2С3 «Акація» (рос. 2С3 «Акация») (Індекс ГБТУ — об'єкт 303) — радянська 152-мм дивізійна самохідна гаубиця. Розроблена на Уральському заводі транспортного машинобудування. Головний конструктор шасі — Г. С. Єфімов, 152-мм гармати 2А33 — Ф. Ф. Петров. 2С3 «Акація» призначена для придушення і знищення живої сили, артилерійських і мінометних батарей, ракетних установок, танків, вогневих засобів, пунктів управління і тактичних засобів ядерного нападу.
Історія
Концепція
Масове застосування самохідних артилерійських установок (САУ) почалося в кінці 1930-х — на початку 1940-х років. Саме тоді, в полум'ї Другої світової війни, досягли певного рівня технічної досконалості, тракторно-танкові шасі «взяли на себе» гарматні стволи, зробивши артилерію набагато маневренішою, здатною супроводжувати піхоту на полі бою.
Особливо відзначився з впровадженням концептуально нового виду зброї німецький Вермахт, що мав безліч цілком вдалих конструкцій «самохідок» на своєму озброєнні вже до початку бойових дій. СРСР і союзники значно відставали від німецьких напрацювань (як з техніки, так і з тактики застосування), що звичайно ж, позначалося на ефективності бойових операцій, особливо — наступального типу. Ситуація вирівнялася тільки до 1943 року, коли зусиллями тилу були прийняті на озброєння численні типи САУ. Самохідна артилерія боролася з танками, надавала вогневу підтримку піхоті, «зламувала» довготривалу оборону, тощо. Численні СУ-76, СУ-85, СУ-100, СУ-122, СУ-152, ІСУ-122 і ІСУ-152 воювали на всіх ділянках радянсько-німецького фронту проти Wespe, Насгорн, Jagdpanzer IV, Ягдпантер і Elefant Вермахту. Деякі з цих самоходок (наприклад — СУ-85) досі офіційно не зняті з озброєння.
Після Другої світової війни радянські конструктори і військові проаналізували досвід застосування САУ і виявили їх позитивні властивості і недоліки. Про перші говорити не доводиться, — САУ відмінно зарекомендували себе на полях битв, що ж стосується другого, то їх знання вельми важливо проектувальникам бойових машин наступних поколінь. Зокрема, була відзначена недостатня ефективність снарядів 122-мм гаубиць, тому на ділянках головного удару зосереджували не тільки СУ-122 і ІСУ-122. але й потужніші СУ-152 і ІСУ-152. Незадовільним визнали і кути горизонтального наведення в 10 — 16, при яких важко вести вогонь по рухомих цілях. Недостатньою була і скорострільність, на яку впливали не тільки вага пострілів, але й тіснота бойового відділення і повільно діючі ручні поршневі затвори. Малим був огляд з традиційних для радянських самоходок нерухомих бронерубок. Кут піднесення ствола в 20° перешкоджав стрільбі на максимальну дальність, особливо на пересіченій місцевості. Невдалим було визнано і розташування бойового відділення — в передній частині корпусу, що сильно збільшувало габарити машини і, відповідно, знижувало її маневреність. У вермахті самохідки, зокрема, знаменитий «Фердинанд», мали, здебільшого, бойове відділення, розміщене в кормі.
Крім того, дещо змінилися і самі завдання самоходок. Якщо в 2-й світовій війні одним з найголовніших завдань було знищення ворожих танків, то в повоєнний час, у зв'язку з колосальним удосконаленням і поширенням ПТКР (протитанкових керованих ракет) і РПГ (ручних протитанкових гранатометів), протитанкова функція поступилася свою першістю вогневій підтримці військ. Недоліки артсистем колишнього покоління були очевидні, і створення досконаліших зразків було цілком можливо, якби не вплив суб'єктивних обставин.
