Рух за українізацію Православної церкви Польщі — низовий рух, який виник у Православній церкві в Польщі після здобуття цією державою незалежності. Його головними ідеологами були українські емігранти, які оселилися у Польщі після поразки визвольних змагань України, а масову базу складали українці, які мешкали в тогочасній Польщі, переважно на Волині, і були православної віри. Головними вимогами цього руху були відхід церкви від російської літургійної традиції, поширення української мови в православній літургії та забезпечення українським священникам репрезентації в єпископаті церкви.
Ці вимоги були реалізовані лише частково через спротив ієрархів, зокрема тому, що всі єпископи ПАПЦ безпосередньо після її утворення були за походженням росіянами, пов'язаними з російською церковною традицією. Найбільший вплив на діяльність церкви в цьому напрямку українці мали в часі Другої світової війни, коли складне становище варшавського митрополита Діонісія (Валединського) змусила його до суттєвих поступок. Але по закінченню війни, у зміненій геополітичній ситуації Польщі і Польської православної церкви, рух фактично занепав.
Формування руху Православна церква Польщі в час свого відокремлення від Московського патріархату мала ієрархію, яка складалася винятково з єпископів російського походження. Вони прагнули зберегти російський характер своєї церкви. Православна преса на початку 20-х років твердила, що запровадження у церкві елементів української або білоруської традиції буде рівнозначне відступу від стародавніх догматів, найкраще досі збережених російською традицієюM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją a rzeczywistością. Państwo wobec prawosławia 1918–1939. Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1989. ISBN 83-01-08985-7, s. 80.. В опозиції до такої позиції ієрархів від початку існування ПАПЦ до Другої світової війни був рух за українізацію церкви, який спирався на факт, що українці становили більшість вірних цієї церкви. За даними перепису населення 1931 року серед православних у Польщі було 1,5 млн українців, 900 тисяч білорусів, 600 тисяч поляків, 125 тисяч росіян і 700 тисяч людей, які називали себе «тутешні». Православні українці домінували у Волинському і Люблінському воєводствахA. Mironowicz: Kościół prawosławny na ziemiach polskich w XIX i XX wieku. Białystok: Orthdruk, 2001. ISBN 83-7431-046-4, s. 83.. Януш Жарновський стверджує, що з числа 600 тисяч поляків близько 50-ти тисяч слід визнати українцями, які приховали в переписі свою справжню національністьM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 195..
Українські православні діячі були найпалкішими критиками правової основи діяльності Польської православної церкви — документу під назвою Тимчасові приписи щодо стосунку уряду до Православної церкви в Польщі. Так само як російські та білоруські діячі, вони вважали цей документ формальним визнанням постійного втручання держави у справи церквиM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 152–153.. Домагалися якнайшвидшого скликання собору ПАПЦ, який міг би запровадити зміни в структурі церквиM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 160.. Українські діячі стали в опозиції як до державної влади та її політики щодо православ'я, так і до ієрархії ПАПЦ, яка складалася у переважній кількості з росіянM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 206.. Їх головними осередками були Володимир і Берестя, а крім того духовна семінарія в Кременці і церковне братство в ЛуцькуM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 207..
Концепція української національної церкви Активність українців у лоні православної церкви була пов'язана з розвитком їхньої національної свідомості. Значення конфесійної приналежності підкреслювали також ідеологи щойно посталого українського націоналізму, які — залежно від місцевості — вважали православну або греко-католицьку церкву потенційним державотворчим чинником. Рідше лунали голоси, які закликали до об'єднання українців у єдиній церквіM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 81.. Національні діячі православного віросповідання вважали відокремлення ПАПЦ шансом для перетворення православної церкви на подібну національну інституцію, якою була Українська греко-католицька церква для українців з Галичини. Обов'язковим для реалізації цих планів вони вважали проведення реформ у внутрішній структурі Церкви, бажаючи передусім збільшити роль мирян у її діяльностіM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 81-82..
Головними творцями концепції церкви, основаної на українській традиції, були діячі руху за незалежність, які переїхали з Наддніпрянщини, зокрема Олександр Лотоцький, Іван Огієнко, Дмитро Дорошенко. Вони казали, що східні церкви за своєю природою базуються на національному поділі, а тому постання нової української церкви є природним процесом. Також стверджували, що середньовічна київська митрополія була українською структурою, котра була знищена через русифікаційну діяльність російських царів. Повернення до українського характеру церкви на польських землях тлумачилося як повернення первинного стану речей. Ця теза виникала з історіографічної традиції, за якою існувала неперервна тяглість між традицією Київської Русі і УкраїниM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 83.. Наприклад, О. Лотоцький подавав таку періодизацію історії української Церкви: Період від прийняття християнства до монгольської навали (988–1237) До поділу Київської митрополії (1237–1410) Окремішність української церкви (1415–1686) Приєднання української церкви до російської, опір русифікації (1686–1800) Період домінування російської церкви (1800–1915) Період після падіння царатуM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 86..
