Населення Туреччини. Чисельність населення країни 2015 року становила 79,414 млн осіб (19-те місце у світі). Чисельність турків стабільно збільшується, народжуваність 2015 року становила 16,33 ‰ (118-те місце у світі), смертність — 5,88 ‰ (170-те місце у світі), природний приріст — 1,26 % (93-тє місце у світі) .
Історія Основне населення країни — турки. Слід зазначити, що сама ця назва стала поширеною після проголошення Туреччини республікою в 1923 році — до того в суспільстві було поширене наймення османи. Мустафа Кемаль запропонував взяти назву «турки» (по-турецьки «тюрк») вважаючи, що це сприяє згуртуванню тюркомовних народів, а відповідно тому й республіку назвати Туреччиною. Таким чином в нову історичну епоху османи стали турками, а Османська імперія стала Турецькою республікою.
Природний рух На момент утворення Турецької республіки чисельність її населення оцінювалася у 12 532 000 осіб. З того часу в країні проведено 12 переписів населення, згідно з якими від 1927 року населення країни зросло в 4,4 раза, причому тільки з 1950 по 1985 роки — в 2,5 раза. Швидке зростання населення, яке перевищило 2005 року 70 мільйонів, залишається важливою проблемою країни.
Відтворення Народжуваність у Туреччині, станом на 2015 рік, дорівнює 16,33 ‰ (118-те місце у світі). Коефіцієнт потенційної народжуваності 2015 року становив 2,05 дитини на одну жінку (114-те місце у світі). Рівень застосування контрацепції 73 % (станом на 2008 рік). Середній вік матері при народженні першої дитини становив 22,3 року (оцінка на 2010 рік).
Смертність у Туреччині 2015 року становила 5,88 ‰ (170-те місце у світі).
Природний приріст населення в країні 2015 року становив 1,26 % (93-тє місце у світі).
Вікова структура
Середній вік населення Туреччини становить 30,5 року (112-те місце у світі): для чоловіків — 30,1, для жінок — 31 рік. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 74,57 року (115-те місце у світі), для чоловіків — 72,26 року, для жінок — 77 року.
Вікова структура населення Туреччини, станом на 2015 рік, мала такий вигляд: діти віком до 14 років — 25,45 % (10 339 731 чоловік, 9 868 005 жінок); молодь віком 15—24 роки — 16,25 % (6 587 897 чоловіків, 6 314 306 жінок); дорослі віком 25—54 роки — 43,07 % (17 323 965 чоловіків, 16 878 498 жінок); особи передпохилого віку (55—64 роки) — 8,15 % (3 216 877 чоловіків, 3 253 891 жінка); особи похилого віку (65 років і старіші) — 7,09 % (2 498 187 чоловіків, 3 132 911 жінок).
Шлюбність — розлучуваність Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на 1 тис. осіб за календарний рік, дорівнює 8,0; коефіцієнт розлучуваності — 1,6; індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — (дані за 2011 рік). Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб, дорівнює 27,4 року, жінки — 24,3 року, загалом — 25,9 року (дані за 2014 рік).
Розселення Густота населення країни 2015 року становила 102,2 особи/км² (108-ме місце у світі). Розподіл жителів по території Туреччини вкрай нерівномірний, найбільш густо заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, а також райони, що прилягають до Егейського моря. Найбільше місто країни — Стамбул, найменш населений район — Хакк'ярі.
Урбанізація
Туреччина високоурбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 73,4 % населення країни (станом на 2015 рік), темпи зростання частки міського населення — 1,97 % (оцінка тренду за 2010—2015 роки).
Головні міста держави: Стамбул — 14,164 млн осіб, Анкара (столиця) — 4,75 млн осіб, Ізмір — 3,04 млн осіб, Бурса — 1,923 млн осіб, Адана — 1,83 млн осіб, Газіантеп — 1,528 млн осіб (дані за 2015 рік).
Міграції Річний рівень імміграції 2015 року становив 2,16 ‰ (50-те місце у світі). Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими.
Біженці й вимушені переселенці Станом на 2016 рік, у країні постійно перебуває 103 тис. біженців з Іраку, 2,7 млн з Сирії. У той самий час у країні, станом на 2015 рік, налічується 954 тис. внутрішньо переміщених осіб через збройне протистояння уряду з курдськими повстанцями 1984—2005 років на сході.
