Бі́лий Коло́дязь — селище у Вовчанській міській громаді Чугуївського району Харківської області.
Центр Білоколодязького старостинського округу.
Назва Місцевість, де розташоване селище (так звані Вовчанські дачі), здавна використовувалася козаками Вовчанської сотні Харківського полку. Тут перебували їхні скотні хутори. Перша писемна згадка про населений пункт відноситься до 1761 рокуІсторико-статистичний опис Харківської єпархії, від. 4, стор 297, 298 (рос.). В описі земель за цей рік сказано, що з 1760 року тут знову стала заселятися слобода Білий Колодязь, у якій тоді налічувалося 30 дворів. Слобода була приватно-власницькою. Населення її досить швидко збільшувалася: через десять років тут мешкало 452 чоловік, а 1790 року — 1647 осіб.
Географічне розташування Селище розташоване на початку балки Яр Білий, якою протікає безіменна річка і через 10 км впадає в річку Вовчу, на якій кілька загат. За 4 км знаходяться витоки річки Пільна. На відстані кілометра розташоване село Юрченкове.
Відстань до центру громади, міста Вовчанська: по шосе — 14 км; по залізниці — 18 км.
У селищі є однойменна залізнична станція, проходить автомобільна дорога .
Населення
Мовний склад Рідна мова населення за даними перепису 2001 року: Мова Чисельність, осіб Доля Українська 4 211 97,25 % Російська 97 2,24 %Білоруська150,35%Вірменська10,02% 6 0,14 % Разом 4 330 100,00 %
Історія Територія Східної України була заселена людьми ще в добу раннього палеоліту, про що свідчить знайдена стоянка біля села Яремівки Ізюмського району Харківської області.
В часи пізнього палеоліту Східня Європа через зміни кліматичних умов була вкрита льодовиком, а річки, що брали початок з льодовика під час його танення, утворювали долини-тераси вздовж Сіверського Донця. Кам'яні знаряддя того часу виявлено в Богодухівському, Балаклійському та Ізюмському районах. Потім ця місцевість була вкрита морем, що відступило на південь, залишивши великі товщі крейди, які виступають прямо на поверхню. Зокрема, правий берег річки Вовчі, яка протікає в Вовчанському районі поблизу сіл Мала Вовча, Миколаївка, Волохівка, Землянки, Нестерне, Охримівка, — це крейдяні гори з досить крутими схилами.
На території Східньої України знайдено поселення часів неоліту та бронзового віку, досліджувалися пам'ятки скіфів, черняхівської культури, поселення сіверян VIII-ІХ ст. З кінця ІХ ст. територія Східної України увійшла до складу Київської держави, а з ХІ століття належала до Чернігівського, пізніше — Переяславського та Новгород-Сіверського князівств.
Монголо-татарська навала, а згодом татарські напади на кілька століть перетворили освоєні землі в безлюдне Дике Поле. Саме тут, між лісами й болотами, проходив сумнозвісний Муравський шлях з Криму на Русь, по якому здійснювали набіги за здобиччю та невільниками кримські та ногайські татари. Для захисту від них на початку XVII ст. серед Дикого поля почали створюватися перші малочисельні укріплені пункти — невеликі фортеці та остроги: Цареборисів (1600), Чугуїв (1638), Салтів (1639), Валки (1646). Активне освоєння цих земель розпочалось у 30-ті рр. XVII ст., а масового характеру дістало під час війни Хмельницького 1648—1657 рр. Тоді на великих територіях сучасного Північного Сходу України переважно мешкали вихідці з Задніпров'я. Поселення, що засновувалися українськими переселенцями, називалися слободами, звідси назва Слобідська Україна, або Слобожанщина (від слова «свобода»), центром якої став Харків, заснований у 1654 р. на злитті річок Харків і Лопань.
У 1674 році козак Мартин Прокопович Старочудний заснував слободу Вовчі Води (з 1776 року — Вовчанськ), яка згодом стає сотенним містечком Харківського козачого Слобідського полку. Землями в ті часи на території сучасного Білого Колодязя користувалися козаки Вовчанської сотні, які заснували неподалік кілька хуторів. Вони несли сторожову службу, займалися землеробством, тваринництвом і приганяли на водопій до колодязя з водою білуватого кольору свою худобу, із-за чого колодязь був названий білим.
