Перша конголезька війна (1996—1997), також відома як Перша світова війна Африки — громадянська війна та міжнародний військовий конфлікт, що відбувався переважно в Заїрі (сучасна Демократична Республіка Конго), із поширенням у Судан й Уганду. Кульмінацією конфлікту стало вторгнення, внаслідок чого було скинуто президента Заїру Мобуту Сесе Секо. Його замінив лідер повстанців Лоран-Дезір Кабіла. Розбурканий уряд Кабіли згодом зіткнувся з його союзниками, і цей конфлікт створив підґрунтя для Другої конголезької війни у 1998—2003.

Внутрішні чвари, диктатура та економічний спад принесли занепад у Заїр вже у 1996 році. Східні регіони країни були дестабілізовані через Руандський геноцид, який пробив її кордони, а також через довготривалі регіональні конфлікти та образи, що залишилися нерозв'язаними ще з часів Конголезької кризи. У багатьох областях від державної влади залишилась лише назва, а реальна влада перейшла до армії ополченців, полководців та повстанських груп (деякі симпатизували уряду, інші ж були відверто ворожими). Населення Заїру стало неспокійним і обурювалося бездарним і корумпованим режимом, чия армія перебувала в катастрофічному стані. Мобуту, який був смертельно хворим, більше не міг тримати під контролем різні фракції в уряді, що ставило їхню лояльність під сумнів. Крім того, кінець «холодної війни» означав, що сильна антикомуністична позиція Мобуту більше не була достатньою для виправдання політичної та фінансової підтримки, яку він отримував від іноземних держав, тому його режим, по суті, став політичним і фінансовим банкрутом.

Ситуація остаточно загострилася, коли Руанда вторглася в Заїр у 1996 році, щоб перемогти низку повстанських груп, які знайшли притулок в країні. Це вторгнення швидко загострилося, оскільки до нього приєдналося більше держав (включаючи Уганду, Бурунді, Анголу та Еритрею), а проти Мобуту був зібраний конголезький союз повстанців. Хоча уряд Заїру намагався чинити ефективний опір і мав підтримку союзних збройних сил, а також Суданом, режим Мобуту впав за лічені місяці. Попри нетривалість війни, вона принесла масові руйнування та масштабне етнічне насильство, сотні тисяч загинули у боях та супутніх погромах.

Було створено новий уряд, а Заїр перейменовано в Демократичну Республіку Конго, однак припинення режиму Мобуту не принесло особливих політичних змін, і Кабіла опинився в непростому становищі проксі для своїх колишніх спонсорів. Аби запобігти перевороту, Кабіла вигнав усі військові загони Руанди, Уганди та Бурунди з Конго та перейшов до створення коаліції, включно з намібійськими, ангольськими, зімбабвійськими та замбійськими силами, яка незабаром охопила низку африканських держав від Лівії до Південної Африки, хоча їхня підтримка була неоднозначною. Тристороння коаліція відповіла другим вторгненням на схід, переважно через проксі-групи. Ці дії стали каталізатором Другої війни в Конго наступного року, хоча деякі експерти вважають, що краще розглядати два конфлікти як одну безперервну війну, наслідки якої відчуваються й досі.

Передумови

Занепад Заїру Етнічний нгбанді, Мобуту прийшов до влади у 1965 році. Під час перебування на посаді він користувався підтримкою уряду США через свою антикомуністичну позицію. Однак тоталітарне правління Мобуту та корупційна політика призвели до занепаду у Заїрській державі, про що свідчить зниження ВВП Заїру на 65% між здобуттям незалежності в 1960 році і кінцем правління Мобуту в 1997 році. Після закінчення холодної війни приблизно в 1990 році, США припинили підтримку Мобуту на користь того, що вони називали «новим поколінням африканських лідерів», включно з Полом Кагаме з Руанди та Йовері Мусевені з Уганди.

