Видобуток благородних металів у добу античності
Історична географія видобутку благородних металів в античну добу
Широка розробка золота та срібла на території Європи розпочалася з I тис. до н. е. Організацію видобутку і торгівлю дорогоцінними металами значною мірою контролювали «володарі морів» фінікійці (Карфаген, Піренейській півострів, острови Середземного моря) та греки (Південні та Східні Балкани, західна частина Малої Азії, острови Егейського моря), в добу пізньої античності — римляни.
У ранню античну добу запроваджено широкий обіг дорогоцінних металів (електруму, золота та срібла) як грошей, що стало важливим кроком у розвитку цивілізації. До того існував дещо іншій спосіб товарних відносин. Так в «Іліаді» Гомера (опис подій XIII ст. до н. е.) читаємо: «…платив хто залізом, хто сяйною міддю, хто ж і бичачими шкурами, хто і самими биками або рабами — людьми». Це було складно, громіздко, не завжди рівнозначно. Коли поділ праці дозволив виробляти дедалі більше речей обміну, пошуки товарного еквівалента привели до золота і срібла. Їх достатньо стабільна покупна спроможність пояснюється дуже обмеженими можливостями людей збільшувати кількість цих металів (відносна рідкість родовищ та величезна трудомісткість робіт по їх розробці). Дорогоцінні метали забезпечили зручний і надійний спосіб товарообміну, що значно розвинуло торгівлю, обмін культурними здобутками та технічними досягненнями на величезних просторах ойкумени.
Досвід видобутку благородних металів підсумував римський історик Пліній, який тривалий час керував розробками золота в Іберії. Він свідчить: «Золото видобувають у відомих нам країнах трьома способами. Перший — у вигляді дрібних часток, як то в річках Тахо в Іспанії, Паді в Італії, Гебі у Фракії, в Пактолі в Азії та в Гангу в Індії. Й ніяке золото чистішим за це не буває, тому що воно від самого волочіння й обтирання пресвітлий отримує блиск. Другий — викопують золото із ям в копальнях чи в руїнах гір. Ті, хто шукають золото, перш за все знімають кірку, так званий „покажчик золота“. На цьому місці викопують рів. Пісок промивають і по осаду роблять висновок про його достоїнство… Золото, що видобувають в шахтах, називають жильним. І лежить воно у мармуровому хрящі, пронизує тріщинками мармур… У всякому золоті знаходиться срібло, але в різних кількостях. Коли в золоті міститься п'ята частина срібла, то називається воно електрум».
Виходячи з опису Плінія, можна стверджувати, що в античному світі широко застосовувались технології видобутку золотих розсипів шляхом промивки дрібноуламкових порід золотоносних річок; розкопів старих русел річок і видобутку золотоносних дрібноуламкових порід з деякої глибини (з наступною промивкою); а також шахтні розробки рудних жил у гірських масивах.
Античні свідоцтва найбільш раннього видобутку дорогоцінних металів походять з Малої Азії, «звідки вихід срібла неприпинний» (Гомер «Іліада»). Одним з найбільш відомих центрів розробки золота й срібла була Лідія, яка виникла після падіння Хетської держави на території її області Ассува (сучасна Західна Туреччина). Лідійський цар Гігес (VII ст. до н. е.) започаткував карбування одних з перших монет з електруму (природного золотосрібного сплаву). Статер Гігеса мав овальну форму із зображенням Лева — геральдичного символу столиці Лідії міста Сарди.
Геродот у своїй «Історії» пише: «Природними пам'ятками, як інші країни, Лідія не відзначена, крім, можливо, золотого піску, який приносить течія річки Тмол… Першими з людей вони (лідійці — авт.), наскільки нам відомо, почали карбувати й уживати золоту та срібну монету і вперше зайнялися дрібною торгівлею. Самі лідійці стверджують, що й ігри (олімпійські — авт.), які зараз існують у них і в еллінів, — їх винахід».
