Червоний терор в Севастополі — червоний терор, що проводився в Севастополі в 1917—1921 роках в період становлення Радянської влади. Історики окремо виділяють два особливо кривавих періоди червоного терору: перший — взимку 1917—1918 років в перші місяці після Жовтневого перевороту, другий — з листопада 1920 по кінець 1921 років, після закінчення Громадянської війни в Росії.
Терор зими 1917—1918 років
Події грудня 1917 До кінця 1917 ситуація в Севастополі, як і в усій Російській Республіці все більше радикалізувалася. Популярність набирали вкрай ліві партії, насамперед більшовики. Їх палкі та демагогічні гасла сприяли розпалюванню класової ненависті та пробудженню низьких інстинктів натовпу. І вже газета «Революційний Севастополь» надрукувала матеріал, що виявився пророчим:
З'їзд екіпажів кораблів та берегових команд Чорноморського флоту, що проходив у Севастополі — ухвалив рішення про направлення на Дон збройних загонів моряків Чорноморського флоту для допомоги місцевим радам в захопленні влади та придушенні опору «контрреволюції». Командування флоту та офіцерство виступало проти цього. Ця позиція офіцерства була розцінена як «контрреволюційна» і з в Севастополі розпочалися самочинні арешти офіцерів.
Частина матросів уже в поході були терміново перекинуті на переріз частинам російської армії, що залишили Ставку Верховного головнокомандувача в Могильові і рухались на Дон. На Дону в боях з частинами отамана Каледіна загони чорноморців були розбиті. Вина за це була покладена на командування загоном — ще під матроси розстріляли лейтенанта А. М. Скаловського, одного з чотирьох офіцерів, які входили в Чорноморський революційний загін. в Севастополь були доставлені тіла 18 матросів, убитих в зіткненнях з армією, а через день в Севастополь повернулися і перші матроси з білгородського загону. Похорон убитих матросів вилилися у величезну демонстрацію, яка вимагала «негайного побиття офіцерів…». Після похорону відбулося перше вбивство офіцера — на борту есмінця «Фідонісі», що знаходився в морі, кочегаром Коваленко був убитий мічман Микола Скородинський, за те, що мічман зробив кочегару зауваження за недбайливу службу . Того ж дня в місті більшовики організували мітинг, з вимогою негайного переобрання Севастопольської ради (в Раді переважали есери та меншовики), а загін бєлгородських матросів увірвався на засідання Ради і зажадав від осіб, що там знаходились, впродовж 24 годин очистити приміщення, оскільки загін не визнає його авторитет та розпоряджень. Фракція більшовиків оголосила про вихід зі складу Севастопольської ради. Делегація Кронштадтських моряків, розташована в Севастополі, нагнітала обстановку. Мітинги, що пройшли на кораблях Флоту винесли грізні резолюції: «зметемо усіх явних та таємних контрреволюціонерів…», «Жодного револьвера, жодної шаблі у офіцерів бути не повинно…».
Похорон убитого Н. Скородинського відбувся . За труною через все місто слідувала процесія в приблизно тисячу морських та армійських офіцерів. Співчуття похорон не викликали. Процесію супроводжували коментарі «собаці собача смерть», «всім їм скоро кінець». Тоді ж комісаром флоту В. В. Роменцем була отримана телеграма від більшовицького Раднаркому: «Дійте з усією рішучістю проти ворогів народу… Переговори з вождями контрреволюційного повстання безумовно заборонені» . Різанина офіцерів почалася наступного дня і потрясла своєю жорстокістю весь Крим.
Приводом для початку розправи з офіцерами стали спогади про Морський суд 1905 і 1912 років, в якому матросів, які брали участь у бунтах, офіцери засуджували до каторги та розстрілів. Було вирішено знайти всіх офіцерів, які брали участь у тих подіях та вбити їх. На ділі репресії обрушилися на всіх морських та деяку частину сухопутних офіцерів..
