Битва під Леніно — битва 12-13 жовтня 1943 року неподалік від селища Леніно (Могильовська область, БРСР) між 33-ю армією Західного Фронту під командуванням генерала Гордова, до складу якої входила 1-ша Варшавська піхотна дивізія імені Тадеуша Костюшка, і силами Вермахту.
Битва була частиною Оршанської наступальної операції. Вона стала першим боєм польських підрозділів на Східноєвропейському театрі бойових дій Другої світової війни. Битва під Леніно — один з найбільш суперечливих і широко обговорюваних епізодів новітньої польської історії. До 1989 року до дати битви в ПНР був приурочений День Народного Війська Польського (з 1992 року свято Війська Польського відзначається в річницю Варшавської битви 1920). Після падіння комуністичного режиму в Польщі ставлення до битви і її впливу на подальшу історію Польщі змінилося на переважно негативнеZyska J. Bitwa pod Lenino 12—13 X 1943 roku // MILITIS.pl..
Приїзд польських частин на фронт
Планувалося, що навчальна підготовка 1-ї польської дивізії буде завершена до 15 вересня 1943. Відправка частини на фронт у цьому випадку могла збігтися з 4-ю річницею нападу СРСР на Польщу. Щоб цього уникнути, Зигмунт Берлінг і Ванда Василевська відправили Верховному Головнокомандувачу прохання: «У зв'язку з тим, що на 1 вересня припадає річниця нападу Німеччини на Польщу, гаряче просимо дозволити 1-й польській дивізії ім. Т. Костюшка виступити на фронт у цей день». Очевидно, Сталін погодився з цією пропозицією.
1 вересня 1943 року костюшківці виїхали на фронт, незважаючи на те, що їхнє навчання так і не було завершено. Шлях дивізії до фронту склав 400 км і проходив через Коломну, Москву, Можайськ, Гжатськ і Вязьму. Минувши ці населені пункти, польські солдати були розквартировані в приміщеннях, раніше зайнятих німецькими частинами, в околицях сіл Степанково, Юркіно, Семльово, Селіваново і Богдановка.
У новому районі дислокації, що знаходився за 100 км від лінії фронту, дивізія перейшла в оперативне підпорядкування командувача Західним фронтом генерал-полковника Василя Соколовського. Польські солдати повинні були закінчити розпочату в селецьких таборах бойову підготовку, а також ознайомитися з новими тактичними прийомами і методами ведення бойових дій, які були розроблені Радянською Армією на основі досвіду, отриманого в першій половині 1943 року, особливо в боях на Курській дузі.
Серед нововведень були припинення існування неешелонованих підрозділів малого розміру, зменшення смуги наступу дивізії з 3-4 до 1,5 км, введення других ешелонів на рівні дивізії і організація трьохешелонованого складу на рівні полку. Нові методи, які треба було освоїти польським солдатам, включали також організацію піхотного наступу прямо за створюваним артилерією вогневим валом.
23 вересня 1943 року 1-ша польська дивізія почала марш у західному напрямку по так званому «варшавському шосе». Перегрупування проводилася у важких погодних умовах, переходи в основному були нічними, дивізії доводилося рухатися по заболоченим і розбитим дорогам. Дорога протяжністю 250 км проходила через Кубино, Сафоново, Ярослав, Смоленськ, Красне. Наприкінці вересня до дивізії приєдналася 1-ша танкова бригада, яка вийшла 22 вересня з таборів в районі Бєлоомута і залізничним транспортом перекинута до місця дислокації.
Під час маршу командування дивізії отримало наказ перейти в підпорядкування командармові 10-ї гвардійської армії генерал-лейтенанту К. П. Трубникову. У складі цієї армії дивізія повинна була взяти участь в основних битвах Оршанської операції; її завданням було знищення німецького опорного пункту в селі Ляди. Однак незабаром надійшов новий наказ, згідно з яким дивізія посилювала тридцять третю армію, передавшу 10-ї гвардійській більшість своїх частин і діяла на відволікаючому напрямку. Основним завданням 33-й армії була імітація масованого наступу — командування планувало зв'язати німецькі сили боєм на другорядній ділянці і не дати противнику можливості перекинути їх на головний напрямок проти 10-ї гвардійської армії. Радянська Армія широко використовувала таку практику, але польським воєначальникам про це ніхто не повідомив.
