Ахундов Мірза Фаталі (, повне Мірза Фет-Алі бек Мухаммед-Тагі огли Ахундов (Ахундзаде); 12 липня 1812 — 10 березня 1878) — видатний азербайджанський мислитель, філософ, письменник і громадський діяч.
Біографія Народився 30 червня 1812 року в м.Шекі у родині великого ахунда. 1814 року сімейство переїжджає до села Хамне поблизу Тебриза (Іран). 1819 року мати розлучилася з чоловіком і разом із сином повернулася в Шекі до дядька Гаджі-Алескера, який став хлопчикові «другим батьком». Він навчав того Корану, арабській та перській мовам, а також середньовічним східним наукам. Вирушивши до святої Мекки, Гаджі-Алескер залишив Мірзу-Фаталі у Гянджі вченому Моллі Гусейнові, який став викладати майбутньому письменнику арабську логіку та інші дисципліни. Серед викладачів медресе, де 1832 року вчився Ахундов, був азербайджанський поет Мірза Шафі Вазех, який познайомив учня з західною світською науковою думкою. Не побачивши в молодому Ахундові зрілого розуму, належної переконаності у вірі та цілковитої щирості, Вазех відмовив його робити релігійну кар'єру. Пізніше Ахундов так згадував діалог з учителем: «Одного разу він спитав мене: „Яку мету переслідуєш ти вивченням наук?“ Я йому відповів, що хочу бути моллою. Тоді він сказав: „Невже й ти хочеш стати лицеміром та шарлатаном?.. Не витрачай даремно свого життя серед цієї черні. Знайди собі інше заняття“».
Після повернення Гаджі-Алескера, 1833 року Ахундов вступає до казенного училища, а за рік переїжджає у Тифліс, де починає державну службу в канцелярії Головноуправляючого цивільною, а згодом і військовою частиною Кавказу як перекладач східних мов, де він прослужив до кінця життя.
Ахундов критикував усі релігії, особливо догми ісламу, канони мусульманської віри. Він вважав, що будь-яка релігія — це «абсурд і вигадка», котрі є головною першкодою в розвитку і поширенні освіти, науки й культури. Ахундов відкидав ідею про Бога як першопричину світу, джерело буття Всесвіту, дотримуючись точки зору, що буття Всесвіту «…в своєму походженні не потребує жодного іншого буття і є єдине, ціле, могутнє, досконале, всеохопне створіння, джерело безлічі незчисленних різноманітних часток Всесвіту відносно їх субстанцій…»
Очевидно, він украй жорстко і суб'єктивно критикував іслам, ображаючи релігійні почуття сина Рашида і дружини Тубу-ханум, яка у певний момент виступила проти його атеїзму. Через ворожість М.-Ф. Ахундова до ісламу чинилися перешкоди його похованню на мусульманському кладовищі у Тифлісі. Окрім Рашида, Ахундов мав ще одного сина — Аділбека та двох дочок — Сейру і Нісу-ханум.
Письменник був одним із попередників іранського націоналізму. Як зазначає Т.Свентоховський, Ахундов «поєднував ширшу іранську ідентичність з ідентичністю азербайджанською, вживаючи термін „ветен“ (вітчизна) — для позначення обох країн. З цією ідеєю Ірану як „вітчизни вітчизн“ він став найважливішою фігурою літературного відродження — процесу, який, за іронією історії, провадив до визволення азербайджанців у Російській імперії від іранського культурного домінування, що тривало століттями. Ця „деіранізація“ знайшла певну підтримку в російській владі, яка прагнула послабити ідентифікацію азербайджанців з Іраном». Згодом ідеї Ахундова набули нової ваги у боротьбі проти влади вже Російської імперії.
1873 р. на основі латинської та кириличної абеток Ахундов склав абетку, що цілковито замінювала силабічну арабську і була прилаштована до фонетичних особливостей азербайджанської мови. Втім, ідея алфавітної реформи не була сприйнята ні в азербайджанських колах, ані в іранських (на теренах Персії, подібно до нинішнього Ірану, мешкало чимало азербайджанців). Цю далекоглядну ідею тимчасово втілили у 1920-х роках (1927–1939 роки до переходу на кирилицю), а пізніше поновили після здобуття Азербайджаном державної незалежності.