матроси есмінця «Гаджибей» заарештували шістьох офіцерів (всіх, крім одного, включаючи командира есмінця, капітана II рангу В. М. Пишнова) свого екіпажу як «контрреволюціонерів» та відвели їх до Севастопольською в'язниці, бажаючи здати їх «під арешт». Тюремна адміністрація відмовилася прийняти самочинних «арештантів». Тоді офіцерів відвели їх на Малахов курган і всіх розстріляли. У ту ж ніч там же були розстріляні начальник штабу командувача флотом Чорного моря контр-адмірал М. І. Каськов, головний командир Севастопольського порту віце-адмірал П. І. Новицький, начальник школи юнг контр-адмірал А. І. Александров, голова Севастопольського військово-морського суду генерал-лейтенант Ю. Е. Кетріц, капітани I рангу І. С. Кузнєцов (колишній командир лінкора «Імператриця Марія») і А. Ю. Свиньин (командир судна"Оріон"). Також зі своїми офіцерами надійшла команда есмінця «Фідонісі». Всього в ті дні на Малаховому кургані знайшли свою смерть тридцять два офіцера. Полювання за офіцерами йшло по всьому місту, але особливо в районі Чесменською та Соборної вулиць, на яких традиційно було розташовано багато квартир офіцерів, а також на вокзалі, звідки офіцери намагалися вирватися з Севастополя. Очевидець подій згадував про події вечора :
Близько першої години ночі з ініціативи Центрофлота ЧФ був створений тимчасовий Військово-революційний комітет (ВРК) під головуванням більшовика І. Л. Сюсюкалова. Тимчасовий ВРК оголосив Севастопольську раду розпущеною. Вдень тієї ж доби на об'єднаному засіданні представників команд та частин ЧФ, президії виконкому ради робітничих та військових депутатів Центрофлоту, революційних партій було обрано Військово-революційний комітет, до якого увійшли 18 більшовиків і двоє лівих есерів. було обрано нову Севастопольську раду під головуванням більшовика Ніколая Пожарова. За одними даними з 235 місць 87 дісталося більшовикам, лівим есерам — 86, меншовикам та есерам — 94. Решта місць дісталися безпартійним депутатам, але майже всі вони тяжіли до більшовиків. За іншими даними місця в Раді розподілилися таким чином: 89 есерів, 35 більшовиків та співчуваючих, 6 меншовиків, 6 польських соціалістів, 50 безпартійних; у виконком ради були обрані 11 більшовиків, 3 лівих есера і 5 безпартійних. У числі убитих в ті дні були командир мінної бригади, капітан I рангу Ф. Д. Климов, капітан II рангу Н. С. Салов, командири есмінців «Живий» та «Палкий» капітани II рангу Н. Д. Каллісто (військово-морської історик та поет-мариніст) і В. І. Орлов, старший офіцер крейсера Прут В. Е. Погорельский.
Севастопольський комітет більшовиків випустив відозву «Проти самосудів!». У ньому зокрема йшлося: «Гнів народний починає виходити зі своїх берегів… Партія більшовиків рішуче та різко засуджує самочинні розправи… Товариші матроси! Ви знаєте, що ні у більшовиків шукати контрреволюціонерам пощади та захисту. Але нехай їх винність буде доведена народним гласним судом… і тоді голос народу стане законом для всіх». Але без суду розправи продовжилися — в ніч з на було вбито ще семеро людей, у тому числі настоятель військової Свято-Мітрофанівської церкви на Корабельній стороні отець Афанасій (Чефранов), звинувачений в порушенні таємниці сповіді заарештованих матросів крейсера «Очаків». Священнослужитель був убитий у своєму храмі, його тіло не було знайдено, ймовірно його викинули в море.
У січні 1918 року в будівлі Морського зібрання матроси проводили революційний суд над офіцерами, що є нічим іншим, як самосудом. Офіцерам виносили необґрунтовані та суворі «вироки». Лейтенант А. Ф. Ульянов, що дивом пережив розправу, писав пізніше: «Ніхто не думав, що, живучи в Севастополі, ми знаходимося в клітці з кровожерливими звірами…». Всього було вбито 128 офіцерів — 8 армійських і 120 флотських, і це був лише початок жертв червоного терору в Севастополі і в Криму. Саме ці події кимось із начитаних свідків були названі «Варфоломіївською ніччю». Ця назва одразу прижилася в матроському середовищі та увійшла в повсякденний побут не лише в Криму, але і на всьому просторі колишньої Російської імперії. Незабаром однак з'явився більш «русифікований» термін — «».