Писемна згадка Перша писемна згадка про населений пункт Білий Колодязь припадає на 1761 рік.
В описі земель за цей рік сказано, що з 1760 року стала заселятися слобода Білий Колодязь, в якій тоді налічувалося 30 дворів. Слобода була приватно-власницькою. Населення її досить швидко збільшувалася: через десять років тут мешкало 452 особи, а 1790 року — 1 647 осіб. Всі навколишні землі тут належали військовому та державному діячу Російської імперії Івану Симоновичу Гендрикову (1719—1778).
Саме граф Гендріков у тому ж році побудував тут перший храм на честь Іверської ікони Божої Матері, образ якої на грудях, за переказами, спас графа, захистивши його від кулі під час битви. Храм був побудована на місці сучасного шкільного спортивного майданчика. Відомо, що до храму приблизно 1762 року була прибудована кімната, у якій працювала церковно-парафіянська школа.
У XIX сторіччя У XIX сторіччі Білий Колодязь і навколишні землі (8 тис. десятин) перейшли у власність генеральської родини Скалонів, а жителі села стали їх кріпаками. Дворянський рід Скалон, який походить від французького гугенота Георгія де Скалона, внесений в родовідні книги Володимирської, Катеринославської, Курської, Подільської, Санкт-Петербурзької і Харківської губерній. За архівними записами із селищем пов'язане ім'я Антона Олександровича Скалона (1804—1899) — штабс-ротмістра Лейб-гвардії уланського полку, дійсного статського радника, камергера. Відомо, що у 1833 році його дружина, майорша Віра Федорівна Скалон (1812—1844) і Катерина Андріївна, до шлюбу графиня Гендріковв побудували, на іншій стороні колодязя, кам'яний храм, як і раніше в честь Іверської ікони Божої Матері (на цьому місці зараз знаходиться житловий будинок за адресою: вул. Героїв України, д. 30), який був підірваний більшовиками після 1917 року. Цього ж року образ Іверської ікони Божої Матері, завдяки поміщиці Вірі Федорівні, оброблений в срібну глянцеву ризу і прикрашений алмазами.
У 1834 року А. О. Скалон став дійсним членом Імператорського Московського товариства сільського господарства. А вже у 1836 році влаштував у слободі Білий Колодязь Вовчанського повіту, перший у Харківській губернії цукроварний завод, який працював шляхом холодної вимочки, і постійно дбав про введення нових удосконалень. З 1837 року він — член Комітету, який спостерігає за депо насіння при Товаристві, а з 1839 року член Комітету цукроварів. 1840 року за постійні праці за званням члена Комітету, завідувача дією депо насіння, нагороджений срібною медаллю. Помістив в працях Товариства кілька статей по цукробуряковому виробництву: «О заводской отчетности» («Земледельческий журнал», 1841 рік, № 2, стор. 59); «О ходе свеклосахарного завода, устроенного в Харьковской губернии» («Записки гг. сахароваров», 1838 рік.) і «Опыт над добыванием сахара из кукурузы» (там же, 1839 рік).
Життя селян у Білому Колодязі було дуже тяжким. Поміщик Скалон примушував кріпаків працювати на цукрових плантаціях, які забезпечували сировиною цукровий завод. Щороку під цукрові буряки відводили приблизно 550 десятин землі. Всі роботи з вирощування цієї культури провадилися вручну. Кріпаків, які з тих чи інших причин не виходили на роботу, жорстоко карали. Часто через панщинні роботи їм не залишалося часу для обробітку своїх клаптиків землі, і тому вони змушені були працювати і вночі. Великої шкоди завдавали селянам стихійні лиха — неврожаї і падіж худоби, внаслідок чого часто виникав голод, а також епідемії. 1848 року, протягом липня, у слободі померло від холери 182 людини. 1849 року цинга вразила третю частину жителів, і протягом двох місяців, березня і квітня, померло від неї 127 осіб. Поряд з землеробством, селяни займалися різними промислами, зокрема ткацтвом, чоботарством, лимарством, теслярством та іншими.
