Візантійський побут — сфера культури візантійського суспільства, основною метою якої було задоволення його матеріальних, суспільних і духовних потреб. Він характеризується, як все життя візантійського суспільства, поєднанням архаїчних пізньоантичних рис із християнською релігійністю. Християнство, в його візантійській (що пізніше була названа православною) формі, мало беззаперечний вплив на щоденне життя кожного візантійця. Цей вплив відчувався у всіх сферах — від життя державного, публічного до інтимно-сімейного. Постійне вираження релігійності було невіддільною частиною візантійського побуту. В цьому візантійське суспільство було подібне і до інших середньовічних європейських суспільств.

Попри першочергову роль християнської релігійності у візантійському житті античні впливи залишались достатньо значними протягом всього часу існування Візантійської імперії. Сліди цього можна побачити більшою мірою в інших аспектах культурного життя Візантії, але вони є і в побуті. Античні тенденції мали значний вплив на візантійське сімейне право, особливо у ранньовізантійський період. І їх можна побачити навіть у сфері розваг. Найпопулярнішим видом розваг серед візантійців були вистави на іподромі, що є безпосереднім спадком римського часу. Візантійці уважали себе прямими спадкоємцями Римської імперії і називали себе ромеями, тобто римлянами. Ідеологічна спрямованість на імперський універсалізм сильно відбилась у свідомості візантійського суспільства і одночасно вимагала у нього постійної уваги до свого античного минулого, хоча часто і переосмисленого через призму християнства.

І видом впливу, що зіграв велику роль у формуванні візантійського побуту, був вплив східний. Цей вплив був неминучим, тому що фактично найзначущими були саме азійські володіння імперії. Постійний контакт у військовій чи торговельній формі зі східними народами не міг не призвести до східного впливу на різноманітні сфери життя та культури візантійців.

Релігійність

Візантійське суспільство було дуже релігійним. Релігійні, християнські, звичаї та уявлення пронизували все життя і кожен день візантійця. Візантійці молились декілька разів на день, читали часи. У звичаї було молитись кожного вечора допізна, читати Святе Письмо та псалми. Люди, що подібно Никифору Фоці, який Лев Диякон: «Історія», V, 6, викликали велику повагу. У важкі часи влаштовувались хресні ходи, у яких в Константинополі брали участь самі імператор та патріарх. Урочистим молебнем відзначались також імператорські військові тріумфиЗа повідомленням Лева Диякона, Іоанн Цимісхій після завершення успішного походу в Болгарію, коли йому був влаштований пишний тріумф, відмовився зійти на спеціально приготовлену для нього колісницю, яка була прикрашена золотом, пурпуровим одягом та коронами болгарських царів, але поставив на неї ікону Богоматері, а сам йшов позаду.. Візантійці намагались суворо додержуватись посту. Крім постів Великого, Петрового та різдвяного постували, також, по середам і п'ятницям. Піст розглядався і як засіб оздоровлення організму. Кекавмен радить

Великого розвитку набули культи хреста та Божої Матері. Хрест зображувався на монетах та різноманітних ужиткових предметах, був частиною імператорських інсігній та фактично одним з найголовніших символів самої імперії. Богородиця ж уважалась заступницею людей перед своїм царюючим Сином — Христом-Пантократором (Вседержителем). Саме до неї звертали свої молитви у важку годину, вона була захисницею імператорів та самої Держави ромеїв. Імператори брали із собою спеціальну ікону Богоматері Одигітрії. Згідно з Робером де Кларі, царі Візантійці на релігійні свята завжди відвідували літургію. Монастирі також влаштовували спеціальні свята. Особливо пишними були такі свята у константинопольських монастирях. Наприклад, монастир Богородиці Одигітрії влаштовував щовівторка виніс шанованої ікони. До монастиря приходила велика кількість людей, зображення Богородиці на камені підіймав один з 20 спеціально відібраних і одягнених у одяг з червоного льону, чоловіків. Ікону виносили на площу, яку чоловік з іконою мав обійти 50 разів. Після чого ікону брав інший і т. д. Під час цього дійства хор весь час співав «Господи помилуй».

