Супрасльський Благовіщенський монастир або Супрасльська лавра () — чинний монастир, який був заснований у Київській митрополії наприкінці XV ст. у селищі Супрасль на Підляшші, що тоді входило до Великого князівства Литовського. На даний час один з п'яти чоловічих православних монастирів на теренах Польщі, що відноситься до білостоцько-гданської діоцезії Польської православної церкви.

Відомий створеними тут Супрасльським літописом кінця XV–XVI ст. та Супрасльським рукописом, включеним 2007 року ЮНЕСКО до переліку «Пам'ять світу».

Історія

Воєвода Новогрудський і маршалок ВКЛ Олександр Ходкевич за сприянням смоленського єпископа Йосифа Солтана (за іншими гіпотезами Йосифа Болгариновича) фундував створення 1498 року в його місті-резиденції Гродку монастиря, для створення якого запросив ченців з Києво-Печерської лаври і можливо ченці-втікачі з монастирів Афону, що втікали від турків після падіння Константинополя. За новішою гіпотезою у навколишній місцевості ченці жили у пустельнях ще до закладення замку Ходкевичів (до 1497), зустрічаючись по суботах, неділях, святах для спільних богослужінь. Фундацію і привілеї монастиря підтвердили королі Олександр Ягеллончик (1504) і Сигізмунд І Старий (1509).

Ченці бажали закласти монастир у менш залюдненому місці і 1500 року перенесли його до урочища Сухий Груд на березі річки Супрасль, де збудували з дерева монастир і церкву св. Івана Богослова на честь небесного покровителя Івана Ходкевича, батька Олександра. За легендою ченці сіли до човна з хрестом з частками Животворного Хреста, який пристав до берега у даному місці. У монастирі перебувало близько 40 ченців та перший ігумен Пафнутій. Закладення монастиря підтвердив томосом 1505 року патріарх Константинопольський Йоаким I, яким зобов'язав обирати ігумена самим ченцям поміж себе, молитись за фундаторів, не споживати алкоголю задля піднесення авторитету православ'я.

З благословіння Київського митрополита Йони II 1503 року з приватних фундацій заклали оборонну готичну церкву Благовіщення Прсв. Богородиці з елементами візантійської архітектури, освячену 1511 року Київським митрополитом, єпископом смоленським Іосифом Солтаном. Він подарував монастиреві копію чудотворної ікони Смоленської Богородиці «Одигітрія» (згодом Супрасльська Богородиця) та три маєтки, подаровані йому королем Олександром І в подяку за відданість в час московської московсько-литовської війни 1502 року. Бічні вівтарі церкви були присвячені св. Феодосію Печерському та свв. Бориса і Гліба. У середині XVI ст. було вимурувано ренесансну Церкву Воскресіння Христового, а до 1577 року згоріла церква св. Івана Богослова. Одночасно 1557 року іконописці під керівництвом серба Нектарія розписали Благовіщенську церкву фресками у балканському стилі. В цей період у монастирі була сформована доволі значна бібліотека з понад 200 рукописів і стародруків. Ченці збирали, систематизували рукописи, виконували їхні нові редакції. З 1570-х років тут появлялись полемічні твори, спрямовані проти католиків, лютеран. У XVI ст. навколо монастиря почало формуватись селище Супрасль. Після укладення Люблінської унії 1569 року Київщина, Волинь, Підляшшя відійшли до Корони.

Монастир став значним центром чернечого життя Київської митрополії, що підтримував зв'язки з чернечими осередками України, Сербії, Болгарії, Афону. Його 1582 року відвідав болгарський патріарх Гавриїл, надавши архімандриту Тимофію право ношення митри і монастиреві статус лаври, 1590 Константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос, змінивши статут і надавши статус ставропігії.

Палац Архімандритів збудували у 1635–1655 роках. Монастирські будівлі збудували у XVII–XVIII ст. У них розміщені домові каплиці Супрасльської ікони Богородиці і св. Антонія Супрасльського.

Василіяни

Ченці на початку 1600-х років противились приєднанню до Берестейської унії. Архімандрит Іларіон у Львові 1595 року на православному соборі підтримав львівського єпископа Гедеона відносно укладення унії, але 1596 року в Бересті був учасником православного собору, хоча чернець з Супраслі Ісая був учасником унійного собору в Бересті. Зрештою ченці відмовили митрополиту Михайлу († 1599) у переході на унію, в чому їх підтримав ктитор монастиря, каштелян віленський Єроним Ходкевич. Митрополит Іпатій незабаром після висвячення прибув до монастиря, де у церкві Благовіщення оголосив про його приєднання до унії. У відповідь ченці з Іларіоном (Массальський) оголосили його єретиком, наголосивши, що вони безпосередньо підлягають константинопольському патріарху, а не єпископам. 4 жовтня 1601 року Іпатій позвав Іларіона до суду через непокору. Архімандрит відмовився прибути до митрополичого суду, через що 19 січня 1602 року король Сигізмунд ІІІ Ваза присудив його до баніції через непослух і неявку до суду. Ієроним Ходкевич поставив керувати монастирем ченця Герасима, який визнав владу митрополита Іпатія Потія. Було прийнято новий статут монастиря, що забороняв приймати нових ченців без згоди митрополита і ктитора. Іларіон повернувся до монастиря 1607 року, а король за проханням Ієронима Ходкевича відкликав розпорядження про баніцію. Іларіон організував життя монастиря за православним статутом і після його смерті архімандрит Герасим дозволив 1611 року ченцю Атанасію написати повчання про православних святих, яке завершувалось проханням не змінювати статус монастиря.