Як державний службовець, Ахундов мав такі здобутки: 1 листопада 1834 — Головноуправляючий у Грузії генерал-ад'ютант, барон Г. В. Розен призначив його тимчасово «як добре навченого мовам арабській, перській, турецькій і татарській… для занять по Цивільній канцелярії Його Величності у допомогу штатним перекладачам». 1837 перебував при Г. В. Розені в Абхазькій експедиції. Брав участь у висадці десанта на мис Адлер. 1840 за приписом Тифліського військового губернатора відряджений до Гурії, як перекладач при Генерального штабу капітані Немировичі-Данченку, для визначення спільно з османським комісаром демаркаційного кордону з боку Османської імперії. 15 грудня того ж року Ахундов був затверджений штатним письмовим перекладачем східних мов Установи для управління Закавказьким краєм. 2 лютого 1842 Головноуправляючий Закавказьким краєм генерал Головін відрядив його разом із капітаном Путятіним до Астрабадської протоки для припинення набігів туркменських племен на перські провінції Астрабад і Мазендеран. За відмінно-старанну службу 2 жовтня того ж року був призначений прапорщиком. Маючи кілька нагород, зокрема орден Лева і Сонця, 1 березня 1846 року Ахундов був переведений письмовим перекладачем до Канцелярії намісника кавказького. 30 червня того ж року, «за відмінно-старанну службу», зроблений підпоручиком, а 26 липня йому дозволено прийняти й носити наданий перським шахом орден Лева і Сонця 3-го ступеня з алмазними прикрасами. За велінням Намісника кавкавзького, князя М. С. Воронцова з 4 листопада 1848 року по 7 березня 1849 р. був відряжений до Персії для супроводження генерал-лейтенанта Шиллінга, відправленого «з кабінетним листом Державця Імператора до Його Величності Насреддін-шаха з нагоди його сходження на престол». 10 березня 1850 року Ахундову було надано чин поручика, 19 серпня 1852 року — штабс-капітана, а 30 грудня 1854 р. — капітана. 12 липня 1856 року йому, відповідно до подання командира Окремого Кавказького корпусу, генерал-ад'ютанта М. М. Муравйова, за відмінно-старанну службу, а також «за відмінність у справах супроти ворога упродовж кампанії минулого 1855 року в Азійській Туреччині», надано орден Святого Станіслава 3-го ступеня. 16 вересня 1857 року, на підставі маніфесту від 26 серпня 1856 року, отримав засновану в пам'ять про війну 1853–1856 років світло-бронзову медаль на Георгіївській стрічці. З 5 листопада 1857 по 5 жовтня 1858, за наказом намісника кавказького, Ахундова відряджено до дійсного штатського радника Коцебу, члена Ради Головного управління Закавказького краю на період проведення ревізії губернських та повітових закладів Еріванської губернії. У зв'язку з переформуванням Канцелярії намісника кавказького, 31 грудня 1858 року Ахундова призначено письмовим перекладачем у Головне управління намісника кавказького. 10 лютого 1859 року вдостоєний ордена Святої Анни 3-го ступеня. За клопотанням в.о. намісника кавказького, 31 грудня 1861 р. Ахундову надано чин майора міліції. З квітня 1864 року він став членом Кавказької археологічної комісії. 16 липня 1864 року наказом імператора йому дозволено прийняти й носити «наданий Й. В. султаном» орден Меджидіє 4-го ступеня. 15 жовтня 1864 року визначений перебувати при Кавказькій армії, надалі обіймаючи займану посаду письмового перекладача. За поданням намісника кавказького Великого князя Михайла Миколайовича, 12 січня 1866 р. нагороджений орденом Святого Станіслава 2-го ступеня, а 26 листопада «за працю в Археологічній комісії» імператорським наказом йому надано діамантову каблучку. У зв'язку з переформуванням Головного управління і Ради намісника кавказького, 1 січня 1868 р. Ахундова призначено перекладачем по департаменту Головного управління. 27 квітня йому дозволено прийняти й носити наданий шахом перським орден Лева і Сонця 2-го ступеня з зіркою. 25 грудня, за клопотанням намісника кавказького, імператор присвоїв Ахундову звання підполковника міліції. 5 квітня 1869 року імператорським наказом по військовому відомству Ахундова призначено перебувати при Кавказькій армії зі збереженням попередньої посади перекладача. 23 січня 1873 року йому присвоєно звання полковника міліції з одночасним перебуванням у Кавказькій армії та на посаді перекладача. Через ліквідацію посади перекладача департаменту Головного управління, 1 лютого 1875 року був зарахований до Головного управління намісника зі збереженням утримання по зазначеній посаді. 1 січня 1876 року був призначений перекладачем VII класу до Канцелярії начальника Головного управління намісника кавказького. Перебуваючи на цій посаді, Мірза-Фаталі Ахундов відійшов у інший світ.