Хвиля демократизації прокотилася Африкою протягом 1990-х років. Під значним внутрішнім і зовнішнім тиском Мобуту пообіцяв реформи для демократичного переходу в Заїрі. Він офіційно припинив однопартійну систему, яку підтримував з 1967 року, але в кінцевому підсумку виявся неохочим проводити ширші реформи, віддаливши союзників як всередині країни, так і за кордоном. Фактично Заїрська держава майже припинила своє існування. Більшість заїрського населення покладалася на неформальну економіку, оскільки офіційна економіка не була надійною. Крім того, заїрська національна армія, Forces Armées Zaïroises (FAZ), була змушена полювати на населення, щоб вижити; Начебто сам Мобуту якось запитав солдатів FAZ, навіщо їм платити, коли вони мають зброю.

Правління Мобуту наштовхнулося на значний внутрішній опір, і, враховуючи слабкість держави, повстанські групи могли знайти притулок у східних провінціях Заїру, далеко від столиці Кіншаси. До опозиційних груп входили ліві прихильники Патріса Лумумбу (1925–1961), а також етнічні та регіональні меншини, які виступали проти номінального домінування Кіншаси. Лоран-Дезіре Кабіла, етнічний люба з провінції Катанга, який врешті-решт повалив Мобуту, боровся з режимом Мобуту з моменту його заснування. Нездатність режиму мобутуїстів контролювати повстанські рухи в своїх східних провінціях зрештою дозволила його внутрішнім і зовнішнім ворогам об’єднатися.

Етнічне напруження Протягом століть існувала напруженість між різними етнічними групами на сході Заїру, особливо між землеробськими племенами Заїру та напівкочовими племенами тутсі, які емігрували з Руанди в різний час. Найперші з цих мігрантів прибули ще до колонізації в 1880-х роках, за ними прибули емігранти, яких бельгійські колонізатори примусово переселили до Конго для виконання ручної праці (після 1908 року), ще одна значна хвиля емігрантів втікала від соціальної революції 1959 року та привела хуту до влада в Кігалі.

Тутсі, які емігрували до Заїру перед незалежністю Конго в 1960 році, знані як баньямуленге, що означає «із Муленге», мали право на громадянство відповідно до законодавства Заїру. Тутсі, які емігрували до Заїру після здобуття незалежності, знані як баньяруанда, хоча місцеві місцеві жителі часто не розрізняють між ними, називають їх обох баньямуленге і вважають іноземцями.

Після приходу до влади в 1965 році Мобуту дав політичну владу баньямуленге на сході в надії, що вони, як меншість, будуть міцно тримати владу і не дадуть більш густонаселеним етнічностям сформувати опозицію. Цей крок загострив існуючу етнічну напруженість, посиливши владу баньямуленге над важливими ділянками землі в Північному Ківу, які корінне населення вважало своїми. З 1963 по 1966 роки етнічні групи хунде і нанде Північного Ківу воювали проти руандійських емігрантів  — як тутсі, так і хуту — у каньяруандській війні, протягом якої відбулося декілька масових вбивств.

Попри сильну присутність Руанди в уряді Мобуту, у 1981 році було прийнято обмежувальний закон про громадянство, який позбавляв громадянства баньямуленге та баньяруанда, а разом з цим і всіх політичних прав. Попри те, що закон ніколи не виконувався, він дуже розлютив людей руандійського походження та сприяв зростанню почуття етнічної ненавист. З 1993 по 1996 роки молодь, яка походила з Хунде, Нанде і Ньянга регулярно нападала на баньямуленге, що призвело до 14 000 смертей. У 1995 році заїрський парламент наказав репатріювати всі народи руандійського або бурундійського походження до їхніх країн, включно з баньямуленге. Через політичне відчуження та етнічне насильство баньямуленге розвинули зв’язки з Руандійським патріотичним фронтом (РПФ), переважно повстанським рухом тутсі, що базується в Уганді, але прагне до влади в Руанді, ще в 1991 році.

Руандський геноцид Найвирішальнішою подією, що прискорила війну, став геноцид у сусідній Руанді в 1994 році, який спричинив масовий вихід біженців, відомий також як криза біженців Великих озер. Під час 100-денного геноциду сотні тисяч тутсі та їхніх прихильників загинули від рук агресорів, переважно хуту. Геноцид закінчився, коли уряд хуту в Кігалі був повалений Руандійським патріотичним фронтом (РПФ), де домінували тутсі.