Спалах насильства в лютому 1918 року
До кінця січня 1918 фінансове життя на півострові прийшло в повний занепад. Кримська скарбниця була порожня. Робітникам, морякам флоту та службовцям було нічим платити заробітну плату, нема на що закуповувати продовольство та інше. Більшовицькі ревкоми, яким де-факто належала влада, вирішили застосувати «контрибуції» — певні та величезні суми, які у вельми обмежений термін повинні були вносити на користь рад пойменовані ними особи, окремі соціальні групи («буржуї»), цілі адміністративні одиниці. Севастопольська буржуазія була обкладена 10 мільйонами рублів. Внести таку величезну суму було фізично неможливо. Тоді стали брати заручників, як гарантів виконання контрибуції, з числа родичів тих, хто повинен був її вносити. Невиконання контрибуцій послужило приводом до подій, описаних нижче.
14 лютого 1918 до Севастополя були доставлені тіла 27 матросів, що загинули в боях на Дону. У місті був оголошений загальний траур та скасовані всі розважальні заходи. Похорон, що пройшов наступного дня, вилилися в демонстрацію ненависті до «контрреволюції». Безпосереднім поштовхом до нового витка терору послужив декрет Ради народних комісарів «Соціалістична вітчизна в небезпеці!», від 21 лютого 1918 року в зв'язку з початком німецького наступу на зруйнованому демобілізацією Російської армії Східному фронті. Декрет повертав смертну кару, скасовану II з'їздом Рад. Причому правом вершити розстріл без суду наділялися червоногвардійці. Ось характерні витримки: «6) У ці батальйони повинні бути включені всі працездатні члени буржуазного класу, чоловіки та жінки, під наглядом червоногвардійців; тих хто чинить спротив — розстрілювати…. 8) Ворожі агенти, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці злочину». Був отриманий наказ главковерха Н. В. Криленка про загальну мобілізацію для відсічі німецьких військ, що почали наступ. На додаток до загальноросійського декрету та наказу, широко розтиражованому радянською печаткою Криму, Чорноморського Центрофлот прийшла окрема телеграма від члена колегії народного комісаріату з морських справ Ф. Ф. Раскольникова, яка наказувала «шукати змовників серед морських офіцерів та негайно задавити цю гідру». Декрет та телеграма впали на підготовлений ґрунт.
На кораблях флоту пройшли матроські мітинги, що приймали крайні резолюції, «аж до поголовного винищення буржуазії». На загальному матроському мітингу, проведеному на лінкорі «Воля», була обрана комісія у складі з 25 осіб на чолі з анархістами С. І. Романовським, С. Г. Шмаковим та Басовим. Все це вже йшло без відома виконкому Севастопольської ради. У ті дні в Севастополі було відсутнє найвище радянське начальство — ще напередодні Н. І. Островська виїхала в Москву (в Крим вже не повернулася), В. Б. Спіро і Ю. П. Гавен перебували в інших містах Криму. Центрофлот ЧФ намагався протестувати, випускаючи безсилі заклики зупинити неконтрольований терор, а після навіть його засудивши.
Увечері 21 лютого 1918 в Севастопольську раду з'явився член комісії Басов та зажадав виділити автомобілі. Йому було відмовлено. Він кинув йдучи: «Не хочете — не треба. Ми самі це зробимо. А вас знати більше не хочемо». На Кам'яній пристані зібралося 2500 — 3000 озброєних матросів. Розбившись на загони, під гаслами «Смерть контрреволюції та буржуям!», Вони рушили в місто перевіряти документи, обшукувати, грабувати, вбивати. Жертв забирали з будинків під приводом виклику в Севастопольську раду або під приводом, що оголошена поголовна мобілізація у зв'язку з німецьким наступом. Вбивали цілі родини — так на власній дачі був убитий учасник оборони Порт-Артура відставний контр-адмірал Н. А. Сакс, його дружина Л. Н. Сакс, дочка Ольга (21 року) і син Микола (15 років). Вбивства були обтяжені тим, що відбувалися нетверезими матросами — очевидець згадував: «напилися і стали різати жінок та дітей» — і супроводжувалися грабежами та мародерством.
На думку історика В. В. Крестьянникова характерно прохання вдови завідувача пристрілювальною станцією Н. Г. Різенкампф: