Glas (Глас) — з 1895 року німецький виробник автомобілів, моторолерів та агротехніки. Штаб-квартира знаходиться в Дінгольфінгу. У 1966 році компанію купує фірма BMW. У 1969 році компанія припинила виробництво автомобілів.
Андреас Глас. Заснування компанії. Виробництво агротехніки У 1860 році Маурус Глас заснував у баварському містечку Фрайзінг невеликий завод з виробництва сільськогосподарської техніки. 1890 року його 43-річний син Андреас Глас, який до того моменту встиг помандрувати світом, відкриває в містечку Пільстінг, що неподалік від районного міста Дінгольфінг, що в Нижній Баварії, компанію Andreas Glas, Reparaturwerkstätte für landwirtschaftliche Maschinen mit Dampfbetrieb, яка займалася виробництвом сільгосптехніки, а в зимовий час, коли попиту на неї не було, здійснювала ремонт пошкоджених машин. Працювало тут лише 15 осіб. Незабаром асортимент фірми розширився паровими механізмами, які потихеньку стали витісняти апарати, що працюють за допомогою вітру або води. 1906 року до Андреаса приєднався фінансист на прізвище Лор, тепер фірма Glas & Lohr стала випускати сівалки під брендом «Bavaria», а через два роки компанія переїжджає в місто Дінгольфінг. Переїзд був пов'язаний з тим, що посадовці містечка Пільстінг намагалися відгородити невеликий тамтешній ринок збуту від немісцевих фірм. Після переїзду фірма змінила торгову назву своєї продукції на «Isaria».
У 1911 році Лор покинув фірму, яка продовжувала випускати сільгосптехніку. На початку 1920-х років фірма, яка стала акціонерним товариством і називалася тепер Glas & Lohr, Spezialfabrik für Sämaschinen, AG, увійшла до складу концерну Stumm. До цього часу в Німеччину повернувся один син із 18 дітей Андреаса Гласа — Ханс Глас. Ханс ще в 1910 році виїхав до Канади набиратися досвіду в бізнесі, працюючи в Massey-Harris. По поверненні до Німеччини в 1924 році він обійняв посаду генерального директора у фірмі, яка вже не належала його родині. 1931 року внаслідок інфляції і загального економічного обвалу колос звалився і якийсь час компанія з Дінгольфінгу була незалежною фірмою, але в 1937 році Ханс Глас викуповує компанію, яку заснував його батько.
Компанія під управлінням Ханса Гласа До самого початку Другої світової фірма продовжувала випускати обладнання для фермерів, проте з початком війни довелося мілітаризувати свої промислові потужності й розпочати виготовлення зброї. Після війни фірма повернулася до свого початкового виду діяльності — в післявоєнній Німеччині зростав попит на сільськогосподарську техніку, і справи у Гласа йшли догори, він навіть майже вдвоє збільшив штат працівників. Також після війни у фірму батька приходить Андреас Глас, що народився в 1923 році: раніше він не міг приєднатися до сімейного бізнесу, бо служив у Люфтваффе й потрапив у полон, звідки повернувся тільки в 1948 році. Але Глас-молодший прийшов у фірму не один, з собою він привів свого студентського друга Карла Домперта, з яким, до речі, він служив в одному ескадроні. Після війни Домперт працював на Voith GmbH, звідки його й переманив Андреас Глас-молодший. З приходом нового головного інженера, а ним став Домперт, система роботи різко змінилася. Якщо раніше обладнання робили за готовими лекалами, то тепер всі машини стали виготовляти за схемами, більше того, Домперт створив науково-дослідний відділ при фірмі. Тож у жовтні 1949 року Ханс Глас вирішує перейменувати фірму, засновану батьком, на Hans Glas GmbH.
