Диверсі́йно-розві́дувальна гру́па (ДРГ) — підрозділ спеціального призначення, що використовується для розвідки та диверсій у тилу противника у воєнний і передвоєнний час з метою дезорганізації тилових установ, знищення або тимчасового виведення з ладу найважливіших промислових підприємств, військових об'єктів, транспорту, зв'язку, а також збору інформації про супротивника. Належить до невеликих підрозділів.

Опис

ДРГ, як правило, є штатним підрозділом спеціального призначення сухопутних і військово-морських сил. Бійці, що входять до складу ДРГ, проходять спеціальне навчання з мінно-підривної, вогневої, фізичної, психологічної, парашутно-десантної, підводної, альпіністської підготовки, здатні діяти автономно на території противника тривалий час.

Під час виконання поставленого завдання ДРГ діє приховано, здатна в гранично стислі терміни долати великі відстані. Невелика, як правило, чисельність групи підвищує її прихованість, маневреність і мобільність, що ускладнює заходи з її пошуку та ліквідації.

У ході бойових дій диверсійна робота, в разі досягнення бажаного результату, здатна заподіяти супротивнику шкоди, співмірної із бойовими діями лінійних частин і з'єднань.

Завдання ДРГ

Виведення з ладу тилових установ, військових об'єктів противника; Дезорганізація роботи транспорту та зв'язку супротивника; Поширення паніки серед військ противника і мирного населення; Збір розвідданих про пересування, дислокацію, озброєння і кількість військ противника, його військово-економічний потенціал, промислові об'єкти військового значення, транспортні комунікації та комунікації зв'язку.

Правові аспекти діяльності ДРГ Диверсійно-розвідувальна група (subversive reconnaissance group) діє в рамках загальноприйнятих норм міжнародного і військового права.

Згідно з міжнародними угодами й законами ведення війни диверсійні заходи допускаються лише у воєнний час відносно об'єктів армії, флоту, військово-промислового комплексу, засобів зв'язку і транспортних комунікацій держави-противника, яка офіційно перебуває у стані війни. Порушення цих правил розцінюється як тероризм і тягне кримінальну відповідальність за військові злочини як членів таких груп, так і політичних лідерів, які віддали злочинний наказ.

Відповідно до норм Міжнародного Гуманітарного Права особовий склад ДРГ користується статусом комбатантів на загальних підставах і має право здійснювати диверсійні заходи щодо особового складу противника, що воює зі зброєю в руках; військових споруд; військової техніки (кораблі, бронетехніка, літаки й т. д.); засобів ведення війни (транспорт, який бере участь в перевезенні військ, постачання, мости, тунелі, засоби зв'язку тощо); підприємств військово-промислового комплексу — знищення певних об'єктів і сил противника.

Забороняється здійснювати диверсійні заходи щодо мирного населення; медичних установ і транспорту (у тому числі військової), установ Червоного Хреста; об'єктів цивільного та гуманітарного призначення.

В ході виконання бойового завдання, особовий склад диверсійно-розвідувальних підрозділів зобов'язаний носити військову форму, або видимі відмітні знаки своєї країни. Збір розвідданих або здійснення диверсійних заходів у формі чужої держави або в цивільній формі одягу розцінюється як шпигунство або тероризм, а в разі захоплення в полон позбавляє членів ДРГ статусу військовополонених і тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

У зв'язку з цим диверсійно-розвідувальну групу слід відрізняти від терористичної групи. Перша діє в правовому полі, має відомчу приналежність до збройних сил або спецслужб окремо взятої держави.

ДРГ і партизани

Одним з найбільш ефективних тактичних засобів війни є створення та застосування спеціальних розвідувально-диверсійних груп, покликаних діяти у відриві від своїх військ на території, охопленій партизанською війною, з метою виконання різноманітних завдань по придушенню партизанського руху. Такі групи служать інструментом перехоплення ініціативи у партизан та втіленням активних наступальних заходів.

Вперше теорія та практика ведення контрпартизанської війни почала систематизуватися під час Другої світової війни німцями та Радами. Зіткнувшись із завзятим опором поневолених народів, спецслужби тоталітарних держав вимушені були розробляти адекватні комплексні засоби протидії, однією з яких стало застосування контрпартизанських груп.

Німці на власному досвіді переконалися в тому, що часто великі армійські підрозділи неспроможні самостійно відшукати й знищити рухливі партизанські загони.

Іншою проблемою став брак точної інформації про партизан, яка б дозволяла активно протидіяти їхнім бойовим операціям. Виникла потреба в окремих невеликих високомобільних підрозділах, які могли самостійно вести активну розвідку та вистежувати й знищувати окремі партизанські загони. Така потреба призвела до утворення у 1941–1942 роках спеціалізованих контрпартизанських підрозділів — «винищувальних команд»

Ягдкоманди (Jagdkommando). Ягдкоманди по чисельності дорівнювали взводу або роті, добре оснащувалися автоматичною зброєю. В склад ягдкоманд відбиралися найбільш фізично та психологічно підготовлені вояки. Перевага надавалася колишнім спортсменам та мисливцям. Ягдкоманди застосовувалися для здобуття розвідувальної інформації про партизанські загони, які діють на певному терені, та вистежування та знищення окремих загонів партизан шляхом застосування елементів партизанської тактики.

Ягдкоманди виявилися напрочуд ефективним засобом контрпартизанської боротьби. Партизани втрачали ініціативу, і в умовах атак на їхніх теренах змушені були займатися постійним маневруванням на місцевості замість здійснення активних наступальних дій. Завдяки розвідувальним даним, дії регулярних військ під час значних облав ставали більш успішними.

