Будапештський гамбіт — шаховий гамбіт, що розпочинається ходами:1. d2-d4 Кg8-f6 2. c2-c4 e7-e5 Належить до закритих дебютів.
Чорні жертвують пішака 3.dxe5 в обмін на активну гру. Вперше зафіксований у неофіційній грі, яку зіграв угорський майстер Геза Мароці 1896 року. Однак увагу провідних шахістів привернув після перемоги Мілана Відмара над Акібою Рубінштейном 1918 року. На початку 1920-х років здобув певну популярність, але відтоді на найвищому рівні його застосовують рідко.
Після ходу чорних 3…Кg4 з наміром відіграти пішака на e5, білі мають три основні відповіді. Хід 4.Кf3 означає, що білі не проти віддати назад пішака, а натомість одержати швидкий розвиток. У варіанті Алехіна 4.e4 білі намагаються створити сильний пішаковий центр і здобути просторову перевагу. Варіант Рубінштейна 4.Сf4 веде до того, що після 4…Кc6 5.Кf3 Сb4+ білі мусять зробити важливий вибір між 6.Кbd2 і 6.Кc3. Відповідь 6.Кbd2 веде до позиційної гри, у якій білі часто мають перевагу двох слонів, тоді як 6.Кc3 зберігає зайвого пішака, але дозволяє чорним послабити пішакову структуру білих ходом …Сxc3+.
У менш поширеному варіанті Фаяровича (3…Кe4) чорні відмовляються від негайного повернення пішака, віддаючи перевагу швидкому створенню тактичних загроз, пов'язаних із …Сb4+, а також із полем f2.
У разі відхилення жертви пішака ходом 3.d5 білі можуть розраховувати щонайбільше на рівність.
Історія Першою зафіксованою партією з будапештським гамбітом була неофіційна партія між Мором Адлером і Ґезою Мароці, зіграна в Будапешті 5 березня 1896 року. Сам Мароці не приписував собі відкриття дебюту, вважаючи, що його іграбельність уперше виявив , а подальше розроблення здійснили Іштван Абоньї та Дьюла Бреєр. Бреєр застосував цей дебют 1916 року проти нідерландського хірурга на невеликому турнірі в Будапешті. Австрійський шахіст Йозеф Еміль Крейчік зіграв його 1917 року у Відні проти Гельмера. Карл Шлехтер опублікував оптимістичний аналіз гамбіту в журналі Deutsche SchachzeitungOleinikov 2005, chapter 3.
Проти шахіста світового класу цей дебют уперше застосовано у квітні 1918 року в Берліні на двоколовому турнірі за участю чотирьох гравців: Акіби Рубінштейна, Карла Шлехтера, Жака Мізеса та Мілана Відмара. У першому турі Відмару довелося грати чорними проти Рубінштейна, який був тоді четвертим за силою шахістом світу і який вирізнявся дуже позиційним стилем. Не знаючи, що обрати, Відмар звернувся за порадою до свого друга Абоньї, який показав йому будапештський гамбіт і пояснив основні ідеї, що їх знайшли угорські шахісти. Відмар дослухався до поради Абоньї і переконливо переміг Рубінштейна всього за 24 ходи. Ця перемога так надихнула Відмара, що він зрештою виграв турнір, тоді як пригнічений поразкою Рубінштейн програв ще одну партію Мізесу і зіграв унічию зі Шлехтером — у цьому ж дебюті.
Після цього турніру гамбіт нарешті почали сприймати з повагою. Провідні шахісти, зокрема Ріхард Реті, Рудольф Шпільманн і Савелій Тартаковер, застосовували його у 1920-х роках. 1918 року Шлехтер опублікував монографію Die budapester Verteidigung des Damengambits, яку можна вважати першою книжкою про цей дебют. Приблизно тоді ж гамбіт досяг піку популярности, і щоб його уникнути білі навіть почали застосовувати порядок ходів 1.d4 Кf6 2.Кf3Oleinikov 2005, chapter 4.
Провідні прихильники 1.d4 почали шукати надійні засоби боротьби проти гамбіту. Олександр Алехін показав у партіях проти (Баден-Баден 1925) і (Гастінгс 1925–26), як білі можуть одержати сильну атаку після 4.e4. Проте вже за кілька тижнів у Будапешті відбувся тематичний турнір, присвячений будапештському гамбіту, і його результат становив 14½–21½ на користь чорних. Інший турнір того самого року в Земмерінгу завершився поразкою Алехіна від в його улюбленій лінії за білих проти цього гамбіту, тож варіант із 4.e4 дістав суперечливу репутацію. Тим часом для білих розроблялися й позиційніші плани. Рубінштейн показав, як білі можуть здобути невелику позиційну перевагу після 4.Cf4 Кc6 5.Кf3 Cb4+ 6.Кbd2 — оцінка, що залишається актуальною й сьогодні. Можливість 6.Кc3 також вважали привабливою, адже тоді структурні слабкості оцінювали менше, ніж матеріальну перевагу в одного пішака. Наприкінці 1920-х років, попри появу 1928 року дуже оригінального варіанта Фаяровича 3…Кe4, Будапештський гамбіт уже вважали теоретично сумнівним.