На час реформи 1861 року Білий Колодязь був волосним центром Вовчанського повіту. Скасування кріпосного права не поліпшило земельного становища селянства. В їх користуванні залишилося навіть менше землі, ніж було до реформи. Щоб проіснувати, селяни змушені були найматися на завод і в економію Скалонів.
За даними на 1864 рік у власницькому селі мешкало 997 осіб (499 чоловіків та 498 жінок), налічувалось 165 дворових господарств, крім православної церкви та цукрового заводу, існував вівчарний завод, лікарня.
Слобода була центром Білоколодязької волості Вовчанського повіту та Третього поліцейського стану Вовчанського повіту і тут знаходився становий пристав. 1885 року кількість дворових господарств зросла до 250, мешканців — до 1253. Існували три лавки, цегельний та вівчарний заводи, п'ять разів на рік відбувались ярмарки. Хоча у слободі з 1872 року функціонувала церковно-приходська школа з трьома клясами навчання (згодом парафіяльне училище), більшість жителів залишались неграмотніми.
У 1890 році поблизу села було прокладено залізницю, що зв'язувала, зокрема, більшість існуючих тоді цукрових заводів Курської та Харківської губерній. Побудова залізниці дала поштовх для дальшого розвитку цукрової промисловості і взагалі пожвавлення господарської діяльності. 1899 року на цукровому заводі в Білому Колодязі працювало понад 550 постійних робітників. За сезон на заводі робили 181 тисячу пудів цукру.
XX сторіччя У 1902 році власник заводу поміщик Скалон вирішив перенести його ближче до залізниці, і на початку 1905 року в Білому Колодязі було споруджено новий цукровий завод, а старий знесено. На новому підприємстві працювало понад тисячу робітників. На інших підприємствах Скалонів, що існували в селі (механічна майстерня, цегельний завод, паровий млин та ін.), працювало 632 робітники. В цей період зосереджувалось 42,6 % постійних робітників всього Вовчанського повіту. За рахунок надвірної радниці Скалон містилася в слободі богадільня на 16 душ чоловік та 19 дружин. З 1903 року працював фельдшерсько-акушерський пункт.
Найгірші умови праці були в економіці. Робочий день в літній період тривав від зорі до зорі, а оплата становила не більше 18 крб. на місяць. В зимовий період робітники одержували в місяць лише 3-4 крб., жінок у цей час зовсім не наймали на роботу. Щоб менше платити, Скалон наймав селян-бідняків з глухих кутків Росії на певний строк. Таких робітників називали строковими. Серед них було багато жінок. «Працювали ми, — згадує про ті часи колишня робітниця М. П. Цвіренко, — по 16-18 годин на добу. Ночували в казармах або сараях. Тут було тісно, брудно, багато робітників хворіло на тиф. Були випадки смерті робітниць і в полі». На цукровому заводі використовувалася дитяча праця. Підлітки працювали на рівні з дорослими, а одержували оплату в 2-3 рази меншу. «Вісім років мені довелося працювати учнем, — писав М. М. Хижняк, один з старих робітників цього підприємства, — бо платили менше». Багато процесів на заводі виконувалося вручну, зокрема буряки терли па тертках. Селяни не мирилися з своїм тяжким становищем і піднімалися на боротьбу проти експлуататорів.
Класова боротьба з кожним роком набирала гостріших форм. На початку 1904 року група робітників цукрового заводу і механічної майстерні в тому числі: І. М. Соболь, К. П. Товолжанський, С. Т. Шевченко та інші, організувала підпільний гурток. Збори членів гуртка провадилися вечорами в хаті слюсаря заводу Л. Т. Сироти. На зборах обговорювали питання про становище робітників, читали проклямації, які привозилися з Харкова, накреслювали заходи по організації політичної аґітації серед робітників. Під виливом соціял-демократичної пропаганди кількість членів гуртка за короткий час зросла до ста людей. Гуртківці розгорнули підготовку до страйку. Пропаганду серед робітників цукрового заводу вели слюсарі В. С. Усов, Л. Т. Сирота та інші, а серед поденних та строкових робітників — І. М. Соболь, К. П. Товолжанський, С. Т. Шевченко.
Страйки 1905 року Гуркіт революційних подій 1905 року докотився і до Білого Колодязя.