Положення на центральній ділянці Західного фронту Восени 1943 року основною стратегічною метою для обох протиборчих сторін на східноєвропейському театрі війни був Дніпро. Для німецьких військ одна з найдовших і найширших річок Європи могла стати відмінним оборонним рубежем; зміцнившись на його берегах, німці могли б змінити характер воєнних дій на суто позиційний.
Використовуючи високий західний берег річки та її незліченні притоки, німецьке командування організувало глибоко ешелоновану лінію оборони над Дніпром і його східним узбережжям, що спиралася також на річки Сож, Мерея, Проня та залізницю Вітебськ-Орша-Могильов. Ця оборонна лінія отримала в керівництві Вермахту назву «Східного валу». Головною метою німців було зупинити тривалий з липня 1943 наступ радянських військ, а потім перейти в контрнаступ проти ослаблених і виснажених подоланням природних водних перешкод радянських частин.
Штаб Верховного Головнокомандувача Червоної Армії розробив план осіннього наступу, згідно з яким передбачалося звільнити великі території України і Білорусі від окупації. 9 вересня була видана директива, що наказувала швидко і несподівано, навіть прямо з маршу, проводити форсування водних перешкод. Так почалася битва за Дніпро, одна з найскладніших і найбільш добре організованих операцій Другої світової війни. Війська Західного фронту, серед яких повинна була пройти бойове хрещення 1-ша піхотна дивізія ім. Т. Костюшка, відігравали важливу роль у цій битві.
З 7 серпня радянські частини безперервно наступали, звільнивши Єльню (30 серпня) і Ярцево (19 вересня), а 25 вересня вибили німців з стратегічно важливого Смоленська. До 2 жовтня війська Західного фронту вийшли на лінію Рудня-Ляди-Леніно-Горки-Чауси. Головною метою Західного фронту на початок жовтня 1943 стала ліквідація німецького плацдарму, обмеженого на східній стороні Дніпра селами Ляди і Лоєво. Верховне командування очікувало від воєначальників Західного фронту ліквідації всієї німецької оборони в районі так званої «смоленської стіни». Успіх цієї операції повинен був розвинути нестримний наступ в напрямку Вільнюса і Мінська. Заради цього радянські війська повинні були звільнити два сильних оборонних пункти, які утримувалися противником — Могильов і Оршу.
30 вересня військова рада Західного фронту представила Генеральному штабу план подальшого наступу. У документі підкреслювалося, що німецьке командування вживає величезні зусилля для зупинки просування радянських підрозділів. Командування фронту планувало прорвати німецьку оборону на рубежах річок Мерея і Проня до 1 жовтня, а потім, ще до середини місяця, форсувати Дніпро. Для реалізації цього задуму фронт просив надіслати велику кількість підкріплень; це прохання було задоволено лише частково.
3 жовтня головні сили фронту в складі 10-ї гвардійської, 21-ї і 33-ї армій перейшли в наступ, зупинений німцями на лінії Східного валу. Ставка наказала перенести головний удар наступу з центру в район правого крила фронту, на північ від Дніпра. Завдяки цьому військам не довелося б форсувати Дніпро, а Орша виявилася б звільнена ударом з північного сходу. За рішенням командування 21-ша і 33-тя армії, що діяли в центрі фронту, передали частину своїх сил арміям правого флангу.
Характеристика території і німецької оборони
Територія, на якій повинна була діяти 33-тя армія, а в її складі і 1-ша польська дивізія, погано підходила для наступу. Між ділянкою, з якої повинна була наступати дивізія, і німецькими позиціями перебувала долина шириною в кількасот метрів, посеред якої протікала річка Мерея. Форсувати саму річку не склало б труднощів — її ширина становила 3-5 метрів, а глибина була невеликою. Справжню перешкоду представляла собою долина річки, в результаті осінніх дощів перетворилася на м'яке торф'яне болото, яке без проведення попередніх інженерних робіт було непрохідною для танків і важкого озброєння.