Сім'я

Візантійці вважали сім'ю своєю головною опорою. Така роль сім'ї особливо підсилюється разом із падінням, особливо у вищих колах, ролі дружби, яка перетворюється на систему зв'язків. У ранньовізантійський та середньовізантійський період сім'я найчастіше є не індивідуальною, а великою, що об'єднувала декілька індивідуальних сімей найближчих родичів. Така форма сімейного життя розповсюджена, як серед вищих, так і серед нижчих верств візантійського суспільства. Як серед сільського, так і серед міського населення. Одружені сини рідко відділялися від своїх батьків до досягнення 24–25-річного віку. Іноді зустрічалися сім'ї де разом з дідами та батьками жили їх одружені онукиЛитаврин Г. Г.: Как жили византийцы, СПб., Алетейя, 1999, гл. 6. Але поступово серед вищих верств та серед міських жителів розповсюджується парна сім'я. В сільській місцевості процес розпаду великої сім'ї був довшим ніж у місті, тому там можна було зустріти і сім'ї, що складалися з 30 осібКультура Византии: XII — первая половина XV в., М., 1991, стр. 555.

Шлюб Візантійці укладали шлюб достатньо рано — в 14–15 років для юнаків і 13–14 для дівчат. Серед вищих верств могли зустрічатися і більш ранні шлюби, хоча вони засуджувались церквоюНаприклад, імператор Андронік ІІ одружився з Іриною (Йолантою) Монферратською, коли тій було 11 років. Зустрічалися такі шлюби і в неаристократичному середовищі: відомий випадок коли архієпископ Іоанн Апокавк був вимушений розірвати шлюб 30-річного чоловіка і шестирічної дівчини, яку насильно видали її мати та вітчим. Шлюбу передували заручини, які проходили з ініціативи батьків наречених і часто в дуже ранньому віці. Така практика мала найкраще забезпечити інтереси батьків майбутніх чоловіка та дружини, нерідкими були шлюби з розрахунку. Для сільських мешканців та бідних верств населення була важливою можливість отримати додаткові робочі руки. Заручини супроводжувались церковним благословенням та укладанням договору, який мав регулювати майнові питання, питання успадкування майна, міг встановлювати місце проживання наречених до одруження. Акт заручин носив офіційний характер і знаходився під контролем держави. У випадку розірвання заручин без серйозних причин, стороною, що це здійснила виплачувався штраф державі та неустойка протилежній стороні.

Форма укладення шлюбу довгий час була достатньо простою. У бідних сім'ях вона супроводжувалась лише достатньо простим благословінням священника або висловленням згоди нареченими на шлюб при декількох свідках. Але з Х–ХІ ст. такий спосіб укладання шлюбу починає вважатися недостатнім і визнається лише той шлюб, що був укладений через вінчання та укладення шлюбної угоди.