Видобуток золота й електруму в Лідії проводили у піщаних розсипах річок Тмол, Пактол і Герма, а також у гірських масивах Тмолу й Сипіли. З золотоносним Пактолом пов'язано багато легенд, зокрема міф про царя Мідаса, який випрохав у бога Діоніса можливість перетворювати в золото все, до чого б торкалося його тіло. Через деякий час, накопичивши гори золота, Мідас зрозумів, що його доля — вмерти голодною смертю (їжа, до якої торкалися його руки або губи, перетворювалася на жовтий метал). І тоді Мідас став прохати Діоніса позбавити його ненависного золота і цього страшного дару. Бог змилувався над царем і дозволив змити з себе гріх жадоби у водах Пактолу, який став з тих пір золотоносним. Ця легенда дозволяє уточнити час відкриття розсипів Пактола — Мідас царював в середині VIII ст. до н. е.
Головним центром розробки срібних та свинцевих руд у Давній Греції був Лавріон (південно-східний край Аттики), який здобув славу найвеличнішого родовища Давнього Світу. Археологічні джерела свідчать про початок експлуатації рудників ще у мікенський період (поряд з рудниками виявлені сліди мікенських поселень). Це збігається з даними Г. Агріколи, який писав: «Четвертий король Аттики наказав, щоб раби добували срібну руду з гори Лавріон. Він почав царювати за 307 років до захоплення Трої Неоптолемом». Таким чином, можна стверджувати, що експлуатація Лавріону розпочалася у середині II тис. до н. е., але найбільш масштабні гірничі роботи проводились у античну епоху, починаючи з VI ст. до н. е. Перша письмова згадка про лавріонські родовища збереглася у Геродота й датована 480 р. до н. е. Давньогрецький історик Ксенофонт писав про Лавріон: «Те, що рудники розробляють дуже давно, відомо всім, та ніхто навіть не спробував визначити, в які часи приступили до цього».
Невисокі гори Лавріону складені пластами вапняку та сланцю різної товщини, в контактах яких залягає срібловмісний сульфід свинцю (галеніт). Виходи двох рудних пластів на поверхню були виявлені ще у епоху бронзи. Первісна розробка передбачала розкриття покладів ямами та траншеями, більш пізніша — за допомогою штолень і шахтних стволів. На межі VII–VI ст. до н. е. пошуковими шахтами були розвідані нижні рудні поклади, що зробило Лавріон головною дорогоцінністю Аттики.
Розкриття рудного тіла зазвичай здійснювали наступним способом. По чотирьох кутах відведеного рудного поля споруджували чотири стволи. Після перетину вертикальними виробками рудоносної жили, виявляли її положення в надрах і закладали штольні та штреки. Оскільки поклади галеніту не мали правильної форми (не залягали у горизонтальній площині), то виробки споруджувалися зі змінними (вниз і вгору) похилими напрямками, що було можливим завдяки відсутності значного водопритоку. Для скорішого виявлення багатих рудних тіл по жильному контакту проходили випереджальний розвідувальний штрек (цей метод впроваджено з V ст. до н. е.).
На рудниках Лавріону була пройдена значна кількість гірничих виробок, уявлення про які дають сучасні реконструкції, зроблені за матеріалами натурних досліджень (рис…). Сумарна довжина лазів, штолень і штреків понад 150 км, а їх розміри були незвично малі (висота дорівнювала від 0,6 до 1,2 м). В окремих виробках (на найбільш небезпечних ділянках) застосовували дерев'яні стояки або рами. Великі рудні тіла розробляли камерним способом, причому окремі камери сягали об'ємів десятків тисяч кубічних метрів. При відпрацюванні значних рудних лінз для забезпечення стійкості покрівлі споруджували опірні конструкції із кам'яної кладки.
