Гідрона́вт (від грец. ὕδωρ — «вода» і лат. nauta — «моряк») — фахівець, який виконує науково-дослідну або технічну роботу під водою,перебуваючи всередині герметичного міцного корпусу підводного апарата, що забезпечує ізоляцію екіпажу від тиску навколишнього водного середовищ.
Загальний опис пілотованих підводних технічних засобів Пілотовані підводні технічні засоби залежно від конструктивних особливостей поділяються на три основні типи:
нормобаричні — апарати, у внутрішніх відсіках яких підтримується нормальний атмосферний тиск незалежно від глибини занурення; гіпербаричні —апарати, у внутрішніх відсіках яких тиск відповідає зовнішньому (забортному) тиску. Такі конструкції також називають «підводними будинками»; комбіновані — апарати, що мають окремі відсіки з нормобаричним тиском, тоді як в інших підтримується гіпербаричний тиск. Така конструкція поєднує особливості нормобаричних і гіпербаричних апаратів.
У нормобаричних апаратах працюють гідронавти, які дихають атмосферним повітрям. До нормобаричних технічних засобів належать підводні апарати, що мають достатні габарити для розміщення на борту науково-дослідних приладів та обладнання, необхідного для забезпечення життєдіяльності й роботи не лише основного екіпажу, а й групи гідронавтів-дослідників протягом занурення. Відбір гідронавтів-дослідників для роботи на таких апаратах є простішим. За станом здоров'я кандидати повинні бути придатними до плавання на звичайних суднах. Це дає змогу залучати до роботи досвідчених спеціалістів, вік або стан здоров'я яких не дозволяє їм працювати в умовах підвищеного тиску.
У гіпербаричних апаратах (підводних будинках) працюють акванавти (англ. aquanaut), які дихають спеціальними газовими сумішами. Газові суміші готують заздалегідь або формують безпосередньо у відсіках апарата, змішуючи кисень з інертними газами — азотом і гелієм — у пропорціях, що відповідають тиску на певній глибині. До таких апаратів належать підводні будинки, зокрема «Conshelf I—III» (Франція), «Спрут» (СРСР) та «Tectite» (США).
До комбінованих типів технічних засобів належать підводні апарати, що мають відсіки з атмосферним тиском та відсіки із забортним тиском. До таких апаратів належать комбіновані підводні лабораторії, зокрема «Бентос-300» і французька «Аржиронет» (фр. «Argyronète»).
У третьому відсіку підводної лабораторії «Бентос-300» розташований водолазний комплекс, що складається з трьох камер — шлюзової, перехідної та декомпресійної. Комплекс дає змогу на глибинах до 60 м зрівнювати тиск у шлюзовій камері із зовнішнім (забортним) тиском для забезпечення роботи водолазів. Як дихальну суміш у комплексі використовують повітря. На підводній лабораторії було проведено експеримент із перебуванням двох водолазів протягом однієї доби.
У нормативних документах класифікаційних товариств для позначення комбінованих підводних апаратів використовується термін «lock-out submersible».
У разі виконання підводних робіт тривалістю близько двох діб водолази переходять у режим насичення, унаслідок чого фактично набувають статусу акванавтів.
Історична довідка
Термін «гідронавт» У XIX столітті термін «гідронавт» (фр. hydronaute) вживався як назва апарата, винайденого М. Кнапфтом (фр. M. Knapft) для пересування по воді. У 1907 році термін «гідронавт»уже використовували для позначення людини, яка пересувалася по воді.
У 1938 році термін почали вживати щодо людини, яка перебувала в підводному апараті.
У 1946 році запропонували називати пілота гідростата «гідронавтом», проводячи аналогію між поняттями «аеростат» — «аеронавт» і «гідростат» — «гідронавт».
У 1947 році європейська преса використовувала термін «гідронавт» щодо екіпажу батискафа FNRS-2, який на той час будували в Бельгії.
У пресі термін «гідронавт» використовували щодо учасників експедиції батискафа «Трієст» ще напередодні рекордного занурення 1960 року. Зокрема, газета The Daily Iowan 29 грудня 1959 року називала майбутніх учасників занурення «hydronauts», а The Oregon Statesman 3 січня 1960 року — двох членів екіпажу «Трієста» «hydronauts».
Після знаменитого занурення в Безодню Челленджера 1960 року цей термін також використовували щодо його учасників.