У забезпечених родинах, напередодні весілля розсилали запрошення, а покої молодят прикрашали дорогими тканинами, меблями, різноманітними предметами розкоші. Всі гості мали бути одягнені в біле. Коли вони збирались у домі нареченої, наречений приїжджав у супроводі музикантів. В цей час наречена чекала його одягнена в сукню з парчі, голова та обличчя були закриті вуаллю. Коли наречений наближався до неї вона відкривала своє обличчя. Іноді це було вперше коли наречені бачили обличчя один одного. Після цього всі вирушали до церкви, де проходило вінчання. По дорозі їх обсипали пелюстками квітів. Із XI ст. в церкві також підписувалась шлюбна угода і після цього влаштовувався шлюбний бенкет. Під час бенкету чоловіки та жінки мали сидіти за різними столами. Коли наставала ніч гості супроводжували з піснями молодят до спальні, а вранці з піснями ж будили їхTalbot Rice Т.: Everyday life in Byzantium. N. Y., 1967, Р.160.. З VII ст. з'явилася традиція згідно з якою наречений мав дарувати своїй судженій кільце та пояс. Хоча в бідних родинах пояс не дарували. Кільце, яке було відмінним від обручки і дарувалось, коли молодята вперше входили в свої покої, мало плоску або восьмигранну форму. Якщо кільце було восьмигранним, його лицьові частини прикрашались зображеннями біблійних сюжетів, а центральна частина сценою укладення шлюбуНайчастіше зображувався Христос, що поєднував руки молодят, які стояли у нього по боках.. Особливо пишними були шлюбні церемонії імператорів. Урочистості починались з приїзду до Константинополя нареченої імператора або спадкоємця престолу, одразу по якому вона мала відвідати монастир ПіґиPseudo-Kodines. Traité des offices / Introd., texte et trad. par J. Verpeaux. Р., 1966., ХІІ, Р.286.. Після цього відбувався прийом нареченої майбутнім чоловіком та його батьком. Одним з найважливіших обрядів було представлення нареченої народу, яке обставлялось дуже пишноКультура Византии: XIII — первая половина XV в., М., 1991, стр.571. Пісні для хору, що супроводжував імператорські шлюбні церемонії писали найвідоміші ритори свого часу. Так само, як і при укладанні шлюбу іншими візантійцями імператорські урочистості завершувались бенкетом. Такі святкування могли продовжуватись достатньо довгоСвяткування при укладанні шлюбу між Михаїлом, сином болгарського цара Олександра і дочки Андроніка ІІІ продовжувались вісім днів.. Не заборонялись, але й не схвалювались повторні шлюби. Третій шлюб засуджувався, а четвертий був заборонений церквою. Хоча часто такі заборони порушувались в імператорській родині, коли через політичні чи особисті мотиви імператори вступали у декілька шлюбів, навіть ціною зміни патріарха. Заборонені були шлюби осіб, що були родичами до шостого, а з XI ст. і до сьомого коліна, шлюби між духовними родичами — хрещеними батьками та дітьми, кумами (такі шлюби прирівнювались до кровозмішення). Заборонялись або обмежувались шлюби між християнами і іновірцями та душевнохворими. В більш ранній період історії Візантії, коли ще значним було рабство, важливу роль грали обмеження на шлюби між вільними та рабами.

Роль жінки

На уявлення про роль жінки у візантійському суспільстві великий вплив справили східні традиції. Візантійська жінка традиційно отримувала домашню освіту. Вона знаходилась під постійною опікою чоловіків своєї сім'ї, не могла свідчити в суді, бути опікуном, членом ремісничої корпорації, не могла займати офіційні посади. Жінки з вищих та середніх верств населення постійно знаходились у гінекеях, лише інколи виходячи на вулицю і при цьому завжди прикриваючи голову покривалом. Але, одночасно, починаючи із VIII–XI ст., візантійське законодавство чітко підкреслює рівноправність жінки у майнових відносинах. Посаг залишався у повному розпорядженні жінки, його навіть не можна було відібрати за борги чоловіка. Якщо дружина помирала бездітною її чоловік успадковував чверть посагу, а дружина у такому ж випадку ставала спадкоємицею всього майна свого чоловіка.

У сімейному житті відносини між чоловіком і дружиною регулювались переважно традиціями. На плечі дружини лягало ведення практично всього домашнього господарства, часто навіть у дуже забезпечених родинах. У нижчих верствах візантійського населення для жінок звичайним було виконували такі роботи, як прядіння, ткацтво та виготовлення одягу. Зустрічались випадки, коли жінки торгували у крамничках, особливо тих, що були ними отримані в посагКультура Византии: вторая половина VII—XII вв., М., 1989, стр. 594. Саме жінки складали більшу частину дрібних ринкових торговок. Одночасно представниці вищих верств візантійського суспільства часто управляли маєтками, особливо значною була така роль жінки в маєтках високопосадовців та полководців, що служили у віддалених провінціях імперії. В більшості жіночих монастирів саме настоятелька управляла їх господарством і чоловіки-економи були найчастіше просто виконавцями.