Цаатани

Цаата́ни, духа́ни (самоназва — дyъha улǝс (духанський народ), dukha, duhalar, духа, у множині духалар), , tsaatan, інші назви: урянхай, урянкат, уйгар, цаатан-уйгар, танну-урянхай, тайга-урянхай, тайгин-іргед, ойн-іргед, сойот, сойот-урянхай, урянхайські уйгури) — невеличкий тюркомовний народ, що живе серед гірської тайги та тундри у віддаленому куточку північної Монголії, біля кордону з Російською Федерацією.

Звичаї і традиції цаатанів відрізняються від інших народів Монголії. Це єдиний народ у цій країні, що займається оленярством, а ще цаатани є найпівденнішими оленярами в світі. Північні олені є ключовим фактором у визначенні культурної, духовної, мовної та економічної ідентичності цаатанів.

Споріднені з духанами народи живуть той бік російсько-монгольського кордону. Це тувинці-тоджинці на сході Туви, сойоти Окинського району Бурятії і тофалари, які живуть на південному-заході Іркутської області. Всі вони мають подібну мову та спосіб життя. Особливо близькими є генетичні зв'язки духанів з тоджинцями, з якими в недалекому минулому вони становили одне ціле. Лише після закриття кордону між СРСР та Монголією в 1947 році цаатани опинилися відрізаними від своїх родичів.

Назви народу Назва «цаатани» монгольського походження. Монгольське слово цаа означає «північний олень», відповідно цаатани — це ті, хто володіє оленями, тобто оленярі. Самі ж вони називають себе духа, у множині духалар, а назву «цаатан», пов'язану з їх професійною діяльністю, вважають образливою. І справді, сусіднє монгольське населення використовує її з принизливим відтінком. У той же час, термін «цаатани» є найбільш вживаним для позначення народу. Він набув поширення після публікації у 1935 році статті в центральній монгольській газеті «Унен» і подальшого його використання в монгольських засобах масової інформації . У минулому духанів називали урянхайцями, сойот-урянхайцями, уйгур-урянхайцями, а ще тайгин-іргед () — «громадяни тайги», ойн-іргед () — «громадяни лісу».

Розселення Традиційним районом розселення цаатанів є гірська тайга на північному заході монгольської провінції Хубсугул (аймак Хувсгел, ), це на захід від озера Хубсуґул і Дархатської улоговини. В адміністративному плані більша частина цього району входить до складу сомону Цаган-Нур (, в перекладі «Біле озеро»), крім того, він заходить на північ сомону Улан-Ул () і на захід сомону Ренчинлхумбе (). Сомон Цаган-Нур межує з російськими республіками Тива та Бурятія. Цаатани називають свій сомон, як і озеро, що дало йому назву, Ак-Кьоль, тюркською мовою це так само означає «Біле озеро» . Близько 1000 км відділяє його від столиці Монголії Улан-Батора і 300 км від Мурена, адміністративного центра Хубсугульського аймаку.

Північний захід аймаку Хувсгел — це південні схили Східного Саяну, найвіддаленіший й водночас наймальовничіший гірський район країни, який ще називають монгольською Швейцарією. Його площа становить приблизно 20 тис. км2. Середня висота становить 1200 метрів над рівнем моря, а найвищими вершинами є Хултраг уул (2862,4 м) і Холбонтой уул (2339,6 м) . З півночі регіон оточений гірським пасмом Саян висотою 2100—2900 метрів над рівнем моря. Це високі гори із засніженими вершинами.

Головна річка регіону Шигшед-Гол () тече зі сходу на захід і поділяє землі цаатанів на дві частини: Західну Тайгу () та Східну Тайгу (). Шигшед-Гол — це верхів'я Каа-Хему (Малого Єнісею), одного із джерел великої сибірської річки Єнісей. Назви Західна і Східна Тайга не зовсім відповідають їх фактичному географічному розташуванню. Насправді перша знаходиться на півдні, а друга — на півночі. Обидва райони однаково близькі до селища Гурвансайхан, адміністративного центру сомону Цаган-Нур, та священної гори Ренчинлхумбе.

