ГЛАВА III. ПОКІРНИЙ ЮНАК (1330 – 1340)
<< ГЛАВА II | ЗМІСТ | ГЛАВА IV >>
Біди Руської землі. Піднесення Москви. Свавілля Кочеви в Ростові. Переселення Кирила в Радоніж. Пориви юної душі. Благорозум'я батьків і послух сина. Бояри-схимники і їх кончина. Свята рішучість.
Радуйся, яко з младих нігтів послідував єси Христу
Ікос. Мінеї
Радуйся, з юності твоєї всім серцем і думкою Бога возлюбивий
Акафіст 1. Ікос 3
Радуйся, любові ради Зиждителя твого земне до землі повернувший,
Радуйся, здобутку ради Христа уміти всі бути вмінивий
Акафіст 2. Ікос 3
Тут доречно сказати декілька слів про те, в якому стані знаходилась в описуваний нами час Руська земля, щоб знати, при яких обставинах жили батьки Варфоломієві і серед яких умов виховувався сам Варфоломій. Розкриємо на хвилину скорботні сторінки рідної нашої історії, щоб ясніше бачити, якого великого мужа послав Бог багатостраждальній вітчизні нашій в образі смиренного Свого обранця, пустельника Радонізького, в такий важкий час. На темній картині історичних подій його світлий образ виступає перед нами в усій своїй неземній красі.
Воістину важкі були тоді часи! Тяжким тягарем лежало ярмо татарське на плечах Руського народу. Про те, щоб скинути з себе це ненависне ярмо, ніхто не смі і подумати. Князі постійно ходили в Орду - то на поклін грозним тоді ханам монгольським, то судитися і тягатися між собою, і скільки благородної крові князівської пролито в Золотій Орді по зависті і братовбивчій ненависті честолюбних суперників! Наш історіограф Карамзін справедливо зауважує, що «древнє Руське прислів'я: близ Царя – близ смерті народилось тоді, коли наша Вітчизна носила кайдани Монголів. Князі їздили в Орду, як на страшний суд: щасливий, хто міг повернутися з милістю царською, або в усякому разі з головою!». Нерідко там вони і душу свою покладали за віру Православну і за святу Русь.
А тому, відправляючись в Орду, вони зазвичай писали духовні заповіти, прощаючись назавжди зі своєю сім'єю. Народ страждав выд свавілля грубих і гордих татарських численників і баскаків (чиновників), які роз'їзджали по всім містам. не було від них нікому пощади, що хотіл, те й робили: города і села палили і грабували, храми Божі розоряли або оскверняли, а людей убивали чи уводили в полон. Навіть купці, чи просто бродяги монгольські обходились з нашими предками, як з мерзенними рабами. При такому безладді, при недостачі єдиної, сильної влади був повний простір страстям негодних людей, яких і завжди буває немало, а в такі тяжкі часи число їх зазвичай збільшується. Ярмо татарське не пройшло безслідно і в народній порядності. «Забувши гордість народну, – говорить Карамзін, – ми вивчились низьким хитрощам рабства, що заміняють силу у слабих; обманюючи Татар, ще більше обманювали один одного; відкупляючись грошима від насилля варварів, стали користолюбніше і бездушніше до образ, до стида, сжильні наглостям іноплемінних тиранів. Від часів Василя Ярославича до Івана Калити (період самий найнещасніший!) вітчизна наша походила більше на темний ліс, ніж на державу: сила здавалась правом; хто міг, грабував: не лише чужі, але і свої; не було безпеки ні у дорозі, ні вдома; злодійстов зробилося спільною язвою власності».
Да, важко було Руській землі в ті скорботні часи; важко, неможливо було здолати сильного ворога, і саме тому, що князі Руські все більше сварились між собою, єдності не було, по клаптикам була розділена вся обширна Руська земля. І якщо б не створили нарешті необхідності цієї єдності, - хто знає? - можливо, і зовсім загинула б Русь Православна, підпавши владі більш небезпечних ворогів, які були в ті часи Литва, Польша, Угорщина і Швеція...
