Ахейське князівство (), відоме також як Морейське князівство () — одна з держав хрестоносців, що виникла на території сучасної Греції у 1205 році внаслідок розділу території Візантійської імперії після Четвертого хрестового походу. Вважалося васалом Фессалонікського королівства, після падіння якого в 1246 році стала наймогутнішою державою хрестоносців у Греції. Князівство припинило своє існування у 1460 після захоплення його території османами.

Територія князівства Князівство займало невелику територію. Йому належала частина внутрішніх регіонів півострова Пелопоннес: Еліда, Мессенія і частина Аркадії, а також декілька морських портів на півострові, таких як Кларенца та Монемвасія. Завдяки цим портам князівство багатіло і мало здатність допомагати Латинській імперії в її боротьбі з візантійськими нікейськими імператорами, що претендували на константинопольський престол. На Пелопонесі територія Ахейського князівства з інших сторін була оточена володіннями грецького Епірського деспотату та Венеційської республіки.Першою столицею князівства була Андравіда. У 1249 році Жоффруа II де Віллардуен переніс столицю до Містри, однак вже у 1262 він вимушений був передати Містру та більшу частину Мореї візантійцям.

Історія Під час Четвертого хрестового походу, коли хрестоносці розділили між собою Візантійську імперію, Гійом де Шамплітт та Жоффруа I де Віллардуен 1205 року висадились на півострові Пелопоннес та захопили Ахаю та Еліду, а після перемоги над греками в опір греків окрім кількох замків припинився. Замки Аргоса, Нафпліона та Акрокоринфа протримались до самогубстава Лева Сгура в 1208 році. Замок Аракловон завоювали у 1213 році після здачі гарнізону.Miller William (1908)The Latins in the Levant: a history of Frankish Greece, 1204—1566 E.P. Dutton and Company, New York. p38

Першим правителем новоутвореної держави став Гійом де Шамплітт, а після його смерті у 1209 Жоффруа де Віллардуен домігся визнання своєї влади над князівством з боку місцевих феодалів, папи Іннокентія ІІІ та імператора і отримав титул князя Ахейського. У час правління родини Віллардуенів князівство досягло свого найбільшого розквіту. Двір князя в Андравіді вважався одним з найкращих та найвишуканіших у Європі. Князь Гільйом ІІ був відомим поетом та трубадуром. Князівство мало свій монетний двір на якому карбували срібні торнезе за зразком турського деньє. З'явилися власна література та особлива форма французької мови. В цей час була написана Морейська хроніка — цінне джерело з історії Четвертого хрестового походу.

Правова система Ахейського князівства, що створювалась на основі синтезу норм французького феодального права та норм візантійського права почала свій розвиток саме за правління Віллардуенів. Ці закони стали прикладом для всіх держав хрестоносців цього періоду. Морейська знать часто використовувала назви візантійських посад, пристосовуючи їх до своїх потреб, наприклад: логофет та протовестарій. За наказом Жоффруа І було складено регістр проній (феодів)Морейська хроніка, вірші 1903—1967.

Вершини могутності князівство досягло після сходження на престол Гільйома ІІ де Віллардуена, що був другим сином князя Жоффруа І. Ним була побудована фортеця та палац у Містрі. У 1249 за допомоги князівських васалів з Негропонту, йому вдалося захопити Монемвасію і після цього вирушив із загоном з 400 лицарів та 28 кораблів у Сьомий хрестовий похід. Після повернення з нього Гільйома ІІ визнали сеньйором Наксоське герцогство, Афінське герцогство та більшість баронів Негропонту (Евбеї). У 1255 князь Гільйом, через суперечку навколо спадку своєї померлої дружини Катарини делла Карчері, почав війну проти венеційських володінь для того, щоб захопити острів Евбею. У 1259 він об'єднався з деспотом Епіру Михаїлом ІІ проти імператора Нікеї Михаїла VIII Палеолога і одружився з Анною Дукинею, донькою епірського деспота. Проте Михаїл ІІ перейшов на сторону нікейського імператора і в Пелаґонійській битві Гільйом ІІ потрапив у полон. У 1262, після рішення так званого «дамського» парламенту в Ніклі, що вирішив йти на поступки візантійцям, його звільнили в обмін на Містру та найважливіші укріплення Пелопонесу — Монемвасію та Велику Майну, що стали візантійським Морейським деспотатом«Дамським» цей парламент був названий через те, що провідну роль на ньому грали дружини полонених лицарів. «Морейська хроніка», вірші 4376-4385.

