Конституці́йне пра́во — галузь права, що становить собою систему юридичних норм, які закріплюють основні засади державотворення та суспільних правовідносин, взаємодії держави і громадянина, принципи діяльності різних інституцій влади, порядок нормотворення, основні права, свободи та обов'язки громадян, форму правління та державного устрою, спосіб і процедуру формування органів державної влади, місцевого самоврядування, засади виборчого права та правосуддя.
Наука конституційного права вивчає досвід народів світу в прагненні до свободи, рівності, гідності, демократії та справедливості, узагальнює історичні надбання гуманістичного державотворення різних народів.
Конституційне право України — фундаментальна основоположна галузь національної системи права, яка являє собою інтегративну сукупність правових норм, що закріплюють засади взаємовідносин людини, держави і суспільства, формують стратегічну мету державотворення України як соціальної, демократичної правової держави, закріплюють основі права і свободи людини, на основі принципу розподілу влади та інших засад правової держави, закладають засади політичної та економічної організації суспільства, форму держави, порядок і принципи формування та компетенцію органів державної влади, місцевого самоврядування та правосуддя.
Об'єктом конституційного права виступають основні засади суспільних та правових відносини в державі.
Предметом конституційного права є доктринальні питання взаємодії людини, держави та суспільства, реалізації в державотворенні ідей верховенства права, інтегративні аспекти розбудови демократичної, соціальної правової держави.
Конституційне право, закріплюючи норми найвищої юридичної сили та стаючи серцевиною правового поля держави, формуючи цілісну систему принципів права та правотворчого процесу, стає правничим фундаментом для галузевого права і правотворчого процесу, доктринальною основою його розвитку, систематизації й гармонізації.Українська правнича енциклопедія / За заг. ред. В. М. Тертишника, Л. Р. Наливайко, А. Є. Фоменко, В. В. Ченцова. Київ: Алерта, 2023. С.385.
Історія
На відміну від таких традиційних галузей права, як цивільне або кримінальне право, Конституційне право як самостійна галузь виділилася порівняно недавно.
Попри те, що ще в Давньому Римі конституціями називалися деякі з декретів імператорів, в сучасному розумінні конституціями вони не були.
Такий стан, коли не існувало основного закону, що закріплює загальні правила державного устрою й основні права та обов'язки держави та громадянина, зберігався до прийняття перших писаних конституцій (США в 1787, Франції та Польщі в 1791). Ці правові акти з'явилися результатом розвитку ідей конституціоналізму, «природного права», боротьби населення проти феодального права — «права-привілеїв», абсолютизму, боротьби за права особистості.
У деяких країнах (наприклад, в Німеччині) як синонім Конституційного права використовується термін «державне право», в основному там, де Конституція (як основний закон) з'явилася пізніше вже сформованої системи норм права, що регламентує державний устрій.
В історії формування конституційного права важливе значення мають конституційні акти окремих держав, якими формувались основні правовідносини в державі.
Серед відомих конституційних актів є: Велика Хартія Вольностей (Англія, 1215 р.), «Білль про права» (Англія, 1689 рік), Декларації прав людини та громадянина (1789 р.).
Конституційним актом світового значення стала «Декларація прав людини та громадянина» Франції (1789 р.), якою під гаслами боротьби за свободу і рівність були проголошені та закріплені основні природні права і свободи людини, що в подальшому стало основою багатьох конституцій європейських та інших країн.
В Україні конституційний акт, відомий як Конституція П. Орлика, підписаний 5 квітня 1710 року в м. Бендерах (теперішня територія республіки Молдова), — «Правовий устрій і Конституції прав і вольностей Війська Запорізького». Саме в Конституції Пилипа Орлика 1710 року часи була реалізована одна з найбільш важливих ідей правової держави — ідея розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Юридично закріплюючи формування незалежної української козацької держави в межах етнографічної національної території визнану Зборівською угодою 1649 року, цей акт є першою Конституцією України, в якій було реалізовано принцип розподілу влади: законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу на чолі з Гетьманом, та судову, де вищим судовим органом був визначений Генеральний Суд. , У цьому знаменитому документі містились статті про захист недоторканості вольностей, права власності козаків. У Конституції декларується ідея відновлення «всіх природних прав та рівності».
Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, парламентом української республіки визначено Україну суверенною, незалежною демократичною державою.
У правовій системі більшості розвинутих країн в формуванні інститутів конституційного права взагалі і в контексті розвитку інституту прав і свобод людини застосовуються як загальні міжнародні правові акти (планетарної дії), що приймаються в рамках ООН, так і загальноєвропейські джерела права:
1) загального характеру: а) Загальна декларація прав людини ООН від 10 грудня 1948 р.;
б) Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. ;
в) Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р., набрав чинності 03 січня 1976 р.;
г) Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживань владою. Прийнята на сороковій сесії Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1985 р. та інші;
2) європейського значення:
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зі змінами та доповненнями, внесеними Протоколом № 11 від 11 травня 1994 р., Протоколом № 14 від 13 травня 2004 р.);
Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню 1987 р.;
Рекомендація (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи «Незалежність, дієвість та роль суддів» (ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 р.);
Рекомендація Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи «Про Європейський кодекс поліцейської етики» – Rec (2001) 10 та інші.
Для реалізації і розвитку засад місцевого самоврядування важливого значення набула Європейська хартія місцевого самоврядування, яка у червні 1985 р. була схвалено урядами 23 держав-членів Ради Європи, а 15 жовтня 1985 р. у м. Страсбург (Франція) Європейську хартію місцевого самоврядування було відкрито до підписання. Україна ратифікувала Хартію 15 липня 1997 року, і з 1 січня 1998 року Хартія набула чинності для України.
В наш час у світі діють понад 100 конституцій різних країн. Серед системних законодавчих актів конституційного права зарубіжних країн стали: Конституція США 1787 року, Конституція Норвегії 1814 року, Конституція Бельгії 1831 року, Конституція Аргентини 18537 року, Конституція Канади 1867 року, Конституція Швейцарії 1874 року, Конституція Франції 1946 року, Конституція Італії 1947 року, Конституція Данії 1953 року, Конституція Іспанії, яка прийнята на референдумі 6 грудня 1978 року.
Конституція Європейського Союзу (англ. «Treaty establishing a Constitution for Europe (ТСЕ)» — Договір про створення конституції для Європи) — консолідований та системний нормативний акт, яким здійснено імплементацію основних положень установчих договорів ЄС: Договір про ЄС 1992 р. (Маастрихтський Договір) та Договір про функціонування ЄС 1957 р., а також Хартію основних прав ЄС 2000 р., що діють у редакції Лісабонського Договору 2007 р. Текст Конституції було узгоджено у Брюсселі 17-18 червня 2004 р., а підписано у Римі 29 жовтня 2004 р. главами держав та урядів на тоді 25-и (нині 27) країн-членів ЄС. Частина II Конституція Європейського Союзу містила викладення основних прав і свобод людини, що є проявом їх визнання відповідно до принципів, поваги до людської гідності та верховенства права. Незважаючи на існуючи позитиви в аспектах консолідації європейських націй Конституція Європейського Союзу була замінена 13 грудня 2007 року менш системним конституційним актом — Лісабонським Договором (набув чинності 1 грудня 2009 року). Цим актом ЄС відмовився від ідеї єдиної кодифікованої конституції.
Особливості конституційного права Європи та інших розвинутих країн. Більшість сучасних Конституцій Європи та інших розвинутих країн враховують положення міжнародних правових актів, які прийнято називати стандартами прав людини: Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966) та Другий факультативний протокол, що стосується скасування смертної кари (1989), а країни Європи, здебільшого, в своїх Конституціях втілюють основні положення фундаментального міжнародного правового ату Європейської системи — Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (1950 р.).
Загальна декларація прав людини, яка прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Як універсальний міжнародно-правовий акт закріплює основні права людини та окреслює головні механізми їх захисту. Вона стала фундаментальним джерелом права загальносвітового значення для всіх сфер правозастосовної діяльності. Завдяки величезному цивілізаційному значенню, політичному і моральному авторитету Декларації 1948 р. її положення стали включатися в конституції багатьох держав. Наприклад, ст. 10 Конституції Іспанії прописує, що «Гідність особистості, невідчужуваність її прав, її вільний розвиток, повагу закону і прав інших людей є основою політичного порядку і соціального миру», а « норми, які забезпечують основні права і свободи, визнані Конституцією, відповідають Загальній декларації прав людини».
В Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.). закладена цілісна інтегративна система стандартів прав людини та гарантії їх захисту, Зокрема ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має назву «Право на справедливий суд» і включає низку фундаментальних положень, які повністю чи частково увійшли в тексти конституцій та інших законів європейських держав.
Конвенцію ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 р. У розділі I визначаються основні права і свободи людини та викладаються зобов'язання держав щодо їх охорони й забезпечення, а також умови застосування їх законного обмеження, а саме: право на життя, заборона катування, рабства та примусової праці, право на свободу й особисту недоторканність, право на ефективний засіб правового захисту та на справедливий судовий розгляд, неприпустимість покарання без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, свобода думки, совісті й віросповідання, свобода вираження поглядів, право на шлюб, заборона дискримінації, відступ зобов'язань під час війни або іншої надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації, обмеження щодо політичної діяльності іноземців, заборона зловживання правами, обмеження у застосуванні обмежень на права. Розділ II визначає організацію, юрисдикцію та процедуру Європейського суду з прав людини, у розділі III викладено гарантії існуючих прав людини, порядок підписання, ратифікації, денонсації Конвенції та інші положення.
Ст. 8 Конвенції, зокрема, проголошує право кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.