Але Бог не допустив трапитися такій біді. Раніше всіх зрозуміли небезпеку наші першосвятителі; вони завжди твердили князям, що однодушність між ними необхідна для спасіння Росії від остаточної загибелі; коли було можливо, святителі завжди являлися миротворцями в усобицях князівських, діючи і словом переконання, і силою духовної влади. А прозорливий святитель Петро поклав міцну основу об'єднанню Руської землі, переселившись назавжди з Володимира на Клязьмі в незнатне тоді містечко Москву до розумного і благочестивого князя Івана Даниловича Калити. Цей князь став настирливо здійснювати намічений ще його батьком образ об'єднання Руської землі і приєднував одне за іншим сусідні князівства до Московського. Святитель ПЕтро незадовго перед кончиною своєю підбадьорив князя передбаченням про майбутню велич Москви. «Якщо ти, син мій, – говорив він в дусі пророцтва, - успокоїш мою старість і збудуєш тут храм, достойний Богоматері, то будеш славніший всіх іних князів, і род твій возвеличиться; кості мої залишаться в цьому граді, святителі захочуть жити в ньому, і руки його піднімуться на плечі ворогів наших». Іван виконав заповіт старця митрополита, і Бог благословив успіхом його починання на користь вітчизни. Москва мало-помалу стала вивищуватись над іншими городами, а сам Іван заслужив славне ім'я збирача Руської землі. Через сто літ з Москвою ніхто вже не пробував сперечатися про першість: вона об'єднала під собою всю тодішню Русь, і це об'єднання не тільки спасло Росію від остаточного знищення, але і допомогло їй скинути ярмо монгольське.
Але нелегко було удільним князям розставатися зі своєю свободою. Московський Князь діяв владно, інколи нічим не гребуючи, ні перед чим не зупиняючись. Навіть в тих випадках, коли приєднання сусідніх уділів відбувалось мирним шляхом, засобами, наприклад, родинних союзів з Великим Князем Московським, і тоді Іван Данилович не задумувався розпоряджатися удільними як йому хотілося. Так, він видав своїх дочок одну за Василя Давидовича Ярославського, а іншу за Костянтина Васильовича Ростовського і, діючи як голова Росії, встановлював своїм зяттям закони у власних областях. «Гірко тоді стало городу Ростову, – зі скорботою повідомляє літописець, – і особливо князям його! У них відняті були всяка влада і майно, вся ж честь їх і слава потягнули до Москви». Посланий був на Ростов в сані воєводи московський вельможа Василь, прізвиськом Кочева, з ним інший, на ім'я Мина; по прибутті до Ростова вони стали діяти повновладно, притісняючи жителів, так що багато ростовців вимушені були віддавати москвичам свою власність неволею, за що отримували лише образи і побої і доходили до крайнього зубожіння. Важко і переказати все, що потерпіли вони; зухвалість московських воєвод дійшла до того, що вони повісили вниз головою ростовського градоначальника, старого боярина Аверкія, поставленого ще князем Василем Костянтиновичем, і в такому виді залишили його на наругу. Так поступали вони не тільки в Ростові, але і по всім волостям і селам його. Народ нарікав, хвилювався і жалівся на ці свавілля; всі говорили, що слава Ростова на зникла, що князі його лишились своєї влади, що Москва тиранствує...
Не уникнули, звісно, цих народних бід і праведні батьки Варфоломієві. Славний і іменитий колись боярин Кирило ще раніш описаних нами подій в Ростові під старість став терпіти нужду. Часті подорожі в Орду зі своїм князем, тяжкі дані і непосильні подарунки ординським вельможам, без чого ніколи не обходились ці подорожі, жорстокий голод, нерідко спустошувавший Ростовську область, а більше всього, говорить преподобний Єпіфаній, велика рать, чи нашестя Тураликове, в 1327 році – все це разом відізвалось вкрай несприятливо на його статках ы майже довело його до зубожіння. Дуже ймовірно також, що свавілля московських намісників, які розпоряджались в Ростові, як незалежні господарі, не пощадило і Кирила, як ближнього боярина князів Ростовських; може бути, що він лишився тоді не лише честі своєї, але і всього свого достатку. Тяжко було Кирилу після всього, що зазнав він у Ростові, залишатись там, а може бути і прямо наказано було від намісників московських залишити Ростов, і тому він вирішив, що тільки відкриється можливість, залишити рідне місто і перейти на службу до іншого князя. Нагода скоро трапилась.