Такий погляд зберігався десятиліттями, позаяк на найвищому рівні гамбіт застосовували небагато шахістів, а інформацію про партії менш відомих гравців було важко знайти. За той час проти варіанта 4.Сf4 розробили різні відповіді, серед яких — 4…g5, запропонований Іштваном Абоньї та пізніше розвинений майстрами Баконьї та . Майстер Капосташ показав, що навіть коли білі успішно здійснюють свій позиційний план, це часто означає лише гірший для чорних ендшпіль із великою ймовірністю нічиєїПлан білих передбачає просування пішаків на ферзевому фланзі, унаслідок чого в чорних виникає слабкий пішак; згодом білі виграють цього пішака. У процесі здійснення такого плану всі легкі фігури й пішаки ферзевого флангу зазвичай зникають, і білі отримують вигідніший ендшпіль: чотири пішаки на королівському фланзі проти трьох у чорних та лише важкі фігури. Подібні закінчення мають нічийні тенденції, що Капоштас показав у своїх партіях проти Мелеґеґі (Будапешт, 1981), Петрана (Будапешт, 1974) і Фараґо (Будапешт, 1975); усі вони завершилися внічию.. У варіанті з 6.Кbd2 (а також у лінії 4.Сf4) було запропоновано й дві жертви пішака — з просуванням d7–d6 або f7–f6 та швидкою атакою на пункт b2Oleinikov 2005, chapter 6.
Будапештський гамбіт ненадовго повернув собі популярність у 1984—1985 роках, коли опублікував три партії (стільки ж, скільки за попередні п'ятнадцять років), усі зіграні на високому рівні і всі виграні чорнимиOleinikov 2005, chapter 7. Однак білі знайшли поліпшення і навіть винайшли варіант із 4.e3 і 5.Кh3Oleinikov 2005, chapter 8. Найджел Шорт спробував здивувати Анатолія Карпова цим дебютом у першій партії їхнього півфінального матчу претендентів 1992 року, проте Карпов здобув зразкову перемогу білими. У XXI столітті, попри успішні спроби Шахріяра Мамед'ярова реабілітувати лінію 4.Сf4 g5, будапештський гамбіт майже не трапляється на найвищому рівніOleinikov 2005, chapter 12. Василь Іванчук спробував його проти Левона Ароняна на турнірі претендентів 2013, але програв партію.
Стратегічні й тактичні мотиви
Білі створюють потужний пішаковий центр
У варіанті Алехіна білі не намагаються зберегти зайвого пішака на e5, а натомість зосереджуються на створенні потужного пішакового центру. Це відкриває добрі перспективи здобути просторову перевагу, яка може стати основою для майбутньої атаки на королівському фланзі. Розширений пішаковий центр має й свої недоліки, як пояснює Лалич: «Білі мусять витратити кілька цінних темпів на захист своєї пішакової структури, що дозволяє чорним зайняти найкращі поля своїми легкими фігурами і отримати чудові можливості для контргри проти білого центру».
Отже, у цьому варіанті чорні дозволяють білим сформувати пішаковий центр, щоб згодом його підірвати. Така ігрова філософія відповідає ідеям гіпермодерної школи. Стратегічні мотиви тут подібні до тих, що трапляються і в інших дебютах, зокрема в , у захисті Алехіна або в захисті Ґрюнфельда.
«Будапештська тура» та атака чорних на королівському фланзі «Будапештська тура» — це маневр у варіанті 3.dxe5 Кg4 4.Кf3 Сc5, що його запропонував 1968 року Дольфі Дрімер, у якому чорні активно виводять туру a8 на шосту горизонталь за допомогою ходів …a7–a5 і …Тa8–a6, маючи намір перекинути її на королівський фланг. Наприклад, це може статися після ходів 5.e3 Кc6 6.Кc3 0-0 7.Сe2 Тe8 8.0-0 Кxe5 9.Кxe5 Кxe5 10.b3 a5 11.Сb2 Тa6, коли тура може перейти на e6, g6 або h6 залежно від продовження білих.
Надалі туру використовують для підтримки фігурної атаки проти рокірованого короля білих. Чорні можуть легко зосередити кілька фігур поблизу короля білих — наприклад, туру на h6, ферзя на h4 і коня на g4. Потраплянню ферзя на поле h4 сприяє відсутність білого коня на f3 (який інакше контролював би це поле) і чорного коня на f6 (який заважав би переведенню ферзя). Якщо білі намагаються захищатися ходом h2–h3, то іноді чорні можуть пожертвувати свого білопільного слона на h3, щоб відкрити лінію h. Чорні часто намагаються зберегти на діагоналі a7–g1 свого чорнопільного слона, який атакує пішака e3 і ускладнює білим проведення ходу f2–f4 для вигнання чорного коня з поля e5.
