Красноборська операція відбувалася в часі з 10 по 27 лютого та 19 березня — 2 квітня 1943 року; її завданням визначалося спільно з військами Волховського фронту оточити та знищити нацистське Мгинсько-Синявінське угрупування 18-ї армії.
У лютому — березні 1943 року наступальні дії обох фронтів здійснювалися за єдиним планом, затвердженим Ставкою ВГК та були логічним продовженням операції «Іскра». Разом з тим ці дії були частиною загального наступу радянських військ у північно-західному напрямку в рамках операції «Полярна Зірка».
Становище під Ленінградом на початок лютого 1943 року
У другій половині лютого відразу після подолання блокади Ленінграда 2-й ударній та 67-й армії не вдалося розвинути досягнутий успіх, чим не було задоволене військове керівництво зі Ставки ВГК. Мгінсько-Синявінський виступ і далі перебував у руках противника, німцями також контролювалася Кіровська залізниця.
Зважаючи на те, що загальне фронтове становище схилялося в радянську сторону, Ставка ВГК вирішує не призупиняти наступ під Ленінградом, навіть більше — здійснити в лютому загальний наступ у північно-західному напрямку, що дістав назву «Полярна Зірка».
Розбиття Мгінсько-Синявінського нацистського угрупування частинами Ленінградського та Волховського фронтів мало посприяти успішному початку наступу фронту Північно-Західного, котре було заплановане на 19 лютого. Керувати діями трьох фронтів мав маршал Георгій Жуков; у результаті операції «Полярна Зірка» мали бути розбита нацистська група армій «Північ» та знято блокаду Ленінграда.
Задум операції радянського наступу в лютому 1943 року під Ленінградом
Ставка ВГК 1 лютого 1943 року наказує військам Волховського та Ленінградського фронтів директивою № 30034 «з огляду на те, що фронтальні удари в районі Синявіно до цього часу не принесли відповідних результатів», не припиняючи наступу силами 2-ї ударної (генерал Володимир Романовський) та 67-ї армій (генерал Михайло Духанов), провести додаткові удари із флангів, маючи за мету оточити нацистську Мгінсько-Синявінську збройну групу. Флангові удари по німецькому угрупуванню мали здійснити 54-та армія (генерал Олександр Сухомлин) Волховського фронту з-під Смердині у напрямі Васькіни Ниви — Шапки, та 55-та армія (генерал Володимир Свиридов) Ленінградського фронту із районів Івановське й Рождествено напрямом на Мгу — Тосно. Кінцевими діями операції — згідно з планом — чотири радянські армії мали оточити Мгінсько-Синявінське німецьке угрупування і вийти на лінію Ульяновка — Тосно — Любань.
Плани операції були масштабними, проте часу, необхідного для підготовки, відводилося вельми мало; керівництву фронтів у короткі терміни мало розробити деталізований план майбутнього наступу, забезпечити наступаючі частини набоями, паливом, провізією, здійснити великі перегрупування підрозділів між арміями, організувати ударні угрупування.
45-та (полковник Савелій Путилов) й 63-тя гвардійські (генерал Микола Симоняк), 268-ма стрілецька дивізія (полковник Семен Борщев) та інші частини, котрі у складі 67-ї армії діяли при прориві блокади, поспішно поповнюються та включаються до складу 55-ї армії. 372-га стрілецька дивізія (полковник Петро Радигін) й кілька артилерійських дивізіонів із складу 2-ї ударної армії передаються до 54-ї. Викликав сумніви та побоювання можливий подальший наступ 2-ї ударної та 67-ї армій — з огляду на чисельні втрати, яких вони зазнали, однак поповнення не отримали ні в бійцях, ані у воєнній техніці. Разом з тим, радянське керівництво не без підстав вважало, що наступ у січні примусив би німецьке керівництво 18-ї армії стягнути резерви під Мгу та послабити фланги, це призвело до недооцінки сил противника. Підготовку до операції станом на 8 лютого закінчити не вдалося, момент наступу переноситься на 10 лютого.