В дванадцяти верстах від Троїцької лаври по напрямку до Москви є село Городище, чи Городок, яке в давнину носило ім'я Радоніж. В 1328 році, відправляючись в Орду, Великий Князь Іван Данилович написав духовний заповіт, в якому між іншим призначив «село Радонізьке» в уділ Великій Княгині Олені «з малими дітьми» нероздільно. Скоро після того село це перейшло у повну власність молодшого сина Іванова, Андрія. Великий Князь, по малоліттю Андрія, поставив в Радоніжі намісником Терентія Ртища, який, бажаючи привабити більше число поселенців в цей майже не заселений тоді край, об'явив ім'ям князя різні льготи переселенцям. Лиш тоді це стало відомим в Ростові, багато з його жителів, в надії знайти собі полегшення, потягнулись в Радоніж. В числі таких переселенців Єпіфаній називає Протасія, тисяцького, Георгія, сина Протопопова, з родом його, Івана і Федора Тормасових, їх родичів Дюденя і Онисима, бувшого ростовського вельможу, a в подальшому диякона і учня Сергієва. В числі їх переселився і блаженний Кирило зі всім своїм сімейством і оселився в Радоніжі, поблизу церкви Різдва Христового.
За звичаєм того часу, Кирило мав отримати помістя, але сам він, по старості, вже не міг нести служби, і тому обов'язок цю прийняв на себе старший син його, Степан, який, ймовірно ще в Ростові, одружився. Молодший з синів Кирила, Петро, також вибрав подружнє життя, але Варфоломій і в Радоніжжі продовжував свої подвиги. Роздумуючи про суєту всього земного, блаженний юнак нерідко повторював сам собі слово пророче: «Яка користь в крові моїй, коли сходити мені в істління? » (Пс. 29, 10). Правда, світ і все, что в світі, створене Богом для блага людей, але все це людськими страстями, насиллями, неправдами до того зіпсовано, що життя людське не являє майже нічого, крім праці і хвороб, і для бажаючого у кротості духу устрояти своє спасіння з усіх сторін зустрічаються перепони і спокуси. Роздумуючи таким чином, Варфоломій став просити у своїх батьків благословіння вибрати шлях іночого життя. Не раз він говорив батьку: «Відпусти мене, батечку, з благословінням, і я піду в монастир».
«Почекай, чадо, – відповідав йому на це батько, – сам бачиш: ми стали старі і немічні; послужити нам нікому: у братів твоїх немало турботи про свої сім'ї. Ми радіємо, що ти піклуєшся, як угодити Господу Богу, - це діло добре, але вір, сину мій: твоя блага доля не відніметься у тебе, тільки послужи нам трохи, пока Бог явить милість Свою над нами і візьме нас звідси; ось проводиш нас до могили, тоді вже ніхто не заборонить тобі виконати свою заповітну мрію».
І благодатний син скорився; він прикладав все своє старання угодити святим батькам і упокоїти їх старість, щоб заслужити собі їх благословіння і молитви. Не зв'язаний сімейними турботами, він всього себе присвятив упокоєнню батьків, а по своєму лагідному, люблячому характеру був якнайбільш пристосований до цього.
Який прекрасний повчальний приклад і благорозум'я батьківського і послуху синівського! Кирило і Марія не силяться загасити розпалюване в сині своєму Божественне прагнення, не примушують його зв'язувати себе з суєтою світу путами шлюбними, як роблять багато батьків віку цього, - вони тільки вказують йому на свої потреби і немочі, а таємно, напевно, більш мають на увазі його молодість і дають йому нагоду ще випробувати самого себе і утвердитися в святому намірі, щоб він, поклавши руку на рало, вже не озирався назад. Але і Варфоломій не наслідує прикладу свавільних дітей віку цього, з яких багато навіть у звичайних мирських справах не хочуть підкорити волю свою волі батьків і ні в що ставлять їх потреби і бажання, - ні, благорозумний юнак знає достоїнство того, чого прагне; однак же, дивлячись на заповідь Божу: шануй батька і матір (Мф. 15, 4), згоджується до часу томити себе невиконаним бажанням, щоб зберегти послух батькам і через те наслідувати їх благословіння, – так дорожив він цим благословінням! І батьки, звісно, від всього люблячого серця благословляли слухняного сина святими своїми благословеннями до останнього свого подиху!