На західній стороні долини, де розташувалися частини Вермахту, знаходилися дві висоти — 217,6 і 215,5 метрів; через їх схили проходив передній край німецької оборони. Ці висоти надавали противнику можливість спостереження за позиціями польської дивізії на відстань до 5 км. Знаходилися на захід від Мереї населені пункти Ползухи, Тригубово, Пуничі легко було перетворити на відмінні захисні пункти, які зміцнювали загальну лінію німецької оборони.
Місцевість на схід від річки, де розміщувалися частини 1-ї дивізії, являла собою відкриту безлісну рівнину. Тільки на відстані 2-3 км від Мереї знаходилися зарості чагарнику, яри і молодий ліс, що дозволяли приховати важке озброєння та частини другого ешелону. На території розміщення польських частин розташовувалося скелясте узгір'я, що дозволяло спостерігати за противником на відстань до 4 км.
Характер рельєфу допомагав стороні, що оборонялась, і створював додаткові труднощі стороні, яка наступала. На напрямку дії 33-ї армії оборонявся 39-й танковий корпус німців під командуванням генерала Роберта Мартінека, який входив до складу 4-ї польової армії групи армій «Центр». Частини Вермахту складалися з однієї штурмової і трьох піхотних дивізій, однієї гренадерської танкової дивізії і загону СС. Підтримку військам генерала Мартінека надавали також артилерійські, додаткові танкові частини і авіація.
У смузі наступу 1-ї польської дивізії оборонялися підрозділи 337-ї піхотної дивізії генерал-лейтенанта Отто Шюнемана, реорганізованої у жовтні 1943 року і доповненої уцілілими бійцями 113-ї піхотної дивізії. До складу новосформованої 337-ї дивізії входили:
командування і служби 337-ї піхотної дивізії; 313-й і 688-й гренадерський полки; 113-та дивізійна бойова група; 337-й механізований протитанковий артилерійський дивізіон; 337-й полк польової артилерії; 337-й фузілерний батальйон; 337-й саперний батальйон; 337-й батальйон зв'язку; 337-й резервний батальйон; загони забезпечення та обслуговування.
На озброєнні дивізії знаходилися 595 кулеметів, 76 важких і легких мінометів, 137 гармат різного калібру і 18 вогнеметів. Після реорганізації вона була поповнена до необхідного статутного складу як живою силою, так і технікою, тому до дня битви під Леніно вважалася повноцінним тактичним з'єднанням.
Німецька оборона складалася з двох позицій. Перша з них перебувала на висотах 217,6 і 215,5 й займала три траншеї. Опорним пунктом другої висоти, двохтраншейної, було село Пунічи. Німецькі частини займали добре підготовлені, побудовані під наглядом інженерів позиції, були частиною лінії Пантери. Загальна чисельність військ Вермахту в смузі наступу тридцять третій армії становила 20 000 солдатів. Розгром таких значних сил для ослабленої радянської дивізії був практично нездійсненним завданням.
Завдання 1-ї польської піхотної дивізії і спільні завдання армії
7 жовтня 1943 генерал Берлінг і підполковник Сокорський були викликані в штаб генерала Гордова. Перед 33-ю армією ставилися наступні завдання: прорвати оборону 39-го танкового корпусу вермахту на п'ятикілометровому відрізку від Сукіно до хутора Романово; вийти до берега Дніпра, захопити переправу і зайняти плацдарм на протилежному березі річки, на південь від Орші. Провести цю операцію повинні було десять піхотних дивізій, один механізований корпус, одна окрема танкова бригада, три полки протитанкової артилерії, сім артилерійських бригад, три артилерійські полки, один мінометний полк, полк армійської розвідки, п'ять саперних і три понтонно-мостових батальйони.
1-й польській дивізії доручалося діяти в першому ешелоні, у центрі бойових порядків армії.
Як підтримка 1-ї польської піхотної дивізії були додані:
67-ма гаубична артилерійська бригадаИстория Второй Мировой войны 1939—1945 (в 12 томах) / редколл., гл. ред. А. А. Гречко. том 7. М., Воениздат, 1978. стр.274; полк легкої артилерії зі складу 144-ї стрілецької дивізії; полк легкої артилерії зі складу 164-ї стрілецької дивізії; 538-й мінометний полк; 298-й саперний батальйон.