Досвід контрпартизанської боротьби НКВС Досвід німців активно застосовувався і Радами під час боротьби проти рухів опору народів східної Європи у 1945–1955 роках. Дії контрпартизанських груп поневолених народів призвів до повного знищення антирадянських партизанських формувань України та Балтійських держав.

Враховуючи специфіку бойової роботи, контрпартизанські розвідувально-диверсійні групи формуються з вояків-спецпризначенців, які вирізняються відмінною фізичною, психологічною та тактичною підготовкою, на теоретичному й практичному досвіді знайомі зі специфікою ведення партизанської війни. Нерідко такі загони формуються з партизан-зрадників чи місцевих жителів, які перейшли на бік окупантів. Добір у такі групи дуже суворий. Туди потрапляють тільки найкращі з найкращих. Контрпартизанські групи оснащуються найновішою й найкращою зброєю і спорядженням.

Контрпартизанські загони застосовуються як для ведення активної розвідки, так і для здійснення бойових операцій.

У першому випадку розвідувальні групи проникають вглиб партизанських територій і, не вступаючи у жодні контакти з партизанами, ведуть активне відстеження основних маршрутів руху партизанських загонів, їхньої чисельності, озброєння. Також розвідники виявляють основні партизанські бази та населені пункти, де місцеві жителі підтримують партизан. Дана розвідувальна інформація служить для завдання точних авіаційних та артилерійських ударів по окремим чітко визначеним об'єктам партизанської інфраструктури, а також для сприяння проведенню контрпартизанських операцій значними підрозділами регулярних військ.

У другому випадку контрпартизанські групи (КГ) самі атакують малочисельні загони партизан, завдають удари по партизанській інфраструктурі, застосовуючи диверсійну та партизанську тактику.

В інших випадках окремі контрпартизанські групи проникають вглиб партизанських країв та атакують чітко визначені пріоритетні цілі. Наприклад основною метою радянських спецпризначенців під час афганської війни були каравани зі зброєю, американські Тюлені полювали за прибережними базами і складами В'єтконгу в дельті річки Меконг.

Специфіка застосування КГ як правило полягає у наступному: місцевість, що охоплена партизанською боротьбою, розподіляється на сектори приблизно однакової величини. У кожному секторі оперує малочисельна КГ. Вона безпосередньо відповідальна за виконання розвідувальних та бойових операцій на своєму терені.

Впродовж певного часу вояки детально обстежують та вивчають місцевість у своєму секторі. Знаючи деталі партизанської тактики, вояки КГ самі визначають місця, найбільш придатні для сприятливого та прихованого пересування. Відповідно у таких місцях КГ облаштовують засідки й мінні пастки.

Засідки є основним елементом тактики контрпартизанських груп. Таким способом супротивник знищує дрібні партизанські групи і завдає втрати крупним формуванням. Навіть якщо партизанське формування через засідку повністю не знищено, її бойова операція вже є зірваною, оскільки партизани втрачають головну свою перевагу — схованість. Поява поранених несприятливо впливає на мобільність підрозділу. Нарешті контрпартизанська група спроможна за допомогою засобів зв'язку викликати авіаційну чи артилерійську підтримку, що ставить партизан у велику небезпеку.

При здійсненні значних контрпартизанських акцій (облави, депортації населення, тощо) розвідувальні групи виконують роль передових частин, які ведуть активну розвідку й інформують основну частину наступаючих військ про всі зміни у обстановці, служать передовими навідниками авіаційних та артилерійських ударів, блокують найбільш відповідальні терени наступу та ймовірні ділянки відступу партизан.

Також контрпартизанські групи застосовуються для індивідуального відлову партизанських агентів та зв'язківців за наводкою спецслужб, здійснюють ліквідації окремих осіб, причетних до руху опору.

Досвід інших держав Тактику застосування контрпартизанських груп вдосконалили у 50-х роках британські спецпризначенці Спеціальної авіадесантної служби (SAS) під час тривалої боротьби з малайськими та індонезійськими комуністичними партизанами протягом 50-60-х років.

Британським окупаційним військам бракувало точних розвідувальних даних про дислокацію та маршрути руху рухливих партизанських підрозділів. Британські спецпризначенці невеликими групами по чотири вояки, не видаючи своєї присутності і стараючись без крайньої необхідності не вступати у вогневі зіткнення з партизанами, знаходили та відстежували регулярні маршрути їхнього руху. Це дозволило організувати ефективну блокаду й ряд успішних засідок, в результаті чого активна діяльність партизан практично припинилася. Таку тактику успішно перейняли австралійська, новозеландська SAS та американські «Зелені Берети» під час війни з партизанами В'єтконгу. Спочатку американські спецпризначенці атакували транспортні та піші постачальні колони, які рухались на південь по «Стежці Хо Ши Міна». Часто розвідувальні групи приховано переходили в'єтнамо-камбоджийський кордон. Під час великих наступів НАВ у 70-х роках розвідувальні групи дальньої дії армії США та Корпусу морської піхоти вели успішну розвідку, що суттєво поліпшувало ведення бойових дій авіацію США та Армією Республіки В'єтнам.

Окремою сферою діяльності розвідувальних контрпартизанських груп є «лжепартизанство». Ворожі групи переодягнувшись у партизанські однострої й видаючи себе за партизан мають змогу проникати на територію партизанських країв і діяти там відносно вільно. Наприклад під час афганської війни радянські спецпризначенці часто перевдягалися у традиційний афганський одяг для того, щоб бути схожими на своїх супротивників і на деякий час убезпечити себе від знаходження.