Митрополит Київський і всієї України Васи́ль (в миру: Васи́ль Костянти́нович Липкі́вський; ) — український релігійний діяч, церковний реформатор, проповідник, педагог, публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію українського православ'я, творець і перший митрополит Київський і всієї України відродженої 1921 року Української Автокефальної Православної Церкви. У 1919–1927 роках останній настоятель та доглядач Софії Київської. За визначенням академіка Агатангела Кримського — «апостол українського релігійно-національного відродження»Видатні діячі України минулих століть. Альманах / гол. ред. Олександр Шокало. — : Компанія «Євроімідж», 2001. — С. 314.

За час митрополичого служіння доклав надзвичайних зусиль до розбудови української православної церкви та спромігся перетворити її на впливовий фактор життя тогочасного українського суспільства. Відвідав з особистими візитами понад 400 парафій, де зустрічався з вірними УАПЦ та проповідував. Здійснив численні переклади українською мовою богослужбової та релігійної літератури. Є автором «Історії Української церкви».

У віці 73 років розстріляний за вироком «трійки» НКВС. Точне місце поховання невідоме (на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест). 1989 року реабілітований «за відсутністю складу злочину»Липківський Костянтин. Дещо про перейменування вулиці // Дзеркало тижня. — № 89. — 2007. — 6 червня.. ІІІ помісний Собор УАПЦ 27 листопада 1997 року канонізував Василя (Липківського) як святого в лику священномучеників.

Походження та ранні роки Народився року в родині благочинного священника Костянтина Фотієвича Липківського та Вікторії Гаврилівни в селі Попудні, тепер Монастирищенський район, Черкаська область, Україна.

Дід Василя — Фотій Лаврентійович Липківський помер 9.03.1841 (стар.стиль) у віці 63 років в чині парафіяльного священника в селі Малі Дмитрушки Уманського повіту Київської губернії.

Прадід — Лаврентій Липківський дожив до глибокої старості дячком в тих же Малих Дмитрушках (за сповідним розписом на 1821 рік йому було 74 роки)

Громадський діяч Липківський Сергій (син священника с. Лебединки Уманського повіту Онуфрія Костянтиновича Липківського) доводився племінником митрополиту.

Легенда про рід

Рід Липківських походив із Галичини, проте згодом осів у Наддніпрянщині, про що в родині існував цікавий переказ. Згідно з цією історією, прадід Василя Липківського народився в якомусь селі чи містечку понад річкою Липою. Здобувши освіту, він, у середині XVIII століття, найнявся працювати домашнім учителем до одного польського магната, чиї маєтності містилися понад Бугом. Однієї весни його діти — старший Фотій та молодший Лаврентій — вирушили кататися на човні на річку. На Бузі тоді була весняна повінь, човен із хлопцями закрутило і понесло вниз за течією. В околиці не було нікого, хто міг би допомогти, тож до берега їх прибило лише через добу.

Опинившись у степах Поділля, хлопці спочатку жебракували по навколишніх селах, а згодом, в одному із сіл, влаштувалися на роботу до дяка. Кілька років брати провели у злиднях, проте одного разу сталося так, що священникові того села необхідно було скласти й написати листа у Київ, до митрополита. Найкраще із завданням впорався Фотій, і його як винагороду особисто послали із цим листом до Києва.

Митрополит, після аудієнції, був приємно вражений братами (Фотій взяв із собою Лаврентія) і вирішив лишити їх у себе — у хорі й канцелярії. Вже згодом митрополит видав Фотію грамоту, де наказав, щоб той їхав і шукав собі наречену і парафію і став там священником. Після одруження у Фотія народився син — Костянтин, що у майбутньому став батьком Василя Липківського.

Освіта і початок служіння Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманському духовному училищі, де навчався у 1873–1879 роках. Згодом, у 1879–1884 роках, навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення якої його як кращого учня направили до Київської духовної академії, яку він закінчив 1889 року з ученим ступенем кандидата богослів'я, захистивши дисертацію про боротьбу Маккавеїв із сирійськими царями, її причини та значення в історії юдеїв.

18 листопада 1889 року Липківського призначили законовчителем однокласного та двокласного міського училища в місті Шпола. Від 27 травня 1890 року працював у Черкасах законовчителем спочатку двокласного міського училища, а потім (з 27 жовтня цього ж року) — чоловічої прогімназії. 20 жовтня 1891 року висвячений на священника. Від 28 жовтня цього ж року — член Черкаського повітового відділення єпархіальної училищної ради. Був понадштатним священником Черкаського собору.

16 лютого 1892 року переведений на посаду настоятеля собору в місто Липовець Київської губернії (нині місто Вінницької області).

8 березня 1892 року став головою Липовецького відділення єпархіальної училищної ради, а з 5 травня призначений благочинним церков Липовця та довколишніх сіл. З 26 серпня 1896 року виконував обов'язки повітового інспектора церковнопарафіяльних шкіл. За його сприяння в повіті було відкрито кілька нових шкіл, зокрема школу для дівчаток, а також второкласну школу в селі Троща (нині село Вінницького району Вінницької області), у ній готували вчителів для церковнопарафіяльних шкіл. У педагогічній праці Липківський спирався на підтримку сільських громад, вбачаючи саме в такій підтримці головну засаду успіху шкільної справи. Написав кілька розвідок з історії краю, присвячених давнім звичаям народного життя, минулому церковних братств, обставинам запровадження унії церковної у XVIII столітті та повернення місцевих громад на православ'я після приєднання Правобережної України до Російської імперії. Саме тоді вперше проявився його талант організатора й педагогаГудзик Клара. Народний митрополит // День. — № 201. — 2007. — 20 листопада.

