Протягом більшої частини своєї історії люди використовували різні форми кінноти для ведення воєн. Таким чином кавалерійська тактика розвивалася протягом довгого часу. Історично склалося, що основними тактичними перевагами кінноти над піхотним військом є такі: більша мобільність, завдання сильнішого урону і вища позиція над полем бою.
Предтеча
Історичні документи свідчать, що тактика колісниць хронологічно передують методам уживання бойового коня. Колісниці були найдавнішим видом військової техніки взагалі, а також використовувалися обрядах, ритуалах і в Олімпійських іграх. Як свідчать зображення на штандарті з Ура, колісниці-вози з суцільними колесами існували вже близько XXVI століття до нашої ери. На стоянці Криве озеро, що належить до синташтинської культури, виявлена бойова колісниця, датована по кістках коня 2026 роком до н. е. Таким чином, носії синташтинської культури використовували першіколісниці в історії, що збереглися.
Для створення бойових колісниць були потрібні дві іновації: приручення коня і винахід легких коліс зі спицями, що дозволило створювати швидкохідні вози.
Найранішим варіантом «бойової колісниці» був транспортний візок-арсенал, що возив на полі бою за командиром і найкращими (найбагатшими) воїнами. Досить швидко «прото-колісничі» оцінили переваги пересування на полі бою всередині візка: при цьому візничі-щитоносці вели коней за упряж, ідучи пішки. У момент рукопашної сутички колісничі тримали возика біля місця бою і подавали своїм «героям» нове озброєння замість поламаного: мідний меч чи спис, камінь, нетверде дерево легко ламалися. Із часом, для підвищення мобільності, візничих також почали саджати в кузови упряжок. Це була перша функція бойових колісниць — транспортна.
Одночасно з транспортно-маневреною функцією у нового роду зброї з'явилася й друга: при зближенні з супротивником воїни з кузовів упряжок могли метати дротики і стріляти з лука (в Месопотамії цього періоду лук був вкрай рідкісною зброєю, і лише після винаходу аккадського трикутного лука це зброя стала вельми масовою). Іншими словами, упряжка стала «рухомою вогневою точкою», «тачанкою».
Тоді ж, напевно, з'явилася і третя функція бойових колісниць — ударна. Відомо, що в середині III тис. до н. е. вона ефективно протистояла формації, відомій як месопотамська протофаланга. Ударні колісниці мали двомісний кузов і були двовісними, на відміну від більш ранніх одновісних. Вони включали такий характерний елемент конструкції, як високий щит, який захищав спереду екіпаж із двох чоловік. До колісниці кріпилася коробка з запасом дротиків.
Основною зброєю цієї колісниці був не воїн, а дишло і копита тварин. Хоча ця колісниця і не могла ще розвинути високу швидкість, удар по досить щільному піхотному строю перекидав його. Після встановлення в XXIII в. до н. е., у зв'язку зі зміною структури армії в Межиріччі, головними функціями бойових упряжок стали стрілецька і транспортна.
Колісниці зі спицями на колесах (класичні колісниці) замість колісниць із цільнодисковими колесами з'являються у ранніх індоєвропейців, які кочували на території півдня сучасної України. Саме з цієї степової зони вони поширилися по всьому світові — у Європі, Мітанні і Китаї. Найраніші класичні колісниці було виявлено в похованнях індоєвропейських племен на території нинішнього Південного Уралу. Арії ховали своїх воїнів разом з кіньми прямо в колісницях.
Розвиток колісниць як виду зброї на довгий час перервала перевага їзди верхи. Здатність вершника перетинати складну місцевість, так само як і більша маневровість і швидкість пересування вершника — ось фактори, які визначили переміну. Вершники поступово витіснили легкі колісниці. Лише у кельтському війську легкі колісниці (essedum) переважали серед кавалерії завдяки їх здатності транспортувати важкоброньованих воїнів, а також як мобільні командні платформи. Іронічно, що римська маломаневровна важка піхота перервала цю традицію.
Їзда і бій верхи Спочатку було прийнято вважати, що цілком неефективно використовувати зброю при їзді верхи, натомість використовували коня як транспорт. «Верхова піхота» їхала до поля бою і там спішувалася до бою. Протягом довгого часу вершники і колісниці виконували одні й ті ж функції: транспорт.
Перші відомості про верхового воїна ми знаходимо у іранських народів як кінних лучників, які з'являються в ассирійських згадках 9-го століття до н. е.
монгольські війська включали бурятських лучників, щоб закидати ворогів стрілами з безпечної відстані. Прицілюватися верхи було легше, чим на колісниці, яка трясеться. Пастухи, що полювали звіра верхи, з'ясували: найкраща мить для пострілу є тоді, коли всі копита коня були в повітрі. Тим не менше, лучник на колісниці міг потенційно міг використовувати довгий і тугий піхотний лук, тоді як вершник мусив користуватися коротким.
Дротики як потужну зброю дистанційного бою вершники почали застосовувати у багатьох арміях світу. Таку зброю досить легко застосовувати верхи, незважаючи на те, що іще не було винайдено ні стремен, ні сідел. Швидкість бігу коня додавалася до швидкості від сильного кидка дротика — тому удар при влучанні дротика у ціль був дуже сильним. Вершник міг возити із собою від двох до десяти дротиків, залежно від маси зброї. Метання дротиків відбувалося на значно меншу відстань, аніж метання стріли з композитного лука, та часто дротикам таки надавали перевагу. З огляду на значну масу снаряда, він мав досить високу пробивну здатність стосовно броньованих цілей; окрім того, дротик частіше завдавав важких ран супротивнику, аніж стріли. Дротиками користувалися і легка, і важка кіннота, наприклад, нумідійська і монгольська легка кіннота і важкікатафрактарії, кельтська кіннота і кавалерія мамелюків під час Хрестових походів. Тренування кельтських вершників скопіювали собі римські еквіти. Значимим умінням, яке було запозичено у кельтів, було метання дротика у повороті назад, подібно до парфянського пострілу (прийом парфянського кінного лучника).
