Слові́та — село у Львівському районі Львівської області, належить до Глинянської міської громади. Чисельність населення становить 928 осіб.
Географія Розташоване біля шосе за 45 км на схід від Львова і за 25 км на захід від Золочева.
Село Словіта розташоване на схилах північної частини Подільської височини, що носить назву Гологори. Якщо дивитися з низовини Грядового Побужжя, то північна частина Поділля має вигляд гірського хребта з крутими схилами, які підносяться над низовиною на 150—200 метрів місцями — словітський ліс (місце Марії-Терези) 450 метрів над рівнем моря. Гологори є вододільним хребтом між двома басейнами Балтійського і Чорного морів. На північ від села знаходиться низовина Грядового Побужжя, яка має вигляд горбистої рівнини. В межах села бере початок річка Перегноївка, яка впадає в річку Полтву.
Низовина Грядового Побужжя вкрита полями та сіножатями, а Північна частина Подільської висоти, на якій і розташоване село вкрита мішаними лісами. Надзвичайно дивовижно-красиву картину спостерігають жителі села, споглядаючи безмежні простори низовини на якій до самого обрію, як маяки, виблискують куполи церков навколо яких, немов дітки біля матері, гуртуються хатини сіл таких як Кривичі, Перегноїв, Балучин та інші.
Красиві мішані ліси, де переважає бук, граб, сосна, ялина, береза споконвіку дарують жителям різноманітні гриби, суницю, ожину, малину, лікарські трави, цілюще повітря, і в той же час створюють унікальні кліматичні умови саме для словітчан.
З корисних копалин є великі поклади білого та жовтого піску, глини, піщаного та іншого камі́ння. Переважають сірі підзолені ґрунти, є карбонатні та лучні чорноземи, незначна частина торфово-болотняних ґрунтів. Не можна не згадати і численні словітські джерела, наповнені унікальною, кришталево-чистою водою.
На південно-східній стороні від села бере початок річка Тура, права притока Гнилої Липи.
Топоніми Щодо самого терміну Словіта важко зробити однозначні висновки. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки та існує у свідомості. «Отримати ім'я, — зазначав І. Мардов, — значить укоренитися у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несметність». Яскравим прикладом такої «несметності» є ойкононімія як система назв населених пунктів. Ойконіми — унікальні мовні пам'ятки, які структурно майже не змінюючись, несуть із глибини століть інформацію про причини закладення поселень на певній території, заняття, племінну, родову чи етнічну приналежність перших мешканців, зберігають для нас особливості мови та багатство народного іменника тих давніх предків, які дали назву відповідним населеним об'єктам.
Словіта — Славута, слов'яни, слава, славити, славний (ні), слобідка, словом вітати, слово-віта () — життя та ще багато подібних за змістом та формою співзвучних слів (власних назв, іменників, дієслів. прикметників) ми можемо підібрати. Кожне з них має певне значення. Дуже цікавим є трактування подібної власної назви населеного пункту в словнику ойконімів української дослідниці Віри Котович — "Слов'ятин, первісно Славутин, 1578 року в написанні Slaventin, 1649 р — Slavetyn, 1785—1788 роках — Slaventyn, 1908 — Славутин, 1947 — Слов'ятин. Посесив на –инъ від особової назви Славута. Первісне значення «Славутинъ (дворъ чи ін.)». Особову назву Славута, порівняймо з особовою назвою Славут — похідне суфіксальне утворення з суфіксом –ута від вихідного Славъ, порівняймо польське Slaw. Особова назва Славъ — відантропонімне від композитне утворення, яке виникло шляхом усічення власних імен-композитів з препозитивним або й постпозитивним компонентом Слав [и, о] — славъ типу Славиборъ, Славимиръ, Славоборъ, Славолюбъ Мирослав, Ярослав та ін.
На австрійських мапах 1763—1787 років назва села подається як Slowitka, на мапах 1861—1864 років — Slowita.