У країні мешкає 780 офіційно зареєстрованих осіб без громадянства.
Туреччина є членом Міжнародної організації з міграції (IOM).
Расово-етнічний склад
Головні етноси країни: турки — 70-75 %, курди — 18 %, інші нацменшини — 7-12 % населення (оціночні дані за 2008 рік).
У статті 66-й Конституції Турецької Республіки визначається поняття «турків», як таких «хто пов'язаний з турецькою державою через зв'язок громадянства», тому легальне використання слова «турецький», як громадянин Туреччини відрізняється від етнічного визначення цього слова. А проте більшість населення Туреччини є етнічними турками або ж тюрками. Взагалі, слово «турок» чи «турецький» також має ширше значення в історичному контексті, тому що, деколи, особливо в минулому, його використовували для позначення всіх мусульманських жителів Османської імперії, незалежно від їхньої етнічної приналежності.
Окрім титульної нації — турків, у країні визначена категорія «визнаних етнічних меншин» й «невизнаних етнічних меншин». Далебі, частіше буває, що невизнані меншини в кілька разів чи десятків разів перевищують, чисельно, визнані меншини, що пов'язується зі складними політико-суспільними взаємовідносинами в країні. Відповідно до умов Лозаннського договору за такими групами закріплений статус меншин і, отже, вони користуються всіма правами національних меншин, яким намагається дотримуватися владна верхівка країни. До визнаних меншин відносять — вірменів, греків, юдеїв.
Питання щодо етнічних особливостей на території сучасної Туреччини є часто обговорювані і визначається, як доволі суперечливе. Оскільки цифри, що публікуються в різних джерелах, не завше відповідають дійсності через політичні та конфронтаційні особливості в турецькому суспільстві. Незважаючи переписи населення, що проводяться систематично і на яких визначаються різноманітні фактори існування турецького суспільства, ці переписи ніколи не торкалися етнічної тематики за для визначення національного складу в країні, тому вже склалася традиція, що більшість мешканців країни, незалежно від свого походження, вважають себе спочатку турками, а вже потім згадують своє походження. Тому підрахувати чисельність етносів, навіть приблизно, буває дуже важко, водночас державними органами привідкриті деякі цифри, на основі яких можна вималювати, частково, етнічну палітру Туреччини.
Основні етнічні меншини: Іранці Курди Заза Нащадки різних тюркських народів Огузи: азербайджанці, гагаузи, турки-месхетинці і туркмени Кипчаки: кримські татари, казахи, киргизи і кумики Південно-східні: уйгури і узбеки Слов'яни Боснійці Македонці Помаки і фракійські болгари Кавказькі племена Північнокавказці: черкеси (з абасинцями і абхазами), чеченці (з інгушами) Південнокавказці: Грузини і Лази (Lasen) Семіти Араби (Araber) Арам'єр (Aramäer) Албанці Амшенці Цигани
Українська діаспора
Мови
Офіційна мова: турецька. Інші поширені мови: курдська, інші мови етнічних меншин. Туреччина, як член Ради Європи, не підписала Європейську хартію регіональних мов.
Турецьку мову 80 % населення вважають за рідну, а ще 10—15 % сприймають її як другу мову. Урядом та суспільством мова сприймається як важливий чинник турецької ідентичності в сьогоднішній Туреччині. Як свідчить 42 стаття Конституції Туреччини:
Такий офіційно-урядовий погляд на мовні питання нерідко критикується правозахисними організаціями світу, оскільки згідно з офіційною точкою зору в країні є тільки три етно-мовних меншини: греки, вірмени і євреї, права яких гарантовані Лозанським мирним договором 1923 року. Розмови ж про які-небудь інших меншини та їх претензії в мовних питаннях турецький уряд вважає сепаратизмом.