Після смерті Гільйома ІІ де Віллардуена в 1278 році, латинський імператор Балдуїн ІІ визнав права на Ахейське князівство за Карлом І Анжуйським, королем Сицилії та Неаполя. Правителі з Анжуйської династії самі не бували в Ахеї, але присилали гроші для боротьби з візантійцями. Реально справами в князівстві керували італійці. Така ситуація продовжувалась, доки Фома Палеолог, деспот Мореї у 1432 не захопив територію, що залишилась від князівства. А 1460 року сам Морейський деспотат захопила Османська імперія.

Населення

Населення Ахейського князівства складалося переважно з місцевих грецьких мешканців, переважно селян-париків. Кількість латинських, а саме французьких (франкських) поселенців була невеликою. Більша частина з них була лицарями. Їхня кількість близько 1205 становила приблизно 450 осіб, а у 1338 році — 100 лицарівJacoby D.: Recherches sur la Méditerranée orientale du XIIe au XVe siècle. L., 1979.. Невеликою була також кількість гасмулів (нащадки від шлюбів латинських поселенців з гречанками). Права гасмулів були достатньо обмеженими. Поступово латинська франкська верхівка змішувалась з місцевою грецькою верхівкою і переймала грецькі звичаї та мову. Відомо, що князь Гійом ІІ де Віллардуен вів переговори з севастократором Іоанном Палеологом і нікейським імператором Михаїлом VIII грецькою мовоюКультура Візантії: ХІІІ-перша половина XV ст. М., 1991, ст. 155.

Устрій Вищою політичною, військовою і судовою владою був наділений герцог. Найближчими сановниками були канцлер, маршал, конетабль, скарбник, великий камергер, постачальник замків.

Поділ Жоффруа I розділив територію своєї держави на 12 баронств, кожне з яких складалося з менших феодальних володінь. Найбільші їх перебували у стратегічно важливих пунктах, призначених в організацію ефективної оборони від агресивних сусідівГорянов Б. Т. К вопросу об общественно-политическом строе Латинской империи // Византийский Временник. — 1958. — № 14, с. 92. Ними були цивільних баронства Акова (Матагрифон), розташована в Аркадії (включала до свого складу 24 феодальні володіння) у власності де Роз'єру; Карітайна (у гірській місцевості Скорта - 22 феодальних володіння), у власності де Брюєру; Нікія (6 лицарських феодів); Гераки (6 феодальних володіння); Калавріта (12 феодальних володіння, у власності де Тюрне); Воститця (8 феодальних володінь); Велигоста (4 феоди); Грицена (4 феоди); Пассава (в Лаконії, 4 феоди) у власності де Нейї; Халандритця (4 феоди); Каламата особисте феодальне володіння Віллардуенів; Патри. Також було створено 7 церковних баронств. Архієпископ Афінський мав 8 лицарських феодів, єпископи мали 6 феодів, а кожен із трьох релігійних орденів — тамплієри, госпітальєри та тевтонці — отримав 4 феодиГорянов, 1958, с. 92.

Соціальна структура Земля на завойованих землях була поділена практично відразу. Земельна система Ахейського князівства являла собою поєднання особливостей візантійської пронійної системи та західноєвропейської феодальної системи. Загальна кількість феодів становила 500-600. За одиницю виміру брався лицарський феод, яким визнавалася земля з доходом 300 анжуйських ліврів на рік. У XIII століття, за винятком найнедоступніших гірських районів, за оцінками, на кожні 6 км² припадав 1 лицар, що свідчить про сильне феодальне проникнення на цю територіюAntonio Carile, Per una storia dell'impero latino di Costantinopoli (1204-1261), Bologna, Casa Editrice Pàtron, 1972, pp. 261-262. Численні руїни замків, які досі розкидані по Мессенії, Еліді та регіону Алфея, свідчать про те, наскільки глибоко латинське лицарство вкоренилося в еллінському ландшафтіCarile (1972), p. 262.