Виробництво моторолерів У 1950 році Андреас Глас побував у Вероні на сільськогосподарській виставці. Там його вразила величезна кількість моторолерів на вулицях містечка. Повернувшись у Німеччину, він розповідає своєму другові про побачене в Італії. Домперт вирішує побудувати свій скутер, і незабаром перший прототип був готовий. Він виявився настільки хороший, що вже навесні 1951 року його поставили на конвеєр. Моторолеру з 123-кубовим одноциліндровим мотором повітряного охолодження дали торгове ім'я Goggo: так за сімейною традицією називали новонароджених хлопчиків у клані Гласів.
Несподівано моторолер виявився настільки популярний, що зробив маловідому до цього фірму одним із лідерів двоколісної техніки в Німеччині. Більше того, продукцію реалізовували й за межами ФРН. 1952 року модельний ряд поповнили версії з 148- і 197-кубовими моторами.
Початок виробництва автомобілів
Через рік з'являється і вантажна версія. Але Андреас розумів, що бум на скутери не буде вічним, тим більше, добробут нації зростав, а разом з ним з'являлися більш високі потреби. Ще в 1952 році Глас-молодший і Домперт почали працювати над мікромобілями, які вже випускалися деякими німецькими фірмами. Однак вони спочатку поставили собі за мету побудувати транспортний засіб, який нагадував би повноцінний автомобіль, а не його триколісну подобу, як це було з технікою фірм Messerschmitt, Fuldamobil або Iso (a пізніше і Heinkel). Правда, перший прототип Goggo 1954 року, що мав мініатюрний понтонний кузов типу седан, мав вхідні двері спереду, як це було в Iso. Справа в тому, що Домперт намагався знизити витрати на виготовлення кузова, а якщо штамп робив би тільки одну боковину, яку можна було приварювати як зліва, так і справа, то вартість виливалася б у копійки. Але Карл побоявся патентних суперечок з боку італійців, які придумали передній вхід, а платити їм за цю ідею не дуже не хотілося. Тоді Домперт і Андреас Глас запрошують на нараду Георга «Шорша» Майєра, відомого мотогонщика, що став навіть «Німецьким спортсменом року» в 1949 році, виступаючи на транспортних засобах фірми BMW. Майєр був близьким другом сім'ї Глас, тож не раз давав поради при будівництві двоколісної техніки. Утрьох вони сиділи всю ніч у кабінеті, і вранці працівники конструкторського відділу побачили, що на правій стороні макету зяє великий отвір — було вирішено встановити двері збоку. Після цього трійця вирушила переконувати бухгалтерію фірми — після невеликих дискусій фінансовий відділ дав добро на виготовлення кузова з двома дверима.
Якщо загальна конструкція автомобіля проєктувалася Домпертом і Гласом-молодшим, то для конструювання двигуна й коробки передач запросили інженера, що працював в Adler Werke — Фелікса Доцекаля. Він розробив двоциліндровий мотор, однак мотор після двох хвилин припиняв роботу через задирання поршня. Літній конструктор весь свій час присвячував розв'язанню цієї проблеми — у підсумку в нього стався інсульт, а вакансію зайняв Домперт. Він вирушає до Штутгарта, в лабораторію фірми Mahle, там розробляють нові поршні і переробляють наявну конструкцію. Оскільки Доцекаль не встиг спроєктувати коробку передач, то цю справу передають у мюнхенську фірму Hurth. Мюнхенці будують триступеневу коробку передач без синхронізаторів, проте інженери фірми Hans Glas просять додати ще одну передачу.