А проте у країні говорять приблизно 50 мовами, носії яких за різними оцінками становлять від 10 до 25 % населення Туреччини. Найбільшими мовами після турецької є північнокурдська (курманджі) і зазакі (дімле), якими послуговуються поміж собою курди. Саме через різночитання та трактування чисельності цих мов, настільки різниться загальна чисельність нетюркського населення країни. Загалом в країні спостерігається 5 різних мовних сімей, не-турецької етнічної групи, якими послуговуються етнічні меншини в країні. Найбільш вживані й яскраві представники мовного різноманіття країни: Курманджі (Kurmanji) або Північнокурдська мова — близько 10 млн носіїв (індо-європейська мовна група іранської гілки). Зазакі (Zazaki) — від 1,2 до 2 млн носіїв (індо-європейський мовна група іранської гілки). Арабська мова (північномесопотамська-арабська) — близько 1 мільйон носіїв (афро-азійська мовна група семітської гілки). Азербайджанська мова — 550 тис. носіїв, що мешкають у Туреччині (тюркська мовна група гілки Огуз). Кабардинська мова та Східночеркеська мова — 550 тис. носіїв, що мешкають у Туреччині (Західно-Кавказька мовна група). Болгарська мова (Помаки) - 300 тис. носіїв (індо-європейських мовна група слов'янської гілки). Адигейська мова чи Західночеркеська мова — близько 300 тис. носіїв (Західно-Кавказька мовна група).
Останній перепис населення Туреччини, в якому ставилося питання щодо мови, проведено 1965 року. Хоча нерідко вважається, що дані про мови етнічних меншин у країні (згідно з тим переписом) помітно занижені, але він єдиний який дає хоч мінімальна число етнічних мовців, а з іншого — досить вірно відмічає мовний розподіл по провінціях країни. Для турецького суспільства, в цілому, характерне слабке знання іноземних мов. За даними на 2006 рік 17 % жителів країни могли послуговуватися англійською мовою (в різних степінях її володіння), 4 % — німецьку мову, 1 % — французьку і 1 % — розмовляють частково по-російськи.
Так склалося історично, що територія теперішньої Туреччини була колискою для багатьох знаних, а нині вимерлих мов, які таки дещицею поповнили турецьку мову. До них належать: хеттська мова — найдавніша індоєвропейська мова, підтвердженням якої існує давнє письмове свідчення (близько 1600 до н. е. аж до 1100 до н. е., коли існувала Хеттська імперія); іншими були анатолійські мови — лувійська мова, а потім лікійська мова, лідійська мова і мільян мова, які вимерли в часі першого століття до нашої ери через еллінізацію Анатолії та експансією еллінської культури, їм частково вдалося перетворитися в різних діалекти еллінської мови, яка згодом стає спільною мовою для всіх мешканців Малої Азії. Урартська мова, що належить до хуррито-урартської мовної сім'ї існувала у Східній Анатолії навколо озера Ван, якою послуговувалися за часів царства Урарту (приблизно з дев'ятого століття до н. е. до шостого століття). Також тут розвивалися фригійська мова, аккадська мова (у вигляді ассирійської мови), старогрецька мова, візантійська мова, класична вірменська мова, латинська мова і класична сирійська мова, арамейська мова релігійних християн.
+ Чисельність носіїв мов, згідно з переписом 1965 рокуМоваРідна моваРозмовна моваДруга мова Абазинська мова 4 563 280 7 556 Албанська мова 12 832 1 075 39 613 Арабська мова 365 340 189 134 167 924 Вірменська мова 33 094 1 022 22 260 Боснійська мова 17 627 2 345 34 892 Болгарська мова 4 088 350 46 742 Болгарська мова 23 138 2 776 34 234 Чеченська мова 7 563 2 500 5 063 Черкеська 58 339 6 409 48 621 Хорватська мова 45 1 1 585 Чеська мова 168 25 76 Нідерландська мова 366 23 219 Англійська мова 27 841 21 766 139 867 Французька мова 3 302 398 96 879 Грузинська мова 34 330 4 042 44 934 Німецька мова 4 901 790 35 704 Грецька мова 48 096 3 203 78 941 Італійська мова 2 926 267 3 861 Курдська мова (Курманджі) 2 219 502 1 323 690 429 168 Ладіно 9 981 283 3 510 Лазська мова 26 007 3 943 55 158 Перська мова 948 72 2 103 Польська мова 110 20 377 Португальська мова 52 5 3 233 Румунська мова 406 53 6 909 Російська мова 1 088 284 4 530 Сербська мова 6 599 776 58 802 Іспанська мова 2 791 138 4 297 Турецька мова 28 289 680 26 925 649 1 387 139 Зазакі 150 644 92 288 20 413 Разом 31 009 934 28 583 607 2 786 610