Співвідношення сил перед початком операції СРСР
До ударного угрупування 55-ї армії входили 43-тя стрілецька (полковник Ян Синкевич), 45-та та 63-тя гвардійські стрілецькі дивізії, 34-та лижна бригада (підполковник Яків Потєхін), 31-й гвардійський танковий полк прориву — загалом близько 33 000 військових та 24 танки. Після першопочаткового успіху мали перейти до наступу решта сил наступу — 5 стрілецьких дивізій, 3 лижні та стрілецькі бригади, танкове угрупування зі складу 1-ї Червонопрапорної танкової бригади, 226-ї окремої танкової бригади, 46-го гвардійського танкового полку прориву й 2-х батальйонів бронеавтомобілів — загалом 152 танки, САУ і 44 бронеавтомобілі. Так як наступ планувалося проводити вздовж залізниці, 55-й армії був приданий 71-й окремий дивізіон бронепоїздів — бронепоїзди «Народний месник» та «Сталінець».
З повітря наступ прикривала авіація 13-ї Ленінградського — (від 218 до 310 літаків) (командував генерал Степан Рибальченко) та 14-та повітряні армії (генерал Іван Журавльов) Красноборська операція, 1943 .
Третій Рейх
На даному фронтовому відтинку тримали оборону частини 250-ї іспанської «Блакитної» дивізії загальною чисельністю приблизно 4500 військових при 24 гарматах, та 4-та поліцейська дивізія СС Красноборська операція .
Бойові дії в часі з 10 по 27 лютого 10 лютого велася 2-годинна артилерійська підготовка, яку здійснювали до 1000 гармат й мінометів; ударне угрупування 55-ї армії починає наступ з-під Колпіно в напрямках Ульяновки та Мги. В напрямку Ульяновки радянські війська долають оборону противника, до кінця дня 63-тя гвардійська дивізія займає Красний Бор та станцію Поповку; 72-га стрілецька дивізія (полковник Ілля Ястребов) зайняла Стару Мизу. Фронтова авіація завдавала ударів по Гамболово, Корделево, Слуцьку, Ульяновському, після того — силами 277-ї авіаштурмової дивізії (полковник Федір Хатминський) — по німецьких артилерійських та мінометних скупченнях поблизу Красного Бору, Захож'я, Пушкіна, Старої Мизи. В донесенні за той день повідомлялося, що радянська авіація знищила до 20 автомобілів, 1 залізничний ешелон на перегоні Мга — Пустинька, придушено вогонь до 20 артбатарей й 19 мінометів, літаками та зенітною артилерією збито 9 літаків Люфтваффе, зокрема До-215, Ме-109, Ю-88, у повітряному бою біля Ям-Іжори — Fw 190; втрачено 5 літаків (Іл-2, Ла-5, П-40).
11 лютого в ході боїв 45-та гвардійська стрілецька дивізія вибиває противника з Мішкіно; середнє просування вглиб німецької оборони за перші 2 дні наступу склало 5 кілометрів. Для посилення наступу до бою вводиться рухома група — 35-та лижна (підполковник В. О. Волков) та 122-га танкова бригади (по 11 лютого — полковник Яків Давидов), загальне керування якими здійснював генерал М. І. Любимцев. Проте частини 250-ї іспанської дивізії змогли закріпитися, незважаючи на великі втрати, південніше Красного Бору та по березі річки Іжори і в запеклих боях змогли протриматися до приходу підмоги. Німецьку оборону посилюють 212-ю та 215-ю дивізією, радянський наступ зупинено на цьому напрямі. Того дня радянська авіація в повітряних боях втратила не менше 5 літаків, німецькі втрати — по радянських даних — склали 9 збитих літаків; іще один радянський літак був збитий 12 лютого. 13 лютого радянські передові частини зіштовхуються із німецькими силами підкріплення — в тому числі частини 96-ї й 121-ї піхотної дивізій, після чого бої приймають позиційний характер.
14 лютого в повітряних боях було збито 5 німецьких та 4 радянські літаки — по радянських даних.
15 лютого відбувся повітряний бій, збито один ЛаГГ-3 та ще 3 літаки, нацистські втрати склали 1 літак.