Ранні сідла (чепраки не мали попруги; також вони не були достатньо високими, щоб забезпечити маневр стрімкого наскоку конем () у повну силу. Сариси, копіє і, найчастіше, кавалерійські списи замість того застосовували як метальну і рубаючу зброю з обмеженою можливістю удару. Стремена і остроги поліпшили здатність вершників діяти швидко і надійно в рукопашному бою і здійснювати маневр, що вимагає спритності коня.
Спритність вершника на коні — це одна із найважливіших характеристик, яку високо цінували в легкій кавалерії: це було необхідно, аби стріляти із лука і битися в будь-якому напрямі. Люди того часу вважали стремена і шпори засобом, який тільки шкодить цим цілям. Андалузькі легкі кавалеристи, наприклад, відмовлялися вживати їх аж до XII століття, так само їх не використовували балтські туркополи з Тевтонського ордену у Битві при Легниці (1241).
Прикладом успішного застосування поєднання різних родів військ і ефективності кінноти слугують середньовічні монголи. Для цих вершників було характерним застосовувати стремена: стрілець ставав у стременах, коли здійснював постріл. Це нововведення дозволило монголам використовувати більший і тугіший кавалерійський лук, аніж в будь-кого з їхніх ворогів.
Тактика легкої і середньої кавалерії з використанням луків Групи кінних лучників можуть накривати стрілами ворожі війська із значної відстані й ніколи не сходилися з ворогом у рукопашній. Повільніший ворог, без наявності у нього ефективної далекобійної зброї, мавь мало шансів протистояти таким кінним лучникам. Таким способом кавалерія Парфянської імперії знищила війська Красса (53 рік д.н. е.) у Битві при Каррах. Угорські кінні лучники, які вторгалися у Східно-Центральну Європу в 9-му і 10-му століттях, сіяли жах у Західній і Східній Франції; Моденська молитва звучить так: de sagittis Hungarorum libera nos, domine («Господи, відведи від нас стріли угрів!»)
Іншим досить популярним тактичним прийомом був так званий прийом «стрільба градом» (, ~ «злива стріл»).
Сасанідські перси і Мамелюки уперше запропонували цю ідею, пізніше мусульманська кавалерія в Індії також використала цю тактику. Тактика передбачала формування тісної маси важкоброньованих вершників (часто на броньованих конях), які стояли на місці чи рухалися узгоджено повільно уперед за в лінію — при цьому швидко і неприцільно випускали стрілу за стрілою. Висока швидкість стрільби (менші інтервали між пострілами) досягалася за рахунок неповного розтягування лука. Іншим способом збільшення щільності обстрілу було тримання кількох стріл на тятиві при стрільбі. Така техніка вела до жертвуванням дальністю, точністю, пробивною здатістю пострілів — натомість забезпечувалась висока щільність обстрілу. І хоч броньовану ціль таким способом уразити було важко — проте шанс на влучання у незахищену ділянку. Цей прийом був надзвичайно ефективний проти нестійких духом ворогів, які лякалися вигляду хмарища стріл, що летіло прямо на них; однак, броньовані, дисципліновані і досвідчені воїни часто могли протриматися під шквальним вогнем, принаймні тимчасово. Прокопій Кесарійський у спогадах про війни Велізарія проти Сасанідів згадує, що візантійські кінні лучники сходилася у поєдинках проти перських кінних лучників. Він вказує, що візантійці зневажали перські обстріли «градом»; натомість вони віддавали перевагу потратити час на повне натягування своїх луків і прицільному влучанню в персів своїми важкими, повільними бронебійними стрілами.
Великою слабкістю кінних лучників було те, що їм потрібний простір: щоб маневрувати, ухилятися чи втікати від ворога; ба навіть для використання лука потрібно застосовувати «розсипаний стрій», а не діяти у щільних групах. Другою серйозною вадою був брак бронювання (у порівнянні з тогочасною важкою кавалерією): для ефективного використання лука потрібно, щоб обладунки не стримували рухів лучника; рукопашна сутичка із важкою кіннотою, як правило, завжди плачевно закінчувалася для кінних лучників. Більше того: кінні лучники пристосовані для бою на відкритих місцевостях — і зовсім не пристосовані для здійснення облог. Ця проблема навіть спіткала монголів, хто не зміг перезахопити Угорщину в 1280-му році, коли угри почали звертати більше уваги на важку кінноту західноєвропейського зразка і будівництву замків. Щоб отримати хороші кінні підрозділи, полководець мав забезапечити підрозділи посиленим тренуванням і дуже хорошими кіньми. Багато народів, які використовували таку форму класичної кінноти (як угорці і монголи], практично ждилди у сідлі.
Битва при Дорилеї (1097) в часи Першого хрестового походу показує переваги і недоліки кінних лучників; групи кінних лучників турків-сельджуків султана Килич-Апслана І-го оточили армію хрестоносців і почали стріляти в них на відстані. Раптом прибуло підкріплення під командуванням Готфріда Болонського, і сельджуки самі опинилися в оточенні. Вони більше не могли ухилятися від удару важкої кінноти чи втекти — а тому їх було знищено у ближньому бою. Поразка сельджуків в Дорилеї була настільки приголомшлива і повним, що хрестоносці потім перетнули Анатолію практично безперешкодно.
Тактика важкої кінноти з використанням копій