Автори концепції про існування української церкви стверджували, що — попри специфіку своєї історії — це була церква аналогічна за структурою до традиційно визнаних церков (Сербської, Російської, Румунської і т. д.), яка мала специфічні місцеві традиції та власний доробок у галузі церковного права. Говорилося також, що неправильно трактувати російську церкву як материнську для української. Зокрема Іван Огієнко доводив, що українська мова вже у XVII–XVIII столітті була на території київської митрополії поширена не менше, ніж церковнослов'янська, при чому переважала у проповідях. Її занепад вважав наслідком русифікаціїM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 87.. Рисою української церкви називалася також велика роль соборів, у яких брали участь нарівні духовенство і миряни, а також виборність ієрархії. У цьому випадку також причиною знищення цієї традиції вважалася російська діяльністьM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 88.. Огієнко також стверджував, що на відміну від російської церкви, в українській традиції не існував близький зв'язок між світською і церковною владоюM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 89., натомість важливою традицією було спорадичне залучення мирян до справ церкви через церковні братства.
На думку М. Папєжинської-Турек, концепції українських самостійницьких діячів у деяких пунктах були сперті на слабких історичних аргументах. Однак їхнім авторам більше залежало на заохоченні своїх сучасників до участі в боротьбі за українізацію церкви, ніж на представленні повних історіографічних аргументів. Зрідка вони також покликалися на спроби створення самостійної української церкви, які були після 1917 року.
Рух за українізацію ПАПЦ Першим моментом вираження вимог реформи Польської автокефальної православної церкви в українському дусі вважається з'їзд духовенства і мирян волинської дієцезії, який мав місце між 3 і 11 листопада 1921. Окрім протесту проти ревіндикації церковної власності, з'їзд домагався поступового впровадження української мови до літургійної практики, а спершу — впровадженням української вимови церковнослов'янської мови замість загальнопоширеної російськоїM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 208.. На з'їзді був присутній єпископ Діонісій (Валединський), який звернувся потім до митрополита Георгія (Ярошевського) з проханням розглянути цю останню вимогу. Православні єпископи сподівалися, що таким чином унеможливлять місіонерську діяльність греко-католицької Церкви на Волині. З цих міркувань митрополит 16 червня 1922 року висловив згоду, однак на обмеженому рівні: українська мова мала використовуватися тільки в зацікавлених цим парафіях на ВолиніM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 209.. 3 вересня того ж року ця згода була розширена. Використання української мови на виразне прохання парафіян, за згодою відповідного єпископа, мало бути можливе на всій території юрисдикції ПАПЦ, з вживанням перекладів літургій, зроблених ще 1918 року Іваном Огієнком. Те ж саме стосувалося виголошення проповідей та організування при парафіях занять з релігії (недільних шкіл) українською мовоюM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 209–210.. Того ж року церква скликала спеціальну комісію, яка мала підготувати новий переклад Біблії та літургійних книг на українську мову. Однак до 1925 року вона діяла дуже повільно, не маючи значної підтримки від влади ПАПЦM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 210..
Окремою вимогою українських середовищ була відмова митрополита варшавського Діонісія від виконання обов'язків місцеблюстителя волинської дієцезії і передача її до рук єпископа-українця. Припускався також поділ волинської дієцезії на володимирсько-луцьку та кременецько-острозьку так, щоб обидві кафедри очолили українціM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 212.. У 1926 році лист щодо цього питання був проігнорований митрополитом, що спонукало українців відмовитися від спроб поділу дієцезії. Однак у їхніх публікаціях постійно повторювалася тема поставлення на волинську кафедру ієрарха-українцяM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją…, s. 212–213..
Розвиток руху під кінець 20-х років У 1927 році, попри заборону зі сторони митрополита, відбувся Український православний церковний з'їзд, який очолив Ян Власовський. У ньому взяли участь 500 делегатів (священиків і мирян, які ототожнювали себе з українською течією в Польській православній церкві) з Волині. Організатори запросили також 200 гостей без права голосу з Підляшшя, Полісся та ХолмщиниM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją..., s. 214.. З'їзд прийняв такі рішення: спрямувати прохання до Святого синоду ПАПЦ про поставлення трьох новий єпископів-українців; усунути з літургійного життя церкви звичаї російського походження, які прижилися в період поділу Польщі; дозволити повсюдне використання української мови в літургії на прохання парафіян; скликати церковний комітет на чолі з Арсенієм Річинським, який мав координувати подальшу діяльність українців у ПАПЦ та видавати як свій друкований орган часопис Рідна церкваM. Papierzyńska-Turek: Między tradycją..., s. 215–216..