1903 року отець Василь (Липківський) отримав сан протоієрея. Того ж року шкільна рада при Священному Синоді призначила молодого богослова на посаду директора нововідкритої Київської церковно-вчительської школи — навчального закладу, що готував кадри для церковнопарафіяльних шкіл.

Участь у самостійницькому русі Тим не менш, надовго затриматися на посаді директора Київської церковно-вчительської школи отець Василь (Липківський) не зміг.

Вже в молоді роки Липківський розумів несумісність таких понять, як українські православні з одного боку, і російська церква — з іншого. Він розцінював Російську православну церкву як один з інструментів у руках вищих чиновників Російської імперії, завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії, і українців зокрема, до метрополії. Також отець Василь (Липківський) виступав проти безправності церковних громад та свавілля вищого духівництва та монастирів, що на думку молодого священника «утворило величезне провалля між зовнішньою величністю й внутрішньою нікчемністю церкви (російської), яка трималася державною — поліцейською підтримкою». Критично ставився майбутній митрополит і до церковно-слов'янської мови богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули з викладацької роботи, звинувативши в «ліберальних поглядах» та «українофільстві», і призначили настоятелем Свято-Покровської церкви та Солом'янської парафії у тодішньому передмісті Києва.

З початком демократичної революції 1905—1907 рр. отець Василь (Липківський) активно включився в український культурно-релігійний рух. 1905 року його обрали головою з'їзду духовенства Київської єпархії, який ухвалив запровадити українську мову в церковне богослужіння та викладання у духовних школах.

Із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись, здебільшого, парафіяльною роботою, а також викладанням у кількох школах. Також тоді майбутній митрополит повною мірою усвідомив необхідність реформувати церкву, передусім — звільнити її від функцій органу державної влади, а також пожвавити релігійно-громадське життя.

Доба визвольних змагань Нова сторінка у житті протоієрея Василя Липківського, як і у багатьох віруючих людей, розпочалася з початком Української революції 1917 року, коли окрім політичного, з новою силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалежнення православної церкви в Україні як церкви національної. Відтоді отець Василь (Липківський) став одним із лідерів руху за утворення Української автокефальної православної церкви.

Революційні події та стрімкі процеси національного відродження в Україні у 1917 році спонукали прихильників автокефалії української Церкви до дій. Значною мірою українське духовенство та віруючих надихав і досвід Грузинської православної церкви, яка 1917 року відновила свій автокефальний статусПономарьов Віталій. «Не бійтесь!» Цими словами Христа звернувся до залякуваних чекістами делегатів церковного Собору митрополит Василь Липківський // «Дзеркало тижня». — № 11 (739). — 2009. — 28 березня — 4 квітня..

Весна і літо 1917 року пройшли під знаком з'їздів, різноманітних зборів уповноважених від духовенства, церковного активу, мирян, єпархій, повітів, парафій, на яких чільне місце зайняли питання про відновлення соборних й виборних засад у церкві, про переведення богослужіння на українську мову, про будову церков у національному українському стилі. Найрадикальніші активісти виступали з ідеєю скликання Всеукраїнського церковного собору, який би вирішив подальшу долю православної церкви в Україні. Результатом таких пошуків стало утворення «Братства воскресіння Христа», серед фундаторів якого був і отець Василь (Липківський)Пащенко В. О., Рибачук М. Ф. Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський — Український історичний журнал. — 1993. — № 2 — С. 48—57..

Становлення Української автокефальної церкви За активної участі «Братства» у листопаді 1917 року прихильники автокефалії сформували Оргкомітет для скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Вже незабаром він був реорганізований у тимчасову Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликання Собору та організацію самого Собору.

За рішенням ВПЦР Собор мав відбутися 7 січня 1918 року, на Різдво, проте цьому завадила українсько-радянська війна. Згодом дату скликання Собору ще кілька разів переносили. Загалом, 1918 та 1919 роки видалися дуже нелегкими для української церкви: дві влади — гетьмана Скоропадського та Директорії — своїми указами проголошували автокефалію української православної церкви, проте втілити ці рішення у життя не було можливості.

7 липня 1918 року проросійська більшість Всеукраїнського православного церковного собору ухвалила рішення про позбавлення своїх противників — прибічників автокефалії Православної церкви в Україні делегатських мандатів. Усього зі складу Собору було виключено 82 делегати, зокрема й 46 членів колишньої Всеукраїнської православної церковної ради. Серед виключених були протоієреї Василь Липківський, Нестор Шараївський, Павло Погорілко, професори-ліберали Петро Кудрявцев, Федір Міщенко, Василь Екземплярський.

Тим не менш, прихильники автокефалії не здавалися. У квітні 1919 року за активної участі отця Василя (Липківського) ВПЦР провела 2-й збір, де було ухвалено розпочати утворення українських парафій. А вже 22 травня 1919 року, у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича, отець Василь (Липківський) особисто відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою на Печерську в Києві Микільському соборі. Згадуючи згодом цю подію, священнослужитель писав:

«На всеношній і службі Божій зібралася така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псалми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі „моляться на волі невольничі діти“, як провіщав Шевченко»Музичук Надія Митрополит Василь Липківський