Відсутність у давньоукраїнських писемних пам'ятках фіксації більшості з досліджуваних ойконімів не означає того, що вони в період Київської Русі ще не існували. Вважаємо, що в силу певних об'єктивних чи суб'єктивних причин багато документів не дійшли до нашого часу, а ті, що дійшли, містять дуже скупі свідчення про давньоукраїнську ойконімійну систему.
Цікавими є назви вулиць, околиць, ділянок лісу села. Так вулиця «Митниця» вказує на те, що тут збирали мито за проїзд на базар, який колись був у селі; «Гайдуцьке» — очевидно колись належало панським гайдукам. «Обозисько» — поле біля села, назва залишилася з 1648 р., коли там стояло обозом селянсько-козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким. До 1941 року у жіночому монастирі чину Василіянок с. Словіта зберігалася розписка Богдана Хмельницького, видана ним монастиреві, про те, що він взяв овес для коней, вартість якого найближчим часом зобов'язується сплатити. На жаль цей документ був втрачений в роки війни. «Контровереус» — назва ділянки лісу поблизу села в перекладі з латинської «спірне питання». Як не дивно але факт спірного питання дійсно підтверджується документально а саме 13 січня 1640 року король Польщі Владислав IV повідомляє орендаря королівського села Липівці Ніколая Яніцького про призначення ревізорів з метою розсуду спору між ним і кухмістром, коронним старостою, орендарем с. Словіта Андрієм Мніхом. «Присади», «Озерина», «Комарівка», «Дебер», «Закутина», «Гора», «Нова вулиця» «Потік», «Гостинець», «Лісництво», «Горб», «Камінна», та цілий ряд інших цікавих назв, які подають нам особливий світ людського мислення, зокрема жителів села, їхньої мови та мовлення, свідчать про заселення і розвиток села, є свідками глибокого історичного минулого села та його жителів.
Історія
Перша згадка належить до 1442 року. Протягом XVI—XVIII століть село перебувало у королівській власності. Спочатку належало до Львівського ґродового, а згодом до Глинянського неґродового староств. У 1773 році Словіта належала до маєтків Урсули Потоцької. Поблизу села існував жіночий монастир Воздвиження Чесного Хреста.
Словіта була заселена жителями в сиву давнину. Про це свідчать археологічні знахідки бронзової епохи. У Львівському державному історичному музеї зберігається сокира початку бронзової доби знайдена на території Словіти жителем села Петром Лемішкою. Словіта є давнім слов'янським поселенням. Під горою, яка називається Халявною, (сьогодні Свята гора) та в інших місцях села, жителі знаходили глиняні горшки з попелом, які свідчать про давні звичаї поховання померлих.
Існує версія, що раніше село називалося Слобідка, а в процесі розширення площі та чисельності населення стало записуватися як «Словіта». Після захоплення Галицької землі Польщею у 1349 році, село стало власністю польських феодалів.
Перша письмова згадка про село Словіта міститься у документах королівської канцелярії («Summaria» — 1870 р.), де є запис про надання у 1485 році привілеїв на с. Словіту власниці Катерині Костелецькій. З цього випливає, що на той час село вже існувало, а ось віднайти більш давніші згадки, наразі, ще не вдалося.
У податковому реєстрі 1515 року в селі документується платником 15 грошів річно піп (отже, уже тоді була церква), а село вільне від податківZródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 153 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s. .
Великого горя зазнавали словітчани від монголо-татарських нападів. У давніх джерелах наводиться те, що на території села є велика могила часів татарської навали. У XVI столітті татарами був зруйнований жіночий монастир, який був відбудований лише у 1616 році. Перша згадка про Словітський жіночий монастир чину Василія Великого належить до 1581—1589 років. Збереглися такі документи як: грамота Єпископа Афанасія Шептицького (1721 р.) про призначення Серафими Зінківської ігуменею Словітського монастиря; наказ Галицького Митрополита Антонія Ангеловича про призначення Атанасії Краківської ігуменею монастиря (1810 р.); 1821 рік — заступником прокуратора монастиря призначений М. Барвінський, у 1822 році — Антоній Левицький; Станом на 1907 рік ігуменею була Анна Теодорович.