Термін продовжує використовуватися і в сучасних публікаціях. Зокрема, у статті 2020 року в журналі «Proceedings of the U.S. Naval Institute» учасників занурення батискафа «Трієст» 1960 року — Жака Піккара (фр. Jacques Piccard) та Дона Волша (англ. Don Walsh) — також названо гідронавтами.
В англомовних словниках термін «hydronaut» визначають як члена екіпажу пілотованого підводного апарата, відмінного від підводного човна, а також як особу, підготовлену до керування глибоководними апаратами.
Водночас у США переважно використовується термін «пілот пілотованого підводного апарата» (англ. submersible pilot). Саме так у Військово-морських силах США називали Дона Волша, якому було присвоєно звання першого пілота пілотованих підводних апаратів ВМС США (англ. USN Deep Submersible Pilot #1). Інших осіб на борту пілотованих підводних апаратів можуть називати членами екіпажу (англ. crew member).
У СРСР від початку використання пілотованих підводних апаратів у 1970 році фахівців, які працювали на них, називали гідронавтами. Після проголошення незалежності України цей термін продовжував уживатися в українських публікаціях, присвячених підводній техніці.
У публікаціях про пілотовані підводні апарати для позначення фахівців, які керують такими апаратами, вживаються терміни «гідронавт» і «пілот». Ці терміни не є синонімами: пілот або капітан підводного апарата обов'язково є гідронавтом, тоді як гідронавтами можуть бути й інші члени екіпажу — старший механік, науковці (екіпаж «Сєвєр-2»), механіки, електромеханіки, кухар, водолазний спеціаліст, лікар-спецфізіолог, науковці (екіпаж «Бентос-300»). Вони не належать до пілотів.
Перші гідронавти Перших фахівців, які конструювали батисфери та здійснювали на них занурення, можна вважати першими гідронавтами, хоча офіційно їх так ще не називали. Конструктор батисфери Бальзамелло (італ. Balsamello) здійснив перше занурення 18 червня 1889 року, а в 1892 році опустився в Середземному морі на глибину 165 метрів. 15 серпня 1934 року Вільям Бібі (англ. William Beebe) та Отіс Бартон (англ. Otis Barton) встановили рекорд глибини — 923 метри. Цей рекорд протримався 15 років. У 1949 році Отіс Бартон занурився на глибину 1 375 метрів — максимальну глибину, досягнуту батисферою, і рекордну для цього типу апаратів.
Наступний етап розвитку пілотованої підводної техніки пов’язаний зі створенням батискафів. На початковому етапі їх розвитку самі конструктори брали участь у зануреннях, і для позначення учасників таких занурень уже застосовували термін «гідронавт». Серед них був Огюст Піккар, який здійснював занурення на батискафах FNRS-2 та «Трієст». П’єр Вільм (фр. Pierre Willm) входив до складу екіпажів батискафів FNRS-3] і «Архімед». Жак Піккар брав участь у зануреннях на батискафі «Трієст», а також на мезоскафах «Бен Франклін» та «Огюст Піккар».
До складу екіпажів пілотованих підводних апаратів також входили фахівці з інших галузей, зокрема колишній офіцер підводного човна Дональд Дж. Казимир (англ. Donald J.Kazimir) та льотчик із великим досвідом Ервін Еберсольд (англ. Erwin Aebersold) — учасники експедицій на мезоскафі «Бен Франклін», офіцер Військово-морських сил США Дон Волш (англ. Don Walsh) — член екіпажу батискафа «Трієст», а також Жорж Уо (фр. Georges Houot) — французький морський офіцер, океанограф, головний пілот і командир батискафів FNRS-3 та «Архімед».
Практика, коли членами екіпажів пілотованих підводних апаратів ставали самі конструктори, мала місце й у СРСР: першим капітаном пілотованого підводного апарата «Сєвєр-2» став заступник головного конструктора проєкту М. Діомідов, а першим бортінженером — провідний конструктор Ю. Тарасов. Першим капітаном пілотованого підводного апарата «ТІНРО-2» був провідний конструктор проєкту, кандидат технічних наук М. Гірс.