Творчість Перший значний твір Ахундова — «Східна поема на смерть Пушкіна». Вона була створена ранньої весни 1837 року, коли до Тифліса дійшла звістка про загибель поета (твір підписаний псевдонімом «Сабухі», що означає «ранковий подих»), підрядково перекладена російською мовою засланим декабристом О.Бестужевим-Марлінським, незадовго до його загину восени того ж року, і надрукована у «Московському спостерігачеві». Ця елегія — не лише плач за Пушкіним, а й своєрідна поетична історія російської літератури, яка — за поемою — набула свого досконалого вираження у поезії Пушкіна. Часопис попередив публікацію вступом, де поему назвали «прекрасною квіткою», кинутою на могилу Пушкіна, а «чудовому таланту» молодого автора побажали успіхів. Беручи до уваги сувору колоніальну залежність Азербайджану, Ахундов перекладав багато своїх творів російською, бо усвідомлював, що шлях його рідної культури до світової слави пролягає саме через російську, і це виправдалося протягом тривалого часу. Крім названого Бестужева-Марлінського та іншого декабриста Володимира Одоєвського, в Тифлісі Ахундов також спілкувався з низкою інших видатних діячів культури — азербайджанськими письменниками Аббаскулі-агою Бакіхановим, Ісмаїлбеком Куткашенським, Касумбеком Закіром, родоначальником нового вірменського письменства Хачатуром Абовяном, визначними грузинськими літераторами Георгієм Еріставі та Григолом Орбеліані. Він також спілкувався з учасниками польських повстань — Листопадового 1830 року та Січневого 1863 року, що перебували у Тифлісі. Ахундов був знайомий з М. Ю. Лермонтовим, який певний час мешкав у цьому місті й навчався в нього азербайджанській мові; є гіпотеза, що сюжет Ашик-Кериба йому підказав Ахундов.
У 1850—1855 роках Мірза-Фаталі створив рідною мовою 6 п'єс із народного життя про побут і звичаї сучасного йому суспільства, тим самим заклавши основи національної драматургії та театру. Це — трагікомедія «Молла Ібрагім-Халіл — алхімік, володар філософського каменя» (1850), комедії: «Мусьє Жордан — ботанік і дервіш Масталі-шах, знаменитий чаклун» (1850, поставлена 1851 р. на приватній сцені у Петербурзі; журнал «Бібліотека для читання» назвав комедію «милою, живою, граціозною та оригінальною»), «Пригоди візира Ленкоранського ханства» (1850, поставлена у Тифлісі на російській сцені 1852 р.; її постановка 1873 р. любительською трупою в Баку стала початком азербайджанського театру), «Ведмідь — переможець розбійника» (1851), «Пригода скнари» (1852), «Правозахисники міста Тебриза» (1855). Автор висміює передсуди й фанатизм, невігластво і забобонність, лицемірство і святенництво, хабарництво і корисливість можновладців, продажність судочинства, боронить чесну працю, високі духовні якості, благородство і всебічну освіту.