З тих, хто втік із Руанди під час кризи, близько 1,5 мільйона оселилися у східному Заїрі. Серед цих біженців були тутсі, які втекли від геноцида хуту, а також один мільйон хуту, які втекли від наступної помсти РПФ. Серед останньої групи вирізнялися були самі геноцидери, зокрема учасники колишньої руандійської армії, армії руандійських сил (FAR) та незалежні екстремістські групи хуту, знані як Interahamwe. Часто ці сили хуту об’єднувалися з місцевими ополченцями май-май, які надавали їм доступ до мін та зброї. Хоча спочатку це були організації самооборони, вони швидко стали агресорами.

Хуту влаштували табори у східному Заїрі, звідки вони атакували як новоприбулих руандійських тутсі, так і баньямуленге та баньяруанда. Ці атаки спричиняли близько сотні смертей на місяць протягом першої половини 1996 року. Крім того, бойовики-біженці мали намір повернутися до влади в Руанді і почали атакувати новий режим у Кігалі, що становило серйозну загрозу безпеці новонародженої держави. Уряд Мобуту не тільки був нездатний контролювати колишніх геноцидерів із вищезгаданих причин, але й фактично підтримував їхні бойові навчання та постачав зброю для вторгнення в Руанду, змусивши Кігалі діяти.

Повстання баньямуленге Враховуючи загострення етнічної напруженості та відсутність контролю з боку уряду в минулому, Руанда вжила заходів проти загрози безпеці з боку геноцидерів, які знайшли притулок у східному Заїрі. Уряд Кігалі почав формувати ополчення тутсі для операцій у Заїрі, ймовірно, ще в 1995 році, і вирішив діяти після перестрілки між руандійськими тутсі та заірськими зеленими беретами, що ознаменувало спалах повстання баньямуленге 31 серпня 1996 року.

Хоча в східному Заїрі були загальні заворушення, повстання, ймовірно, не було рухом низових; Президент Уганди Йовері Мусевені, який підтримував і тісно співпрацював з Руандою під час Першої конголезької війни, пізніше нагадав, що повстання спровокували заїрські тутсі, які були завербовані Руандською патріотичною армією (РПА).

Початковою метою повстання баньямуленге було захоплення влади в східних провінціях Ківу в Заїрі та боротьба з екстремістськими силами хуту, які намагалися продовжити геноцид на новому місці. Однак повстання недовго залишалося під домінуванням тутсі. Суворе та егоїстичне правління Мобуту створило ворогів практично у всіх сферах заїрського суспільства. У результаті нове повстання скористалося масовою підтримкою громадськості й перетворилося на загальну революцію, а не просто повстання баньямуленге.

Деякі представники баньямуленге та бойовики, які не були тутсі об'єдналися в Альянс демократичних сил за визволення Конго (AFDL) під керівництвом Лорана-Дезіре Кабіли, який був давнім противником уряду Мобуту і був лідером однієї з трьох основних повстанських груп, які заснували AFDL. Хоча AFDL був нібито заїрським повстанським рухом, Руанда відіграла ключову роль у його формуванні. Спостерігачі війни, а також тодішній міністр оборони та віце-президент Руанди, Пол Кагаме, стверджують, що AFDL було сформовано в Кігалі та керувалося з нього, і воно містило не лише підготовлені Руандою війська, а й регулярні війська RPA.

Іноземне втручання

Руанда На думку експертів-спостерігачів, а також самого Кагаме, Руанда зіграла найбільшу роль іноземного актора, якщо не найбільшу роль з усіх у Першій конголезькій війні. Кігалі відіграв важливу роль у формуванні AFDL і направив власні війська на допомогу повстанцям. Хоча його дії спочатку були викликані загрозою безпеці з боку заїрських геноцидарів, Кігалі переслідував кілька цілей під час вторгнення в Заїр.

Першою і головною з них було придушення геноцидарів, які чинили напади на нову руандійську державу з Заїру. Кагаме стверджував, що руандійські агенти виявили плани вторгнення в Руанду за підтримки Мобуту; у відповідь Кігалі розпочав свою інтервенцію з наміром знищити табори біженців, в яких часто ховалися геноцидарі, і знищити структуру цих антируандійських елементів.