Військо́ва спра́ва Візантії́ — одна з найважливіших частин візантійської культури. Особливості військової справи у Візантійській імперії залежали від загального розвитку візантійського суспільства і одночасно візантійська армія та візантійська військова думка були спадкоємцями пізньоантичних військових традицій. Ця спадкоємність виражалася, як в організації та озброєнні військ, так і в розробці стратегії і тактики. Вдночас військова організація мала весь час знаходити відповідь на нові військові виклики через те, що Візантійська імперія впродовж більшої частини своєї історії знаходилась у стані війни. Спадкоємність по відношенню до античної традиції та деякі інші особливості дозволяли візантійській армії бути однією з наймогутніших у Європі впродовж довгого часу.
Візантійська військово-теоретична думка
Корпус античних військових текстів, і візантійських військових трактатів, які продовжили античну традицію, умовно поділяють кілька жанрів: тактика — побудова військ, маневрів та основних тактичних понять; стратегіка — принципи командування; поліоркетика - методи облоги та захисту укріплень, створення облогової техніки; навмахіка — морські битви; стратегікони — збірки описів військових хитрощів, висловлювань і оповідань.
У ранній період візантійці переважно користувалися античними науковими розробками у військовій галузі. Великою популярністю користувався трактат Онасандра (I століття), присвячений завданням полководця до, під час і після битви. Автор, не обтяжений реальним військовим досвідом, пише в риторичному та претензійному стилі, насичуючи оповідання моралістичними міркуваннями та загальними місцямиHunger H. Die hochsprachliche profane Literatur der Byzantiner. — München, 1978, p. 325. На основі виписок з Еліана Тактика в IV—V століттях було сформовано невелику збірку, і незалежно від неї у VI столітті — рецензія з діаграмами та схоліями праць Арріана (II століття).
Використовувався трактат Бітона Пергамського щодо метальних та облогових машинКлимов О. Ю. Пергамская научная школа // МНЕМОН. — СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет Исторический факультет Кафедра истории древней Греции и Рима Центр антиковедения, 2009. — С. 175—198.. В його розвиток бл. 950 року створено ілюстрований трактат Герона Візантійського «Parangelmata Poliorcetica», а у 1-й пол. X століття анонімний «De obsidione toleranda». Ще у двох трактатах («Тактиці Никифора Урана» і «Стратегікон Кекавмена») облоговій справі приділяється деяка увагаCorfis I. A. The Medieval City Under Siege. — Boydell & Brewer Ltd., 1999. — ISBN 0851157564..
Зберігається вплив давньогрецького військового теоретика Енея Тактика, зокрема розділ його праці «Про перенесення облоги», присвячений зашифрованим листам. Останній з незначними змінами передавалася у візантійській традиції до тактичних збірок IX—X столітьVieillefond J.-R. Adaptations et paraphrases du Commentaire d'Enee le Tacticien // Revue de philologie. de litterature et d'histoire anciennes. — 1932. — № 6. — С. 24—36.
«Тактікон» та «Епітедевма» Урбікія Барбата створено за правління Анастасія I. Вони є першими відомими візантійськими військовими трактатами. Перший є коротким викладом першої частини «Ars Tactica» Арріана, що присвячено фаланзі, обмежуючись, переважно, термінологією. У другому, ще меншому за розміром, розповідається про власний винахід автора - триногих рогатках (канонах), які було поміщено перед легкою піхотою, і вони повинні були захищати її від варварської кіннотиЛюттвак Э. Стратегия Византийской империи = The Grand Strategy of the Byzantine Empire. — М.: Университет Дмитрия Пожарского, 2010. — 664 с. — ISBN 978-5-91244-015-1.. Частина цих трактатів розміщено у «Стратегікон» Псевдо-Маврикія. Ці твори, умовно названо "Трактат про кінноту", "Трактат про піхоту", "Трактат про стратегію" [ та узагальнююча «Урбикіївська Тактика-Стратегіка». У всіх них автор вдавався до якихось джерел, що не дійшли до нашого часу, а не до власного військового досвідуШувалов П. В. Урбикий и «Стратегикон» Псевдо-Маврикия (часть 2) // Византийский временник. — М.: Наука, 2005. — Т. 64 (89). — ISBN 5-02-010301-2.
«Стратегікон Маврикія» - пам'ятник візантійської військової літератури, авторство якого приписується більшістю дослідників візантійському імператору МаврикіюHunger, 1978, p. 323. В ній описуються організація візантійської армії, військова тактика та озброєння як візантійців, так й їх ворогів — персів, яких автор ставить на перше місце серед супротивників, аварів, турків, лангобардів, слов'ян та антів. Особлива увага приділяється властивостям ідеального головнокомандувача, до яких автор відносить особистий військовий досвід, релігійну ортодоксальність і здатність домовлятися з військом. Праця чітко виражає політичне кредо свого автора — прагнути перемоги за всяку ціну. Надалі він став основою не лише пізніших візантійських військових трактатів, а й військового трактату Нікколо Макіавеллі «Військове мистецтво»Удальцова З. В. Идейно-политическая борьба в ранней Византии. — М.: Наука, с. 295—318. В останню XII главу «Стратегікону» включений невеликий трактат «Про полювання», з якого випливає, що полювання розглядалося як спосіб тренування стратіотів. У цьому саме полювання відбувалося як масштабне військове навчання, що здійснювалося за правилами тактики і стратегіїДва византийских военных трактата конца X века / Издание подготовил В. В. Кучма; Отв. ред. акад. РАН Г. Г. Литаврин. — СПб.: Алетейя, 2002. — 416 с.
Наступним кроком у розвиток військової думки став «Компендіум Сіріана Магистра» IX століття, що складається із трьох чи чотирьох творівRance P. The date of the military compendium of Syrianus Magister (Formerly the sixth-century anonymus Byzantinus) // Byzantinische Zeitschrift. — 2008. — Т. 100, вып. 2. — С. 701–737. Це «Стратегія», «Навмахія», «Військова реторика» і «Про стрільбу з лука». Перший твір охоплює майже всі аспекти військової науки. У 43 розділах твору розглянуто значну кількість тем — описані стани міського населення щодо їх корисності для військової справи, необхідні якості воєначальника, дано визначення стратегії, описані заходи щодо захисту від ворожого нападу, з підготовки армії до війни, влаштування фортець і караульна служба, способи передачі наказів і військових битви. При цьому такі важливі питання, як навчання війська та війна на морі не торкаються. Вважається, що автор твору або був військовим теоретиком, або займав високі посади в армії. Трактат є також цінним джерелом із суспільних відносин Візантії у другій половині VI століття. «Навмахію» присвячено тактиці морських битв. У ньому даються рекомендації до навичок екіпажу та флотоводця, організації розвідки за допомогою швидких суден, побудови бойових порядків. Даються загальні стратегічні рекомендації - прагнути не повністю розгромити супротивника, а усунути безпосередні погрози; не боятися боротися проти переважаючих сил та перемогти за допомогою переваги у тактиці; уникати битви; залишатися стриманим після перемог і не впадати у відчай після поразки, а зібрати судна, що залишилися, для битви в інший деньЛюттвак, 2010, с. 363—366. «Військова реторика» — збірка промов, що не збереглася, для полководців на різні випадкиЛюттвак, 2010, с. 376. «Про стрільбу з лука» - невеликий уривок, що стосується навчання стрільбі з лука, який об'єднується деякими дослідниками зі «Стратегією»О стратегии. Византийский военный трактат VI века / Издание подготовил В. В. Кучма. — СПб.: Алетейя, 2007, с. 12.
Відомо три трактати, які з різним ступенем достовірності приписуються імператору Леву VI або пов'язані з його ім'ям. «Problemata» — єдиний у своєму роді військовий трактат, складений у формі катехизму. Твір однозначно атрибутується Леву VI і є виписками, зробленими ним із «Стратегікону», витяги з якого є відповідями на ці запитання. Ймовірно, «Problemata» була підготовчими матеріалами майбутньої «Тактики Лева». Останню більшість дослідників приписують також Леву VI - з тексту випливає, що автор твору був імператором і звали його Левом. Автор «Тактики» добре знайомий з попередньою традицією, часті посилання авторів античних трактатів, деякі з них (Еліан, Арріан, Оносандр) називаються за іменами. Інші джерела, які автор називає «новими», найімовірніше сягають «Стратегікону». Відомості останнього були піддані ґрунтовній ревізії — структура підручника стала чіткішою, були виключені застарілі відомості, що зазнали стилістичного виправлення. Великий новий матеріал стосується переважно військової організації при фемній системі, розвиток якої до IX століття перебував у завершальній фазі. Важлива новація, описана у «Тактиці», — грецький вогонь. Тактичні погляди Лева мають оборонний характер і відбивають відмову від експансії у цей періодКучма В. В. «Тактика Льва» как исторический источник // Византийский временник. — М.: Наука, 1972. — Т. 33. — С. 75—87. Наступною працею є «Sylloge Tacticorum» (назва, запропонована вперше видав трактат А. Деном), або «Невидана тактика Лева» - енциклопедичний збір з 102 коротких розділів. Першими дослідниками твір приписувався Олександру, брату та співправителю Лева, проте наступні обмежувалися лише віднесенням даної пам'ятки до середини X століття, що означало відмову від попередньої гіпотези без пропозиції конкретного авторства. Він містить мало нової інформації, тільки в 76 розділі містяться відомості з криптографії, що рідко зустрічаютьсяКучма, 1979, с. 55—56. Відоме з ранніх військових підручників побудова — спільних дій кінноти та піхоти, розташованої у формі великого порожнього квадрата, вперше описується в «Sylloge Tacticorum» як стандартне, що відображало необхідність вироблення ефективної тактики у битвахMcGeer E. Infantry versus Cavalry : The Byzantine Response // Revue des études byzantines. — 1988. — Т. 46. — С. 135—145.
Три тексти, названі сучасними дослідниками «Три трактати про імперські військові кампанії» () вважаються такими, що входять до величезної компіляції «Про Церемонії», складену імператором Костянтином VII Порфірородним у X столітті, хоча точне розташування цих текстів усередині збірки не цілком зрозумілеHaldon, 1990, p. 35. Усі ці тексти присвячені конкретним рекомендаціям, яким має керуватися імператор під час підготовки військових експедицій. Перший, найменший за розміром, містить перерахування шести аплектонів (укріплених військових баз) Малої Азії та порядку формування армії залежно від напрямку походу. Другий текст, заснований переважно на трактаті, написаному близько 903—912 років описує процедури, яким повинен слідувати імператор у поході на прикладі дій, приписаних Костянтину Великому та Юлію Цезарю. Третій текст, в якому явно вказується авторство Костянтина VII, і адресат - його син, майбутній імператор Роман II частково заснований на попередньому і містить великі списки всього, що може знадобитися у поході. Завершується трактат описом процедур урочистої зустрічі імператора, що повернувся з перемогою, на прикладах Юстиніана I, Василя I і Феофіла. Ці трактати відбивають втрату Болгарією становища головного ворога імперії за царя Петра I в 927—965 роках і перенесення фокусу бойових дій у Малу АзіюHaldon, 1990, p. 67.