Значний внесок гідронавтів у розвиток і випробування пілотованих підводних апаратів отримував офіційне визнання. За успішне проведення випробувань, багаторічну безаварійну роботу та виконання урядових завдань капітан-наставник ППА «ТІНРО-2» к. т. н. Михайло Гірс та капітан-наставник ППА «Сєвєр-2» Олег Донець були нагороджені високими державними нагородами. Також у Севастополі з'явився бульвар Гідронавтів — на знак пошани до представників цієї професії.
Гідронавти — члени екіпажів пілотованих підводних апаратів Екіпажі більшості пілотованих підводних апаратів є малочисельними — зазвичай вони складаються з 2—3 осіб. Деякими винятками є:
мезоскаф «Бен Франклін», екіпаж якого складав 6 осіб; пілотований підводний апарат «Алюмінаут», розрахований на 6 осіб; пілотований підводний апарат «Сєвєр-2» з екіпажем із 5 осіб; підводна лабораторія «Бентос-300», екіпаж якої складав 12 осіб.
Капітан пілотованого підводного апарата повинен досконало знати будову всіх бортових механізмів і систем, а також володіти знаннями з підводної навігації, зв’язку, штурманської справи та водолазної підготовки. Він має бути водночас кваліфікованим механіком, гідроакустиком і океанологом, а також здатним оперативно ухвалювати рішення в умовах підвищеного ризику.
У 1968 році в США було засновано Асоціацію пілотів глибоководних підводних апаратів (англ. Deep Submersible Pilots Association, DSPA) — професійну організацію, що займалася питаннями підготовки та кваліфікації пілотів підводних апаратів. Для членства в асоціації необхідно було здійснити щонайменше п'ять занурень як капітан ППА, одне з яких — на глибину не менше ніж 200 м.
Гідронавти за максимальною глибиною занурення та кількістю освоєних апаратів
Глибина занурення У найглибшу відому точку Світового океану — Безодню Челленджера — один раз занурювалися:
Жак Піккар і Дон Волш — 23 січня 1960 року на батискафі «Трієст»; Джеймс Кемерон — 26 березня 2012 року на пілотованому підводному апараті (ППА) «Deepsea Challenger». Найбільшу кількість занурень у Безодню Челленджера здійснив Віктор Весково (англ. Victor Vescovo), який у 2019—2022 роках здійснив 15 занурень на ППА «Limiting Factor».
У 2019—2022 роках пілотований підводний апарат «Limiting Factor» здійснив 16 занурень у Безодню Челленджера в рамках експедицій «Caladan Oceanic». Під час частини занурень, крім пілота, на борту перебували пасажири та інші учасники експедицій; апарат був сертифікований для комерційних занурень на повну океанічну глибину.
Освоєні гідронавтами апарати Одним із відомих гідронавтів, які здійснювали занурення на батискафах, був Огюст Піккар, який брав участь у зануреннях на батискафах FNRS-2 та «Трієст». Жорж Уо (фр. Georges Houot) і П'єр Вільм (фр. Pierre Willm) входили до складу екіпажів батискафів FNRS-3 та «Архімеда». Жак Піккар (фр. Jacques Piccard) брав участь у зануреннях на батискафі «Трієст» та мезоскафах «Бен Франклін» і «Огюст Піккар» Водночас Віктор Весково здійснив 15 занурень у найглибшу відому точку Світового океану — Безодню Челленджера — на одному апараті, «Limiting Factor». .
Подібна практика існувала і в СРСР, де розвиток пілотованих підводних апаратів розпочався значно пізніше. Так, один із перших радянських гідронавтів Олег Донець був капітаном ППА «Сєвєр-2», «Риф» і «Лангуст». Валентин Дерябін був капітаном ППА «ТІНРО-2», «Сєвєр-2» і «Риф». Геннадій Бєльников працював електромеханіком ПЛБ «Бентос-300», а також капітаном ППА «Сєвєр-2», «Риф» та «Лангуст».
Водночас «батько» севастопольських гідронавтів, кандидат технічних наук М. Гірс, від етапу проєктування та побудови ППА «ТІНРО-2» і протягом 20 наукових експедицій у всі океани був його капітаном-наставником. Увесь цей час він працював лише на «ТІНРО-2». Перший капітан-наставник ПЛБ «Бентос-300» Л. Скрипкін також протягом усього періоду експлуатації цих двох лабораторій працював лише на них..
Підготовка гідронавтів
Підготовка гідронавтів у світі