У 1950 — 1960-х рр.. за наполяганням Н. С. Хрущова розробки перспективних зразків класичної артилерії, в тому числі самохідної, припинили, а виділені кошти «перекачали» на ракетну техніку. Треба відзначити, що і в США складалася схожа ситуація, але там раніше усвідомили свій промах. Результати такої політики виявилися плачевними. У 50-60-ті роки на озброєння Радянської Армії не прийняли жодної САУ із снарядом калібру понад 100 мм. А в локальних війнах, що тоді весь час виникали, виявилася незамінність самохідної артилерії. Мало того, в багатьох ситуаціях артилерія ставала єдиною реальною силою, коли застосування авіації і тактичних ракет було неможливе. Прикладів таких конфліктів десятки: 50-ті роки — артилерійська дуель в Тайванській протоці між КНР і американцями та гомінданівцями, що влаштувались на островах; 60-ті роки — бої за острів Даманський між СРСР і КНР; 70-ті роки — «перша соціалістична війна» між В'єтнамом і Китаєм; в 1967—1972 роках — артилерійська дуель через Суецький канал Єгипту з Ізраїлем, Скрізь артилерія, в тому числі і самохідна, підтвердила, що вона була, є і буде «богом війни».
І тільки в 1965 р. після відставки Хрущова, було відновлено проектування і створення артсистем нового покоління, тим більше, що до того часу виявилось помітне відставання в цьому відношенні Радянського Союзу від ймовірних противників.
Постановка задачі
4 липня 1967 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову, що пропонує приступити до виготовлення цілого ряду самохідних артилерійсько-мінометних систем. Серед них були 152-мм самохідна гармата 2С5 «Гіацинт» і гаубиця 2СЗ «Акація» такого ж калібру. Останні призначалися для оснащення артилерійських полків танкових і мотострілецьких дивізій — з них слід було знищувати ворожу бронетанкову техніку, позиції артилерії і мінометів, а також скупчення живої сили ворога.
Отримавши завдання, конструктори провели дослідження, встановивши оптимальні розміри майбутніх машин, можливості розміщення гармат в нерухомих рубках і обертових баштах, і зупинилися на останньому варіанті.
При виборі калібру враховували досвід не тільки Другої Світової війни, але і збройних конфліктів 1950—1960 рр. Адже ефективність дії снарядів визначається не тільки калібром гармат, у тому числі самохідних, але і масою розривного заряду, далекобійністю, скорострільністю і купчастістю влучень.
Врахували і те, що в останнє десятиліття піхотинці пересіли на захищені бронетранспортери. Звідси зробили висновок, що для майбутньої самохідної гаубиці калібрів 100—120 мм виявиться недостатньо, особливо при веденні вогню по рухливих і групових цілях, опорних пунктах. Взяли до уваги і те, що навіть осколки 152-мм снарядів виводять з ладу БТРи та іншу подібну техніку.
Початку роботи над СГ «Акація» передував порівняльний аналіз артилерійських гармат, створених під час війни (СУ-100, СУ-152), і артсистем післявоєнного покоління. У результаті була вибрана концепція перспективного розвитку самохідної артилерії.
Створення
Проектування та виготовлення перших дослідних зразків артилерійської частини 152-мм самохідної гаубиці 2СЗ «Акація» проходило в Свердловську (Єкатеринбурзі), в ОКБ-9 заводу ім. М. І. Калініна, а шасі — на заводі «Уралтрансмаш».
Артилерійська частина САУ розроблялася на базі 152-мм буксируваної гармати-гаубиці Д-20. Внутрішній устрій ствола, балістика і боєприпаси були взяті у Д-20 без змін.
Нова гаубиця отримала заводський індекс Д-22 та індекс ГРАУ (Головне ракетно-артилерійське управління) — 2АЗЗ. Шасі було розроблено на базі пускової установки ЗРК «Круг», яке своєю чергою створили на базі дослідної САУ СУ-100П, і отримало індекс «Об'єкт 303».
Два перших дослідних зразки 2СЗ були виготовлені наприкінці 1968 року. У ході заводських випробувань, що завершилися в жовтні 1969 року, була виявлена велика загазованість бойового відділення, особливо при стрільбі з малими зарядами. З цієї ж причини виявилися не прийнятими ще чотири зразки, випущених влітку 1969 для полігонних випробувань. Тому порадили замінити роздільно-гільзове заряджання картузного і впровадити напівавтоматичний поршневий затвор з пластичним обтюратором.
