Ausf. C, D i F1 із короткоствольною гарматою KwK 37 L/24 калібру 75мм. Цей бойовий транспортний засіб супроводжував піхоту в атаці чи надавав підтримку в обороні; Панцер IV був однаково ефективним як проти піхоти, так і проти броньованої техніки.
Штурмґешютц мав дуже вузьку спеціалізацію: знищення бункерів, дотів і сильно укріплених вогневих точок і споруд. Такі бойові позиції зазвичай брала штурмом піхота, зазнаючи колосальних втрат: штурмова піхота має достатньо засобів для знищення укріпленої цілі — проте їй треба спочатку наблизитися до цілі для ефективного застосування своїх вогневих засобів. Таким чином, Штурмґешютце проектували як допоміжний вид артилерії бою прямою наводкою для безпосереднього контакту з ворогом. Піхотні офіцери, від нерозуміння специфіки машини, старалися посилити свої піші відділи — просто розподіляючи нечисленні Штюґи між піхотними підрозділами. Перша ж практика застосування Штурмґешютце показала, що цей вид артилерії не можна застосовувати як машини підтримки піхоти, розпорошуючи дивізіони між дивізіями, батареї між полками, а взводи — між ротами. Сконцентрований удар дивізіону на найважливішому /найнебезпечнішому відтинку атаки за інших рівних умов забезпечував прорив ворожої оборони — і виведення сторони, що наступає, на оперативний простір. І якщо танкові клини, з огляду на специфіку цього виду зброї, застосовували на стиках ворожих підрозділів (дивізій, армій), на слабозахищених відтинках фронту (крізь які танкова ударна група проривалася, минаючи осередки опору, і мчала далі углиб ворожої території) — то Штурмґешютце призначалися для удару у стратегічному напрямі практично будь-якої складності (причому осередки опору штурмові гармати не оминали — а буквально зминали вогнем).
Завдання Штурмґешютце — забезпечити вогнем подолання лінії ворожої оборони союзною піхотою. За своїми функціями — це, фактично, броньований і озброєний великим калібром «піхотинець», що самостійно вирішує задачу піхотного підрозділу у зімкненому строю. Практика показала: не поодинокі машини — а щільний вогонь групи долає опір супротивника. Цей зімкнений стрій забезпечувався, залежно від конкретної потреби, силами від батареї (шість машин) до дивізіону (до тридцяти однієї машини, включаючи командирські).
Траплялося дуже часто, з огляду на слабку механізацію піхоти Вермахту, і також на виняткову виучку і високий бойовий дух своїх екіпажів, — Штурмґешютце відривалися від піхоти на 20-80 кілометрів, самостійно захоплювали населені пункти і там були змушені чекати, поки їх підтримає інфантерія і поки підвезуть постачання.
...За три дні 202-й дивізіон зазнав таких тяжких втрат, що 6 жовтня за 30 кілометрів від Дорогобужа усього лише дві штурмові гармати могли піти у наступ разом із передовими частинами 184-ї дивізії. Машини лейтенанта Хейзе і Пікерта відірвалися від піхоти і досягли околиці міста, майже не стрічаючи опору з боку росіян. Під'їхавши до Добробужа і відірвавшись далеко від піхоти, лейтенант Хейзе через приціл побачив колони російських військ, що відступали через містечко.Розповідає лейтенант Хайзе:
«Моєю першою думкою було дати повний газ і раптово зайняти в'їзд до міста. Тоді мій заряджаючий сказав, що у нас лишилося замало снарядів. Я припинив обговорювати цей план із лейтенантом Пікертом із сусідньої самоходки. У нього ситуація з боєприпасами була не кращою. Разом у нас на двох лишалося снарядів зо 20. Спробувати атакувати місто можна було, проте це було б невиправданим ризиком. «Саме у цей час росіяни помітили нас. Вони викотили зенітки на околицю містечка, спрямовуючи на нас. Ми були змушені використати кілька коштовних снарядів, поки вони готувалися. Я зрозумів, що нам необхідно мерщій рухатися уперед! І ми рвонули до містечка на повній швидкості, доганяючи колони, що прямували до міста. Почалася паніка. Росіяни ховалися за стінами будинків і тинами. Я бачив їхні перекошені обличчя і руки, що стискали коктейлі «Молотова». Стало ясно, що не можна зупинятися ні на мить.
«Кількома снарядами ми обстріляли колону попереду. Це, певно, шокувало росіян, адже вони не спробували стріляти по нам, хоча ми із Пікертом стирчали у відкритих люках. Змітаючи все на своєму шляху, ми пройшли крізь колону, і дорога почала розширятися. Я помітив розвилку, і одна із доріг звертала до великого дерев'яного моста через річку. Це міг бути лише міст через Дніпро! Я тут же повернув гармату до моста, аби захопити його непошкодженим. Сторожовий пост було розташовано перед мостом. Останнім снарядом ми рознесли пост на друзки і помчали через міст. Пікерт же не помітив мого маневру і продовжував мчати до міста.