Варіант із «будапештською турою» здобув популярність у 1980-х роках. Проте відкладання ходу …d7–d6 заради підіймання тури має свої недоліки: білопільний слон довго не може увійти в гру, а будь-яка атака на слона на c5 може створити для чорних проблеми, позаяк змушує або закривати для тури шосту горизонталь ходами …Сb6 чи …Сd6 (і відмовлятися від активної діагоналі a7–g1), або блокувати туру, відступаючи слоном на a7. На додачу до цього, план чорних є доволі зобов'язувальним: якщо пряма атака не вдається, їм часто бракує альтернатив. Через це деякі теоретики повернулися до старих варіантів із раннім …d7–d6, де на шосту горизонталь можна перевести вже королівську туру маневром …Тf8–e8–e6.
Чорні розмінюють чорнопільного слона після …Сb4+
Швидкий розвиток фігур є наріжним каменем стратегії чорних у будапештському гамбіті, і розвиток чорнопільного слона на b4 із шахом цілком відповідає цьому принципу. Хід …Сb4+ може супроводжуватися подальшим …Фe7 — з атакою на пішака e4 у варіанті Алехіна, або на пішака e5 у варіанті Рубінштейна.
За можливости білі перекривають шах, ставлячи коня з b1 на c3 або d2. Коли згодом білі атакують слона ходом a2–a3, чорні змушені або взяти коня, віддавши супернику перевагу двох слонів, або витратити час на відступ слона. Обираючи перший варіант, чорні намагаються отримати певну позиційну компенсацію за відмову від наявности двох слонів, а інакше ризикують опинитись у пасивній позиції.
Наприклад, у варіанті Рубінштейна 3…Кg4 4.Сf4 з продовженням 4…Кc6 5.Кf3 Сb4+ 6.Кc3, після 6…Сxc3+ 7.bxc3 ізольовані, здвоєні пішаки c у білих забезпечують чорним певну компенсацію за втрату наявности двох слонів, навіть якщо вони не повертають пішака e5. Позаяк білі не можуть контролювати поле c5 пішаком, то воно стає зручним опорним пунктом для чорних фігур. Розміни фігур можуть бути вигідними для чорних навіть за нестачі пішака, адже в ендшпілі вони можуть спробувати скористатися ослабленою пішаковою структурою суперника.
Натомість у варіанті Рубінштейна з 6.Кbd2 чорні можуть випередити запланований білими хід a2–a3, зігравши …a7–a5–a4 і тим самим зафіксувавши пішакову структуру на ферзевому фланзі. Наприклад, Москаленко рекомендує варіант 4…Кc6 5.Кf3 Сb4+ 6.Кbd2 Фe7 7.e3 Кgxe5 8.Кxe5 Кxe5 9.Сe2 a5 10.0-0 d6 із ідеєю, що якщо білі намагатимуться змусити чорних розміняти слона b4 ходом 11.Кb3 із подальшим 12.a3, чорні мають відповідь 11…a4 12.a3 Сc3!, зберігаючи рівновагу.
Хід …Сb4+ може бути дієвим і у варіанті Алехіна. Наприклад, після 1.d4 Кf6 2.c4 e5 3.dxe5 Кg4 4.e4 Кxe5 5.f4 Кg6 6.Кf3 хід 6…Сb4+ (див. діаграму) є сильним, позаяк білі змушені відповісти 7.Кc3. Натомість 7.Кbd2? просто втрачає пішака після 7…Кxf4, тоді як 7.Сd2?! Фe7! створює для білих чималі труднощі: атаковано і пішака f4, і пішака e4, а після 8.Сxb4 Фxb4+ під ударом опиняються одразу пункти b2 і f4. Після 7.Кc3 чорні можуть відповісти або 7…Сxc3+ 8.bxc3, або 7…Фf6 з одночасною атакою на поля c3 і f4Прикладом, де хід …Сb4+ виявляється слабким, є партія Дьорі — Тартаковер (Відень, 1928). Після 1.d4 Кf6 2.c4 e5 3.dxe5 Кg4 4.e3 Кxe5 5.Кf3 Сb4+ білі повинні були зіграти 6.Кbd2, щоб уникнути розміну слонів і пізніше виграти темп ходом a2–a3, отримуючи невелику перевагу (див. Tseitlin 1992, с. 13).Подібним чином після 1.d4 Кf6 2.c4 e5 3.dxe5 Кg4 4.Кf3 чорним не слід грати 4…Сb4+, адже білі можуть відповісти 5.Кbd2! Кc6 6.e3 Кgxe5 7.Кxe5 Кxe5 8.a3! Сxd2+ 9.Фxd2, після чого перспективи кращі у білих. Вони володіють перевагою двох слонів і можуть розвинути слона c1 на впливову діагональ a1–h8 (див. Tseitlin 1992, с. 69)..