Бейру́т (; ; ; ) — столиця і найбільше місто Лівану, у давнину — незалежне місто-держава на березі Затоки Святого Георгія.
Бейрут є найважливішим фінансовим і банківським центром всього Близького Сходу. Крім того, у Бейруті базуються багато міжнародних організацій.
Близько 1 574 тис. жителів (2005), переважно араби. Оцінки чисельності населення міста різняться від 900 тисяч до 2 мільйонів осіб. Це пов'язано з тим, що з 1932 в Бейруті не проводився перепис населення.
Історія
Фінікійський Беріт
За археологічними даними поселення на місці Бейрута з'явилося в середині III тис. до н. е., проте перші достовірні згадки про місто відносяться лише до XV ст. до н. е. Деякі дослідники впевнені, що цар Бейрута (або ж Беріта, як швидше за все вимовлялася ця назва фінікійською) був серед численних ханаанських володарів, що присягнули на вірність фараону Тутмосу III після його перемоги під Мегіддо. Принаймні у списку міст, підпорядкованих Єгипту за часів Ехнатона, Бейрут вже зазначений.
Назва міста походить від фінікійського слова, що означає «колодязь», — в центрі міста і справді було глибоке джерело. Більш штучною етимологією видається переклад назви як «угода» (саме так у Біблії позначений «завіт», що його уклав з Яхве Авраам), яка швидше за все з'явилося у єврейському середовищі. Найшанованішим божеством бейрутців здавна був Єво, аналог Яхве давніх ізраїльтян. Цілком можливо, що культ цей був запозичений прибульцями-фінікійцями від першопоселенців узбережжя, внаслідок чого власне ханаанський культ Еля відступив на другий план, пізніше витіснений ще й вшануванням Ешмуна.
Першим відомим на ім'я царем Бейрута був Хамунірі. Царем його, зокрема, називав у переписці з фараоном цар Бібла Рібадді. Сам Хамунірі у дипломатичному листуванні з єгипетським володарем іменує себе «бейрутським мужем», що може підкреслювати як залежність статусу міста, так і обмежені повноваження монарха в стосунках з місцевою громадою. Археологічні дослідження засвідчили, що в той час місто було доволі великим, заможним і його оточували потужні мури — на випадок несподіваного нападу сусідів.
Єгипетське панування і здобуття незалежності У стосунках з Єгиптом Хамунірі поводився доволі самостійно. Розпорядження фараона надати допомогу Біблу в його боротьбі з володарем Амурру Абдаширтом бейрутці фактично проігнорували, і лише коли у Фінікії з'явилося єгипетське військо продемонстрували покірність. Але й це не завадило Хамунірі укласти союз с сином Абдаширти Азіру і перехоплювати біблські кораблі, що поспішали на допомогу єгипетському гарнізонові Сіміри. Щоправда, цар Бібла, якого скинули власні співгромадяни, спочатку втік саме до Бейруту, де намагався заручитися підтримкою Хамунірі, а вже потім до Сідона. Хамунірі натомість уклав з Азіру новий союз і підтримував Сідон у його боротьбі проти Тіра.
Доба відносної самостійності завершилася за часів Хоремхеба. Сеті I і Рамзес II міцно утримували Бейрут у своїх руках. Місто здобуло незалежність лише тоді, коли Східним Середземномор'ям прокотилася навала «народів моря». Власне Бейрут, судячи з усього, переселенці оминули. Та й пізніше, коли філістимляни воювали з Сідоном, бейрутці залишалися осторонь. Все це сприяло зростанню міста (наприкінці XI ст. до н. е. навколо Бейрута були зведені нові, потужніші мури) і перетворенню його на один з найважливіших центрів фінікійської економіки і культури.
За часів царя Абельбаала (точний час його правління невідомий, варіюється від XII до IX ст. до н. е., але швидше за все йдеться саме про IX ст. до н. е) у Бейруті жив і працював філософ і історик Сангун'ятон. Використовуючи міські і храмові записи, він уклав першу історію Фінікії, яка, на жаль, дійшла до нас лише у розрізнених цитатах пізніших авторів. Сміливі судження Сангун'ятона, котрий стверджував, що богами люди називають людей, які в минулому відзначилися звитягами або ж відкриттями, викликали спротив з боку місцевих жреців, які зробило все, щоб праці історика не стали надбанням широкого громадського загалу.
Від ассирійців до Селевкидів
Під час ассирійського завоювання Фінікії письмові джерела Бейрут не згадують (принаймні під його власною назвою). На думку дослідників це може свідчити про втрату містом самостійності й перехід його під владу сусіднього Сідона, або ж Бібла у середині IX століття до н. е. За археологічними даними у VIII століття до н. е. мури міста занедбані, поступово руйнувалися, перетворюючись на звалище. У 677 до н. е., під час облоги ассирійцями Сідона, у Бейруті перебував табір Асаргаддона. Цар залишив біля міста стелу з повідомленням про свою перемогу. Після того, як Сідон був зруйнований, Бейрут увійшов безпосередньо до складу Ассирії та навіть отримав поштовх для розвитку — у міста з'являються нові, хоча й не такі потужні мури, будуються нові складські приміщення.
Нове піднесення Бейрута припадає вже на часи панування персів. Під владою Ахеменідів місто розростається у кілька разів і отримує регулярне планування. Однак політично Бейрут залишається тіні своїх сусідів — Сідона та Бібла. За елліністичної доби місто стало відомим завдяки торгівлі та виробництву тканин, зокрема й фарбованих славнозвісним пурпуром. Бейрутці мали свою факторію на Делосі й навіть в італійських Путеолах існувала невеличка бейрутська громада, що вшановувала морського бога, якого греки ототожнювали з Посейдоном. Зображення цього божества, озброєного тризубом, верхи на дельфіні зустрічається і на пізніших бейрутських монетах.
При розподілі держави Александра Великого Бейрут дістався Птолемею Египетському, проте Селевкіди не втрачали надії заволодіти усією Фінікією. У 218 до н. е. біля Бейрута — у вузькій приморській ущелині — Антіох III Великий завдав нищівної поразки єгипетському полководцю Ніколаю. Проте остаточно під владу Селевкидів місто потрапило лише у 197 до н. е.
З часів Антіоха IV Епіфана Бейрут, , пізніше ніж інші фінікійські міста, почав карбувати власну монету. Місто отримало й іншу назву — Лаодікея Ханаанська або ж Фінікійська.
Розквіту міста несподівано поклала край громадянська війна. Узурпатор Трифон Сирійський (або ж Діодот) у 142 до н. е. влаштував заколот проти Антіоха VI. Цар змушений був рятуватися втечею та забарикадувався у Бейруті. Розлючений Трифон захопив місто та у 140 до н. е. зрівняв його з землею. Відновлений і відбудований Бейрут був лише у 120-х.
Римляни, араби, сельджуки Послаблення держави Селевкідів, виснаженої міжусобицями, дозволило Бейруту у 81 р. до н. е. повернути собі незалежність. Проте невдовзі місто зазнало нападів з боку кочовиків — ітуреїв. Вирішив проблему лише Гней Помпей, який приєднав Сирію до Риму, оголосивши фінікійські міста «вільними», а фактично — автономними у складі Римської республіки. Імператор Август позбавив Бейрут автономії, натомість перетворив його у 16-14 рр. до н. е. на колонію для своїх ветеранів під назвою Julia Augusta Felix Berytus.
У Бейруті збудували акведук, що постачав питну воду з ліванських гір, і іподром. Розбудовою міста керував Агриппа, а пізніше долучився цар Юдеї Ірод Великий, зацікавлений у розвитку портів на Сереземному морі. Коштом Ірода був реконструйований один з міських форумів, зведені численні храми та портики. Юдейський цар Ірод Агріппа I додав до них театр, цирк і терми. Місто швидко повернуло собі роль центру торгівлі, виноробства і фарбування тканин. Особливо, коли до міста з Китаю почали завозити шовк.
Під час Юдейської війни бейрутці надавали допомогу римлянам. Місто користувалося особливою прихильністю Каракалли. За часів Северів (III ст.) в Бейруті була створена вища школа риторики, поетики й права. Її роль для імперії була такою великою, що Діоклетіан звільнив студентів школи від податків, а в середині V ст. школа отримала особливий статут — privilegium studii, один з перших у світовій історії. Попри велику шкоду, яку завдав місту землетрус 349 року, імператор Феодосій II зробив Бейрут центром метрополії. Місцеві правознавці особливо відзначилися під час підготовки Кодексу Юстиніана, їхню школу в той час вважали третьою в імперії — після Рима і Константинополя. Кінець історії «щасливого Бейруту» поклала ціла серія землетрусів — 494, 502, 529 і особливо 551 і 560 років, які супроводжувалися грандіозними пожежами та цунамі, що фактично знищили місто. Навіть вища школа була змушена перебратися до Сідона.
У 636 Бейрут, точніше те, що від нього залишалося, зайняли араби. Управління містом і навколишньою територією опинилося в руках нащадків Лахмідів — роду Арслан.
У 644 і 678 візантійці відновлювали свій контроль над Фінікією, але щоразу ненадовго. Бейрутці допомагали намісникам халіфа будувати перші бойові кораблі, проте до керівництва флотом їх не залучали. У 747 краєм прокотився новий землетрус. Відновити прибережні поселення наказав лише халіф аль-Мансур у 771, а завершені роботи були лише за часів аль-Махді. За цей час Бейрут увійшов до складу князівства Сінелфіль, заснованого у 759 Арсланом бін аль-Мундгіром.
У 787 Бейрут пережив напад мешканців сусідніх гір, у 801 — новий рейд візантійців. З 878 року Сінелфіль разом з Бейрутом опинився в складі держави Тулунідів, з 939 — Ішхидідів.
У 970 місто здобули війська фатимідського халіфа аль-Муїзза.
У 974 знову ненадовго місто повернулося під владу візантійців, які, покидаючи місто, вивезли з нього чимало християн.
У 975–977 роках місто контролювали тюрки Алп-Тегіна (Афтекіна). Не дивно, що, повернувши собі владу над Фінікією, Фатиміди почали насамперед зміцнювати фортифікаційні споруди поселень узбережжя, зокрема й Бейрута. Майже сторіччя місто мало змогу зростати у відносно мирних умовах. У 1080–1089 роки його тимчасово контролювали сельджуки.
Хрестоносці
У 1110 в найвужчому місці приморської дороги перемогу над єгипетським військом здобули хрестоносці на чолі з Балдуїном I. Бейрут був взятий в облогу і з допомогою генуезької ескадри захоплений 2 квітня. Місто стало центром Бейрутської сеньйорії Єрусалимського королівства, на чолі якої став кузен короля Фульк Гінський. Місцевий єпископ підпорядковувався архієпископу Тірському. Невдовзі Бейрут перейшов до родини Брізбарів, першим володарем з яких був Готьє I. Щоправда, місцеві селяни відмовлялися сплачувати податки, тож у 1125 примушувати їх довелося війську на чолі з самим королем.
У 1126 біля Бейрута десант висадили єгиптяни, однак хрестоносці взяли над ними гору. Брат і спадкоємець Готьє Гі, а потім і син Гі -Готьє II підтримували приязні стосунки з сусідніми мусульманськими володарями, аж поки у 1160 сеньйор не влаштував пастку, підступом перебивши майже усіх емірів з родини Бохтор у бейрутському замку. Після цього конфлікти із сусідами не вщухали. Врешті решт Аморі I змусив останнього представника династії Готьє III віддати Бейрут йому як королю.
У 1181 на рейді Бейруту знову з'явилася єгипетська ескадра. Наступного року володар Єгипту Салах ед Дін взяв місто в облогу і з суходолу. Лише поява Балдуїна IV з власним флотом змусила султана відступити. Помираючи, король віддав Бейрут графу Триполі Раймунду III (1183) проте після смерті Балдуїна V, місто захопив сенешаль Жослен, який домігся затвердження своїх зазіхань новим королем Гі де Лузіньяном. Після перемоги під Хаттіном (липень 1187) до Бейрута знову підступив Салах ед Дін. Місто самостійно, без гарнізону, протрималося десять днів, що дозволило евакуювати населення, і лише 9 серпня мусульмани змогли увійти до нього.
Новий емір Бейрута перетворив його на справжнє піратське гніздо, що тероризувало каравани хрестоносців від Акко до Північної Сирії. Роздратований король Аморі II у 1197 вирушив у каральну експедицію. Брат Салах ед Діна Малік аль-Аділь спочатку наказав зруйнувати місто, потім передумав, тож мури залишилися наполовину зруйнованими. А коли військо еміра вийшло з міста назустріч хрестоносцям, християнські раби підняли повстання і захопили цитадель. Бейрут мусульманам довелося залишити, повстанці передали фортецю особисто в руки королю.