Втім, особливих переваг це нововведення не обіцяло, хоча його і вважали за потрібне використовувати при проектуванні нових 152-мм самохідних гармат. Зрештою з загазованістю впоралися шляхом доопрацювання системи вентиляції.
Гусеничне шасі «Об'єкт 303» після випробувань дослідних установок на Науково-дослідному полігоні ГБТУ (Головного бронетанкового управління), навпаки, отримало високу оцінку у військових замовників і співробітників ВНДІ транспортного машинобудування. Це шасі розглядалося як база для нових зразків самохідної артилерії і ПУ ракет вагою до 30 т.
На ньому також створювалися такі САУ, як 152-мм самохідна гармата, 240-мм самохідний міномет і ряд інших бойових і допоміжних машин. У процесі експлуатації ходова частина 2СЗ також показала надзвичайно високу надійність.
У 1970 році на Державних випробуваннях 2СЗ показала чудові результати, до кінця року на УЗТМ були зібрані перші три серійні машини.
На великих військових навчаннях 1971 року в перевагах нових САУ особисто переконався міністр оборони А. А. Гречко. У тому ж році 2СЗ «Акація» була прийнята на озброєння, а на УЗТМ виготовили ще дев'ять машин, з них шість — у грудні. У 1973 році завод отримав замовлення вже на 70 САУ.
Конструкція
Корпус
Корпус і башта зварені з плит катаної броньової сталі, які забезпечують захист від ураження бронебійною кулею з відстані 300 м, а також від осколків артилерійських снарядів і мін малого калібру.
САУ 2СЗ розділена на три відсіки: управління, силовий і бойовий.
Відсік управління розташований в передній частині корпуса між лівим бортом і моторною перегородкою. У ньому розміщується механік-водій.
Силовий відсік знаходиться праворуч в носовій частині. У ньому розміщуються двигун, трансмісія, системи живлення пальним і повітрям, змащення, охолодження, підігріву та запуску.
Бойове відділення займає середню, кормову частини корпусу і всю башту, яка являє собою суцільнозварну конструкцію. У даху башти з лівого боку встановлена командирська башточка і люк командира, а з правого — люк зарядника. Над люком командира встановлено 7,62-мм зенітний кулемет для боротьби з повітряними цілями. Знизу до башти кріпиться так званий кошик, в якому розташовується екіпаж бойового відділення і частина боєкомплекту. Башта разом з кошиком встановлена в корпус за допомогою кулькового погонного пристрою. Основну частину бойового відділення займає гаубиця, боєукладки і робочі місця екіпажу. Сидіння навідника розміщено ліворуч від гаубиці, а зарядника — праворуч. Командир знаходиться позаду навідника.
Гармата
Основне озброєння «Акації» — 152-мм гаубиця Д-22 (індекс ГРАУ — 2А33). Довжина — 28 калібрів. Її ствол складається з труби-моноблока, двокамерного дульного гальма, ежектора, муфти та казенника, вертикального клинового затвора з напівавтоматикою механічного (копірного) типу, гідравлічного гальма відкату веретенного типу і пневматичного накатника. Циліндри противідкатних пристроїв жорстко пов'язані зі стволом і при пострілі відкочуються разом з ним. Нормальна довжина відкату становить 510—710 мм, а гранична — 740 мм. Наведення гаубиці у вертикальній площині здійснюється в діапазоні від −4° до +60°. Ручний підйомний механізм гаубиці оснащений одним сектором і врівноваженим пневматичним механізмом штовхаючого типу. Гаубиця встановлюється в амбразуру башти за допомогою закладних цапф.
Заряджання гаубиці роздільно-гільзове, тобто в канал ствола спочатку досилається снаряд, а потім гільза з метальним зарядом, як і у переважної більшості артсистем такої потужності і такого калібру. Боєкомплект складається з 40 пострілів, які перебувають у двох боєукладках (у башті і в корпусі).