На лівому фланзі наступу до 17 лютого у напрямі Мги 43-тя стрілецька дивізія та 34-та лижна бригада змогли на 4 кілометри відтіснити поліцейську дивізію СС до річки Тосна. 56-та бригада морської піхоти вводиться до бою для підсилення наступу; форсує Неву по льоду поблизу Івановського та займає плацдарм, проте інші радянські з'єднання не змогли підтримати та розвинути даний успіх; того дня радянська авіація втратила іще 1 літак. Після кількох днів боїв особовий склад 56-ї бригади майже цілком загинув; ті, що вціліли, змушено покидають плацдарм. 21 лютого в повітряних боях було збито 2 німецькі літаки, втрати радянської сторони склали 3, 22-го Люфтваффе в повітряних боях недорахувалися іще 2 літаків, 23-го втрачено 2 радянські та підбито 1 німецький літак.
Німецьке керівництво посилює оборону частинами 11-ї, 21-ї, 24-ї та 227-ї дивізій, 2-ї бригади СС та Фламандського легіону, подальший радянський наступ 55-ї армії на цій ділянці не розвинувся. 27 лютого радянський наступ припиняється, загалом частини 55-ї армії на фронтовому відтинку 14—15 кілометрів змогли просунутися вглиб на 4—5 км вздовж Московської залізниці, поставлене керівництвом завдання виконане не було.
54-та армія Волховського фронту змогла добитися іще менших успіхів, хоча згідно з планом 55-та армія мала із нею з'єднатися та створити кільце навколо німецького Мгінсько-Синявінського угрупування. Для наступальних дій тут було залучено 10 стрілецьких дивізій, 3 стрілецькі бригади, 3 танкові полки, артилерійські й інженерні частини — понад 70 000 чоловік. Наступ здійснювався вздовж річки Тигода на 9-кілометровому відрізку Макар'євська Пустинь — Смердиня — Кородиня. Лише на другу добу частини 198-ї (до 22 лютого та з 13 березня керував полковник Василь Данилюк, з 23 лютого по 13 березня — генерал Іван Кравцов) та 311-ї стрілецьких дивізій (по 21 лютого командир — полковник Теодор-Вернер Свіклін, по ньому — полковник Федір Андреєв) за підтримки 124-го окремого танкового полку змогли наблизитися до основного оборонного німецького рубежа, німецькі сили у відповідь здійснюють ряд контратак з флангів та по річці Лезна. До 16 лютого на цьому відтинку радянський наступ призупинився, багато підрозділів опинилися в оточенні. Частини 67-ї армії станом на 18 лютого виходять до села Арбузово, зрізавши кут біля 8-ї ГЕС. У ніч з 20-го на 21 лютого оточені радянські частини змогли вийти з оточення — лише близько 100 чоловік. До 27 лютого війська змогли просунутися по фронту до 5 км та вглиб на 3-4 кілометри.
Частини Північно-Західного фронту в наступі досягли також лише часткових успіхів.
Підготовка до подальшого наступу 27 лютого з'являється директива Ставки ВГК № 30057, в якій констатувався неуспіх проведеної наступальної операції силами Волховського та Ленінградського фронтів. Військам 2-ї ударної, 54-ї, 55-ї та 67-ї армії наказувалося тимчасово припинити спроби наступу та провести закріплення на зайнятих рубежах; командири фронтів до 3 березня мали надати свої міркування щодо проведення чергової спільної наступальної операції Бої за Красний Бор .
Незважаючи на невдачу, радянське військове керівництво розраховувало здійснити план «Полярна зірка» в березні, однак цілі були поставлені значно менші. Згідно з відкоригованим планом, 4 березня Північно-Західний фронт мав розпочати наступ у напрямі Старої Русси, 14 березня до наступу б доєдналися 8-ма армія Волховського й 55-та армія Ленінградського фронтів із попереднім завданням — оточити та ліквідувати Мгінсько-Синявінське німецьке угрупування. 8-й армії ставилося завдання подолати нацистську оборону на відрізку Вороново — Лодва та зайняти район Сологубівка — Муя і, перетнувши ворожі комунікації, вийти в тил Мгінсько-Синявінському угрупуванню. 55-та армія мала наступати з району Красний Бор — Піщанка у напрямі Ульяновки, зайняти Сабліно, перетнути залізничне та шосейне сполучення на відтинку Ульяновка — Мга та в подальшому наступати на Войтолово, де мали злучитися із силами 8-ї армії, зімкнувши кільце оточення. На той час нацистські сили тримали оборону по лінії колгосп Пушкіно — Коттелово — Самсоновка — Корделєво — колгосп Красний Бор — Поркузі — Торфорозробки — північна частина Івановського.