Загальна кількість вертикальних стволів сягала 2 тис., а їх глибина була зазвичай від 35 до 120 м. Розміри прямокутних перерізів шахтних стволів знаходились у межах від 1,3×1,9 до 1,9×2 м. Значна частина вертикальних виробок мала пошукове призначення (виявлені численні стволи, які не потрапили на рудну лінзу чи жилу, й були залишені без навколоствольних виробок). Про пошукові роботи Ксенофонт відзначав: «Той, хто знайшов добру розробку ставав багатим, а той хто не знайшов — втрачав все що вклав, тому, зважаючи на таку небезпеку, мало є охочих йти на це». Малі розміри й змінні кути нахилу виробок виключали можливість використовувати колісний транспорт (тачки) для транспортування руди. Пліній свідчив: «Гірники видають шматки вдень і вночі, передаючи їх у темряві один одному: денне світло бачать лише ті, хто стоїть біля входу». Крім видачі руди штольнями (грудками, або у корзинах), застосовували підйом по стволах. І тут гірники виносили копалини на собі (в мішках), підіймаючись по видовбаним у контурі ствола сходам. Невеликі притоки шахтної води вичерпували з водозбірників відрами, які підіймали на поверхню. На гірничих роботах застосовували ручний інструмент: залізні молоти, кайла, клини, лопати, а також шкіряні мішки й корзини для транспортування руди.
На поверхні руду подрібнювали залізними товкачами (вручну) до розміру горошин та розмелювали на млинах. Оброблена таким чином руда промивалася в особливих гідротехнічних спорудах (рис…), а для збирання води утворювали спеціальні водні резервуари. Наступною операцією після промивання було обпалення руди, після чого здійснювали виплавку срібла. Отриманий метал ішов на карбування монет і виготовлення сакральних та ювелірних виробів. За загальними оцінками в Лавріоні було видобуто близько 100 млн т руди, з якої виплавлено 8,4 тис. т срібла й до 2-х млн. т свинцю. Давні відвали металургійних шлаків, що сягали сумарного обсягу понад 1,5 млн т і містили значні залишки кольорових металів, були перероблені металургами нового часу (промислове використання шлаків почали у 1864 р.).
Рудники Лавріону заклали підвалини добробуту Афін, склавши матеріальні передумови розвитку великої культури Давньої Греції. Щорічно кожний громадянин Афін отримував із видобутого в Лавріоні срібла 10 драхм, що забезпечувало його безбідне існування протягом кількох місяців. Для зручності сплати цієї суми в V ст. до н. е. почали карбувати славетні афінські тетрадрахми. На аверсі монети зображували богиню мудрості Афіну, на реверсі — священного птаха богині, сову під оливою (рис…). Ці монети, що називалися «совами», отримали широке розповсюдження у тогочасній світовій торгівлі. Успіхи грецького полісу зазвичай підкреслювали фразою Аристофана: «Не варто везти сов у Афіни» (тобто, тут не бракує свого багатства та мудрості). Рудники Лавріону суттєво вплинули на формування податкової системи Афін, особливість якої передбачала відмову від прямого оподаткування. Доходи поліса формувалися з рентних платежів: частина видобутого срібла роздавалася громадянам Афін за визначеною нормою, а інша частина становила централізований фонд («бюджет»).
Яскравим прикладом функціонування Афінської демократії залишається описаний Геродотом епізод створення полководцем Темістоклом військового флоту для морської боротьби з Персією. Темістокл звернувся до мешканців Афін з проханням на один рік відмовитися від призначених кожному громадянину доходів з Лаврійських рудників. Люди добровільно пішли на цю економічну пожертву, флот був створений і отримав історичну вікторію поблизу острова Саламіна. Відзначимо, що Лаврійські рудники віддавалися в оренду найбільш шанованим, відомим своєю порядністю громадянам Афін, причому імена офіційних орендаторів щорічно викарбовували на кам'яних стелах, які виставлялися на ринкових площах. Це забезпечувало «прозорість» організаційної структури, підвищувало відповідальність орендарів перед громадянами, відкривало можливість контролю діяльності промисловців мешканцями Афін.
На перших етапах гірництво й металургія Лавріону знаходились головним чином у руках дрібних вільних артілей, які наймалися до орендарів і проводили гірничі розробки. Кількість гірників Аттики була настільки значною, що вони становили окрему касту, поряд із рільниками та купцями. Про рудокопів Аттики, як складний, ієрархічний клан згадував давньогрецький історик Плутарх. В подальшому основною робочою силою в Лавріоні стали раби (рис…), кількість яких в періоди найбільш інтенсивної експлуатації родовища сягала 30–35 тисяч. При цьому, за згадкою Ксенофонта, «роботи було завжди більше, ніж робітників».