Близько 90 % території сомону Цаган-Нур займають бореальні ліси (тайга), що є південним краєм лісів Сибіру, найбільшої безперервної лісової системи на Землі. Характерною для регіону є висотна зміна рослинності. Тайга розташована на висотах 1800—2200 метрів над рівнем моря, вище йде тундра (гірські трав'яні полонини), нижче розташована зона лісостепу. Великі території тундри і тайги займають лишайники, що становлять головну кормову базу північного оленя. Серед них особливе значення має ягель, або «оленячий мох» (). У зоні лісостепу лишайники не ростуть, тому не живуть там і цаатани. З іншого боку, райони тайги є непридатними для випасу степової худоби. Таким чином, кордони тайги водночас є й природною межею між цаатанами та монгольськими народами.

Землі, які використовуються пастухами для випасу оленів, лежать на широті 51-52 градуси, так само, як і, наприклад, Бельгія або наше Полісся. Проте область розселення цаатанів відзначається екстремальними погодними умовами, клімат тут суворий, високогірний, його можна кваліфікувати як арктичний. За даними Академії наук МНР (1990), середня температура в липні (найтепліший місяць) сягає лише 15 °С, а січні падає до -20 °С, річна кількість опадів становить 300—400 мм . Період вегетації короткий, дощі йдуть з травня по серпень, а в кінці серпня вже починаються снігопади. У липні-серпні часто бувають зливи, що викликають буйний розвиток рослинності. Літо, як правило буває м'яким. Вдень гаряче, але ночі холодні, температура протягом доби коливається в межах від 0 до 30 °С. Багнюка залишається протягом усього літа. В кінці червня — на початку серпня нестерпними стають комарі. Вже в серпні трапляються нічні заморозки, а невеличкі ручаї сковує крига. Проте до середини вересня зазвичай протягом дня буває ще помірна температура. Сніг, що випадає в жовтні, до весни вже більше не тане, протягом зими він може досягати глибини 40-100 см. Він пористий, і олені легко дістають з-під нього собі корм. Взимку дуже холодно і багато снігу, температура може падати до -55 °C. Навесні погода, як правило, є нестійкою. Весна може бути сніжною, дощовою, сухою або м'якою. Температура змінюється в діапазоні від -40 до +15 °С. Сніг випадає ще й у травні. Дороги навесні можуть бути засипані снігом і вкриті льодом .

У тайзі тепер лишилося небагато сімей, у 2005 році там було тільки 30 цаатанських домогосподарств, це менше 200 осіб. Частина покинула тайгу, оленярство і кочовий спосіб життя, тепер вони живуть переважно в адміністративному центрі сомону Цаган-Нур. Є також представники народу, що живуть у річкових долинах Гоґрок на півночі і Гармай на півдні, неподалік від тайги, тримають на монгольський лад велику рогату худобу, коней, верблюдів, кіз і овець . Тут вони розселені серед дархатів і асимілюються з ними; часто вкладають мішані шлюби. Молоді чоловіки, які були залучені на обов'язкову військову службу й отримували там професійну освіту, зазвичай після армії направлялися на роботу в різні райони Монголії. Там більшість із них і залишилася жити, працюючи на місцевих підприємствах. Вони втратили зв'язок із рідним краєм і змішалися з монголами.

Найближчими сусідами духанів є монголомовні дархати, найбільша етнічна меншина Хубсугульського аймаку. Розселені вони в Дархатській долині і становлять більшість населення північно-східних сомонів Баянзурх, Улан-Ул, Ренчинлхумбе та Цаган-Нур. По той бік монголо-російського кордону живуть споріднені з духанами тувинці, тоджинці та сойоти.

Чисельність Цаатани — це один з найменших народів Монголії, вони становлять 0,01 % населення країни. Навіть у сомоні Цаган-Нур їх доля складає лише 20 %. Офіційна чисельність народу постійно зменшується. За переписом 2000 року нараховувалось 303 цаатани, 2010 року — 282.