Парики (вілани), що жили на землях сеньйора, як і раніше залишалися тримачами землі. Але при цьому посилювалися права проніара-феодала по відношенню до своїх париків-віланів. Сеньйор мав право забрати рухоме майно свого парика або його ділянку та передати її іншому париковіАссізи Романії, §§ 188, 152, 187, 206, 197. Вілану також заборонялося укладати шлюб без дозволу свого сеньйораАссізи Романії, § 198. По цивільних справах вілана мав судити його сеньйор, а по кримінальних — сеньйор вищий за попередньогоАссізи Романії, § 206. Морейські вілани мали право вільно продавати рухоме майно, але мали залишити за собою не менше пари волів та осла для роботи на сеньйораАссізи Романії, § 187. Основним видом ренти був акростих, що зберігся ще з візантійських часів. Це була грошова плата, що збиралась в залежності від величини земельної ділянки парикаКультура Візантії: ХІІІ-перша половина XV ст. М., 1991, ст.23. Окрім того існували інші повинності та вводилися нові, завезені із Франції, наприклад: менморт, формар'яж тощо. Основним видом повинності були ангарії — обов'язкове для париків-віланів відпрацювання на свого сеньйора (вони становили від 12 до 53 днів у рік). Парики, звільнені від ренти, називались франкоматами (homines francati), але вони все одно повинні були виконувати ангарії. Ті з селян, що були позбавлені обов'язку виконувати і ангарії (incosati) повинні були нести військову службу.

Доменом князя став Коринф («ключ до всієї Мореї»Мореська хроніка, вірш 94), більша частина Еліди та деякі замки. Найвище положення займали барони, що мали від 4 до 24 проній-феодів. З них ті, хто отримали по 4 феода мали виставляти одного лицаря та 12 сержантів і отримували звання баннерета. Ті барони, що отримували понад 4 феодів мали виставляти по одному кінному сержанту або одному лицарю від кожного лена.Морейська хроніка, вірші 1928—2009 Далі по ієрархії йшли лицарі-лігії, що приносили омаж князю або іншому барону. Такі лицарі мали право мати свою курію та васалів, але передавати лен у спадок могли лише, якщо володіли ним «по праву завоювання». Вони несли військову службу 4 місяці і 4 місяці гарнізонної служби. Судити їх могла лише курія баронів або лігіїв. Найнижчу ієрархічну сходинку серед франкських завойовників займали сержанти, що отримуали лише половину феода. Князь не був наділений всією повнотою влади і був зв'язаний різноманітними кутюмами князівства. У найважливіших випадках він мав радитись із баронами та, іноді, представниками міст, що збиралися у парламент. І лише парламент міг вносити зміни в порядок розподілу земель або приймати рішення щодо відчуження частини земель князівства.

Відносини між завойовниками та місцевими грецькими архонтами налагодились достатньо швидко. За більшістю з них зберігалися ті пронії, що були їм надані візантійською владою в обмін на пренесення омажу ахейському князю. Вони складали групу так званих васалів «простого омажу» і займали достатньо вагомі позиції в адміністрації та економіці князівства. Крім принесення омажу ними також укладався договір з князівським урядом, що гарантувало їм відповідні права, хоча наслідком цього було звуження так званих «лицарських прав» по відношенню до лицарів-лігіїв. Також за ними закріпився візантійський порядок успадкування майна — майно могли наслідувати однаково всі діти померлого. Така система діяла на відміну від майорату (наслідування лише старшим сином), розповсюдженого в лицарському середовищі. При цьому у випадку шлюбу між латинянином і гречанкою на їхніх дітей розповсюджувалась саме візантійська система спадкоємного права.

За візантійськими архонтами і місцевим населенням також зберігалася свобода православного віросповідання в обмін на вірність.

Право