У Центральному державному історичному архіві України чудово збереглися матеріали про відбування панщини селянами — підданими монастиря (розпорядження, відомості, табелі); інвентарний опис монастирського млину; матеріали про відміну панщини на території південно-західних українських земель та ліквідацію підданства селян с. Словіта і сплату земельної ренти (відомості, списки, розпорядження); списки земель, будівель, інвентарні описи майна Словітського монастиря; план побудови стодоли та клуні на подвір'ї монастиря; список членів братства при монастирській церкві; відомості про персональний склад монахинь та монастирських слуг, листування монастиря з різних питань; матеріали про діяльність при монастирської школи закритого типу та ряд інших цікавих документів.
Надзвичайно цікавим виявився інвентарний опис майна Василіанського монастиря у Словіті, де зазначено про наявність у монастирі книг дофедорівського друку, а саме: Нового заповіту» 1511 року з мідними застібками, виданого у Почаєві; «Тріодіон Ін Кварто» 1527 року, київського видання у шкіряній оправі; «Тріодіон Ін Кварто» 1540 року; Анфологіон 1542 року, виданий у Львові; «Служебник» 1546 року, виданий у Львові; «Епістоляріон або Апостол» 1566 року, виданий у Львові.
Окремі будівлі з комплексу монастиря, зокрема монастирська церква Воздвиження Чесного Хреста збереглася до 1960 року, а головний корпус й донині.
На цей час Словіта славилася добрими майстрами по будівництву водяних млинів. Про це свідчать документи, в яких говориться, що 20 липня 1666 року Ян Мнішех генеральний львівсько-глинянський староста передає два млини в с. Словіта жіночому монастиреві. Один з таких млинів збудований у XVI столітті та існував до 1965 року.
Дуже часто, «з ласки» польського короля село переходило від одного пана до іншого. Так, 23 лютого 1693 року король Ян III Собеський своїм указом підписаним в Гродно передає Словіту Францішкові Бжуховіцькому, а вже 6 квітня 1694 року у Жовкві Ян III надає дозвіл Станіславу Троянівському передати право довічного користування с. Словіта Теофілії Машицькій вдові по Миколаю.
Жителі Словіти неодноразово піднімалися на боротьбу з панами. У 1880 році було спалено всі будівлі Троянівського. Але це не принесло полегшення селянам. Згодом, їх же руками все було відбудовано. Відміна кріпосного права не виправдала сподівань жителів. Всі найкращі землі були власністю панів Вайсмана, Трачевського та інших. Їм належало 500 гектарів землі, церкві — 101 гектарів. і монастиреві 40 гектарів. В загальному, станом на 1870 рік в селі нараховувалося 1774 мешканці, котрим належало: під селянські угіддя 1904 м² землі, лісу — 214 м², у той час, як панові належало 780 м² землі та 2139 м² лісу.
За десять років кількість мешканців села зменшилася на 434 особи і станом на 1880 р. становила 1440 осіб, через те, що багато односельців подалися за океан шукати кращої долі. Більшість сімей не мали власного житла та мешкали у найманих оселях, з яких певний прибуток мав пан, тобто власник будинку. Він будував великі будинки з маленькими кімнатами і приймав туди тих, хто погоджувався працювати у нього на вигідних йому умовах. У 1907 р. селяни організовано не вийшли на жнива панського врожаю. Пан зібрав своїх ковалів, гайдуків та вирушив в поле. Але з двору їх не випустила організована громада селян. Надвечір багато селян було заарештовано, деякі з них не повернулися додому. Великі прибутки поміщика з поля та заїзного двору, який він утримував при «битому» шляху, дозволили побудувати йому у 1896—1898 роках паровий млин і ґуральню. В цей же час в селі появилося три корчми, через які значна частина зароблених селянами грошей, знову поверталася до пана.
Надзвичайно цікавими джерелами для дослідження історії села є Алфавітний покажчик власників земельних ділянок с. Словіта Крайової земельно-податкової комісії м. Львова станом на 1845 рік, Журнал обліку земельних ділянок із зазначенням їх власників с. Словіта, та поземельні кадастри (Йосифінська та Францисканська метрики).