Проте офіційна статистика фіксує під назвою «цаатани» переважно лише жителів тайги. Слід зважати на професійний характер цього терміну. Представники народу, які залишили тайгу і покинули оленярство, вже не вважають себе оленярами-цаатанами. В переписах вони пишуться дархатами або урянхайцями. За даними демографа Монгольського Національного центру антропологічних досліджень О. Сухбаатара, 1998 року загальна чисельність осілих і кочових духанів разом становила трохи менше 500 осіб. Ці дані збігаються з оцінками Л. Бат-Очир Болда з Монгольської Академії наук (1999) . У звіті про права і свободи в Монголії 2009 року зазначається, що в 2002 році в сомоні Цаган-Нур жило 426 духанів, з них 134 особи у Західній Тайзі, 98 осіб у Східній Тайзі, решта поза межами тайги. Елізабета Раґаґнін, яка проводила польові дослідження в північній Монголії, також оцінює загальну чисельність народу приблизно в 500 осіб (2011).

У минулому духанів традиційно зараховували до складу урянхайців (уйгурів). Під цим терміном розуміли все немусульманське тюркомовне, переважно тувинське, населення Монголії. Тому в старих джерелах важко відрізнити духанів () від тувинців ().

Мова Рідною мовою народу є цаатанська, яка, разом із тоджинським і терехольським діалектами тувинської, тофською та сойотською мовами, належить до тайгового ареалу саянської групи тюркських мов. Через специфічний спосіб життя носіїв цих мов, тісно пов'язаний з оленярством, говірки тайгового ареалу мають характерні лексичні й граматичні особливості .

Часто цаатанську мову вважають за діалект тувинської, проте вона має багато запозичень з монгольської і тому не є взаємно зрозумілою з іншими тувинськими діалектами. Л. Бат-Очир Болд з Монгольської Академії наук вважає, що цаатани зберігають лінгвістичні зв'язки з давньою староуйгурською мовою.

У минулому цаатани, проживаючи в умовах ізоляції, спілкувалися лише рідною мовою. Але в часи соціалістичної Монголії вони почали інтегруватися в монгольське суспільство і тепер, крім цаатанської, вільно володіють ще й дархатською і халха-монгольською мовами. Перша з них є основною мовою спілкування в сомоні Цаган-Нур, друга — офіційною мовою країни, мовою навчання й засобів масової інформації. Фактично дархатська мова є одним із халха-монгольських діалектів.

У повсякденному спілкуванні цаатани, говорячи на будь-яку тему, можуть легко переходити з однієї мови на іншу. За спостереженнями Елізабети Раґаґнін, німецького лінгвіста з університету в Майнці, яка протягом 1999—2008 років неодноразово проводила польові дослідження серед цаатанів, люди у віці більше 30 років дуже добре знають як цаатанську, так і монгольську мови. Співвідношення у володінні тією чи іншою мовою, залежно від конкретної сім'ї, у віці 20-30 років може бути різним. Молодь у віці 15-20 років, хоча й добре знає рідну мову, використовує її лише пасивно, між собою молоді духани спілкуються, як правило, монгольською. Коли молодь переходить на цаатанську мову, відчувається сильний вплив монгольських мовних будов.

Цаатанська мова не витримує конкуренції з монгольською, і зараз реальність є такою, що вона продовжує використовуватись лише у вузькому сімейному колі. У себе вдома духани зі своїми дітьми говорять рідною мовою, але в мішаних сім'ях, де батько або мати є монголами, діти рідко вчаться цаатанській мові. Така ситуація з мовою духанів стала причиною того, що 1999 року її було занесено до «Червоної книги ЮНЕСКО мов, що зникають» () зі статусом зникаючої (вимираючої, ) . Тепер цей проєкт називається «Атлас ЮНЕСКО мов світу, що перебувають у небезпеці» (), а цаатанська мова () має в ньому статус мови, якій загрожує серйозна небезпека () .

Власної писемності цаатанська мова не має. Існують лише записи окремих цаатанських текстів монгольською писемністю, зроблені монгольськими спеціалістами. Літературною для духанів є халха-монгольська мова. Вона використовує кирилицю або традиційне вертикальне монгольське письмо.