У підсумку в січні 1955 року почалися продажі серійного автомобільчика, який отримав назву Goggomobil. Двоциліндровий двотактний мотор мотоколяски розташовувався ззаду, маючи об'єм у 247 кубів і потужність у 13,6 сили. Цією машиною могли користуватися люди, що володіють водійськими посвідченнями А категорії, тобто мототехніки. Механічна трансмісія автомобіля мала цікавий алгоритм перемикання, передачі включалися не взад-вперед, як на нормальних автомобілях, а вліво-вправо. Гальмівна система на цій крихітці, довжиною в 2.9 м, мала гідравлічний привід, підвіска автомобіля була незалежною на обох осях. Електросистема автомобіля була 12-вольтова, тоді як багато більших машин задовольнялися 6-вольтовою електросистемою. Металевий кузов розташовувався на металевому каркасі; рами як такої у автомобіля не було. Машини швидко здобула успіх, адже всього за 3000 бундесмарок кожен міг стати власником чотиримісного транспортного засобу з дахом над головою. І не важливо, що в автомобілі геть відсутній комфорт, зате витрата палива — 4.4 літра на сотню. Ціновий ліміт у 3000 марок був встановлений Хансом Гласом, оскільки покупка мотоцикла й екіпірування для їзди на ньому тоді становила в середньому 3000 марок. Такою ціновою політикою Глас прагнув відняти клієнтів у мотоциклетних виробників.
У цей час в Австрії почалася спортивна кар'єра малюка, специфіка австрійського ринку була така, що там було важко продати машину, що не довела свої можливості в гонках. Тож із квітня 1955 року головний представник бренду в Австрії — Максиміліан Кенігер, вирішив виставляти машини на різного роду змагання, які переважно проходили в Альпах. Герман Бауер, Стефан Павесіч і Леопольд Вольф за чотири місяці принесли в скарбничку команди 11 кубків, в тому числі бронзові, срібні й золоті, всі завойовані в класі до 500 кубів. 1956 року Goggomobil продовжив участь у спортивних змаганнях, на Альпійських ралі марка стала єдиною, яка виставила автомобілі в класі мікролітражок. Конкуренти просто побоялися, що їхня техніка не витримає 25 гірських перевалів (деякі з них мали нахил у 32 %), які треба було подолати, це в підсумку 1480 км по гірській місцевості. Однак команда Кенігера, до складу якої входили Бауер, Павесіч, Вайскірхнер і Вінер, не здригнувшись, вирішили спробувати щастя на своїх 300-кубових малюках. На Альпійських ралі 1956 року стартувало 47 екіпажів, фінішувало лише 22 з них, без штрафних очок прийшло всього 10 екіпажів, які й здобули «золоті» кубки. Три золотих кубки дісталося команді Goggomobil, плюс два срібних дісталися Павесічу і Вінеру за успішне подолання піку Едельвейс. Причому Лойсль Вінер взагалі вперше брав участь в автомобільних гонках, хоча у світі спорту він не був новачком — до цього він був успішним мотогонщиком, а штурманом у нього виступала його дружина Антуана.
Після такого успіху на Goggomobil пересіли і деякі німецькі спортсмени. Одним з них став колишній мотогонщик і за сумісництвом дилер двоколісної продукції Гласа Карл Юнгмайєр, штурманом йому асистував інженер науково-дослідного відділу Hans Glas Gmbh — Вальтер Рейзінгер. Взимку 1956 року ADAC проводить ралі в Гарміш-Партенкірхені, загалом треба було подолати 1500 кілометрів за 30 годин. Зима видалася холодною, траса була слизькою, багато гонщиків повилітали з траси, але, тим не менше, всі чотири Goggomobil під управлінням Роберта Штаммінгера, Карла Юнгмайєра, Гельмута Рентшлера і дівчини Мадлен Джей подолали всю відстань без штрафних очок. Наступний день пройшов на гірській трасі, де Юнгмайєр показав найкращий час у своєму класі, поступившись тільки якимись секундами куди більш потужним і великим автомобілям. На наступний ранок, коли на вулиці був мороз у -26°С, організатори влаштували змагання — холодну машину треба було завести і проїхати на ній тільки 10 метрів. Загалом у змаганнях брав участь 81 автомобіль, з них не завелося 32 машини, але це були не Goggomobil. За підсумками змагань Штаммінгер і Юнгмайєр отримали золото, а Джей — бронзову нагороду.