«А по нас уже відкрила вогонь ворожа піхота, що наближалася під прикриттям рослинності. Я наказав узяти пістолети-кулемети. Ми з заряджаючим відкрили вогонь — проте обом зброю тут же заклинило. Зброя була повною піску. Те ж саме сталося з моїм парабелумом (пістолет Р-08). У нас була ще дюжина гранат. Ми висунули голови із люків і тут же сховалися. Супротивник негайно відкрив по нас вогонь, і ми засікли, звідки вони стріляють. Ми викинули туди гранати — і росіяни замовкли. Ми залишилися цілком без зброї. Проте продовжували стояти на мосту, щоб своїм виглядом хоча б відлякати росіян від спроби переправитися на інший берег...
«Усе переказане тривало кілька хвилин, а нам здалося, що пройшли години. Ми стояли на мосту зовсім беззбройні — чудесна ціль для протитанкової артилерії — проте покинути важливий міст ми не могли! Ми ждали підходу піхоти Радфахра. І раптом серце стислося: перед собою ми побачили невелику машину, що мчала прямо на нас. Розпач змінився радістю миттєво: ми не могли повірити своїм очем, адже на нас мчав наш підвозчик боєприпасів! Він приїхав, бо водій збагнув, що у нас саме мали скінчитися снаряди. Ми хутко почали вантажити боєприпаси, коли почули звуки бою на окраїні міста. Це був вірний знак, що підійшов авангард нашої піхоти... Ми ринулися вперед! Через якісь півгодини Дорогобуж було захоплено. Росіяни спробували відбити місто, використовуючи артилерійську підтримку з того берега Дніпра. Бій за місто тривав до пізньої ночі при світлі будинків, що палали. Проте навіть найдовша ніч закінчується. Коли настав ранок 7 жовтня, підійшли піхотні частини нашої 184-ї дивізії, і Дорогобуж надійно контролювали наші війська».
Куровскі Франц. Штурмґешютце в бою. — С. С.175-176
Особливості машини Бойові задачі Створюючи цілком новий вид зброї, розробники спочатку передбачали, що кожна машина буде діяти у складі батареї, супроводжуючи відділення штурмової піхоти.
Після проведення масованої союзної артпідготовки, ворог зазнавав потужного вогневого і психологічного ураження (в англомовній літературі застосовують термін suppression — здавлювання, пригнічення, придушення, стримування). Штурмґешютце були слабко броньованими і короткоствольними: концепцію і основну гармату було узято на основі машини для підтримки піхоти Panzer IV. Сам Pz IV, що його використовували за аналогією до британської концепції «піхотного танка», не підходив для завдань штурмгрупи через свої розміри, через відносну дороговизну і через те, що вимоги бліцкрігу диктували збирати бронесили в єдиний ударний танковий «кулак», а не розпорошувати їх між піхотними дивізіями. Конструктори припускали, що за умов, коли ручна протитанкова зброя ще не набула поширення, а габарити машини були невеличкими (приземисті машини були не набагато вищими за людину середнього зросту), то для підтримки піхоти при штурмі укріплень протикульової броні корпусу буде цілком достатньо. Короткий ствол гармати забезпечував прицільне ураження цілі на відстані до 600 метрів, хоча артилеристи зазвичай вели вогонь не далі, ніж на 300 метрів. Штурмовики мали продертися крізь ворожі укріплення — а Штурмґешютце прямою наводкою мала забезпечувати остаточну нейтралізацію уцілілих осередків ворожого спротиву: фугас середнього калібру (а саме 75 мм) на швидкості 387 км/год ефективно пропалював тогочасну броню і засипав осколками снаряда чи уламками укріплень вогневу точку. Штурмовики мали достатньо власної вогневої потужності для вирішення поставлених задач. Проблема виникала лише тоді, коли піхота виходила на оперативний простір — для штурмової піхоти смертельну небезпеку становили поодинокі уцілілі осередки спротиву, яких не можна було обійти (дот, кулеметне гніздо, снайпер, танк чи машина підтримки піхоти тощо). Якщо ж відділення піхоти залягало — атака захлиналася, то солдати часто потрапляли у пастку: один-єдиний ворожий міномет чи гаубиця, вірно скореговані навідниками, могли легко знищити підрозділ, що не мав змоги окопатися. Штурмовим піхотинцям потрібно було негайно спертися на броньований засіб для безпечного зближення з ворогом — або ж із його допомогою негайно придушити смертельно небезпечний осередок супротиву.
Як і танки, Штурмґешютце були дуже вразливими для ближнього бою з ворожою піхотою і потребували обов'язкової підтримки їх піхотою союзною. Однак, на практиці Штурмґешютце часто воювали самостійно на усіх відтинках фронту і виконували всі мислимі функції піхоти з огляду на колосальну різницю у виучці між артилеристами і піхотними офіцерами. Цим пояснюється як фантастична результативність екіпажів Штурмґешютце, так і їх висока смертність. У тих же випадках, коли дивізіонам тривалий час удавалося співпрацювати із одними і тими ж піхотними батальйонами, то цей симбіоз набував із часом дивовижної ефективності і містичного рівня єдності — як у середньовічного лицаря і його зброєносця, чи як серед членів військово-релігійного братства. Підрозділ ставав органічним цілим; і часто піхота свідомо залишалася до кінця із підбитою машиною — і часто гинула повністю разом зі «своїм» екіпажем Штурмґешютце.
Особливості конструкції
Корпус