Ктитор Кшиштоф Ходкевич 1627 року в статуті зменшив число ченців до шести. Багаторічний судовий процес у Новогрудку 1631 року поміж ним і митрополитом Йосифом стосувався права контролю над монастирем і зрештою королівський трибунал вирішив справу на користь митрополита. Через цей суд 1650 року Кшиштоф Ходкевич отримав догану від короля. 31 березня 1635 року монастир перейшов на василіянський статут. Це сприяло поширенню унійних переконань на землях ВКЛ, припиненню контактів з Балканами, Московією. Через деякий час розпочалась розбудова монастиря. Архімандрит Никодим Шибінський замовив 1643 року новий триярусний іконостас для церкви Благовіщення. До 1652 року встановили 4 бічні вівтарі. Наприкінці XVII ст. на південь від монастиря розбили італійський парк. У монастирі 11 лютого 1674 року помер митрополит Гавриїл, який з 1655 року був його архімандритом. У 1695–1697 роках збудували надбрамну вежу-дзвіницю, яка згоріла 1702 року.

Після обрання 1733 року архімандритом Юрія Булгака настала розбудова монастиря. Браму-дзвіницю відбудували 1752 року, південне житлове крило, 1771 року верхи веж церкви Благовіщення покрили бароковими дахами. У апсиді стіни декорували ліпниною, розписами на дерев'яних панелях. На середину століття тут перебувало 19 ієромонахів, 5 ченців, 4 новаки, 13 челядників, 47 ремісників. Інвентар 1764 року підтвердив гарний матеріальний стан монастиря. Та незабаром виник конфлікт з київськими митрополитами. Митрополит Ясон 8 років не затверджував архімандритом Теодосія Вислоцького, обраного 20 червня 1778 року і затвердженого 6 березня 1786 року. Він керував філіальними монастирями у Варшаві, Кузниці, Дорогочині (з 1796). В час повстання Костюшка Віслоцький передав 1794 року з скарбниці монастиря 33 кг срібла, надав позику в 13 000 золотих. Це значно послабило фінансовий стан монастиря. Одночасно через поділ монастирів василіян поміж трьома імперіями 1797 року була створена Супрасльська діоцезія.

Митрополит Теодосій знаходився під арештом у Петербурзі і передав архімандриту монастиря зверхність над василіянами у Королівстві Пруссії. Завдяки протекції короля Фрідріха-Вільгельма II 6 березня 1798 року Пій VI дав дозвіл на заснування діоцезії. Кафедральним собором було визначено монастирську церкву Благовіщення і Віслоцький був номінований 1800 року першим єпископом.

Друкарня До монастиря перенесли 1693 року друкарню з монастиря василіян у Вільно за сприянням митрополита Киприяна, який того року помер в монастирі внаслідок враження блискавкою і де збереглась його надгробна плита. Перша книжка з цієї друкарні — «Служебник» — вийшла 1695 р. Життєпис св. Онуфрія 1696 року став наступним підготовленим у монастирі виданням. Жоховський заповів друкарню своєму родичу, але василіянам вдалось залишити її в монастирі. діяльність друкарні покращилась за митрополита Лева ІІ, завдяки якому Конгрегація євангелізації народів 1713 року схвалила її діяльність. Для протидії експансії РПЦ 1720 Замойський синод вирішив наблизити літургію УГКЦ до літургії РКЦ, для чого у друкарні розпочали виготовлення відповідних літургічних книг. Загалом у 1711–1728 роках випустили 65 найменувань книг. Одночасно почали друкувати популярні релігійні видання, календарі, світську літературу. Після смерті Лева ІІ 1728 року діяльність друкарні сповільнилась. У 2-й половині XVIII ст. у друкарні переважно видавали світські видання, спрямовані на поширення освіти, основ наукових знань. Літургійні видання для УГКЦ поступались за чисельністю виданням старообрядців. З 1784 року префект друкарні Мелетій Осуховський майже повністю припинив друк літургічних книг, крім потреб старообрядців. Король Станіслав Август Понятовський 1790 надав друкарні привілей. Після третього поділу Речі Посполитої 1795 року Супрасль потрапила до складу Королівства Пруссія і до Білостоку прибув видавець Йоган Кантер, який розпочав видавати урядові матеріали. Василіян стали примушувати продати йому друкарню, шантажуючи певними обмеженнями, ввівши з 1800 цензурування усіх видань. Зрештою 1803 року василіяни продали друкарню Йогану Аппельбауму, який до того купив справу Й. Кантера. Загалом у друкарні надрукували близько 500 видань (71% польською мовою, 18% кирилицею, 10,5% латиною, 0,5% литовською).

Православний монастир

Внаслідок Тільзитського миру Супрасль перейшла від Пруссії до Російської імперії. 14 лютого 1809 року Олександр I ліквідував Супрасльську діоцезію. Єпископ, архімандрит Лев був номінований єпископом-помічником берестейського єпископа Йосафата. Архімандрит Лев помер 1833 року в монастирі і був похоронений у катакомбах. За поданням віленського єпископа Йосифа 1827 було проведено реорганізацію УГКЦ на теренах імперії з її підпорядкуванням Синоду, реорганізації монастирів василіян на зразок православних з підпорядкуванням єпископам відповідної єпархії. У 1839 році було скасовано дію Берестейської унії і розпущено чин василіян, внаслідок чого монастир передали монахам РПЦ. Значна частина будівель монастиря використовувалась під шпиталь (східне крило 1807–1833), ткацьку фабрику Вільгельма Захерта. Ченці розміщувались у західних приміщеннях, де утримували духовну школу. Церкви, монастирські будівлі зазнали ґрунтовної перебудови задля усунення слідів УГКЦ. Було усунуто бічні вівтарі, орган, через що у церкві зібрались віруючі і декілька днів співали релігійні пісні під звуки органу. Фрески забілили у 1852–1859 роках і 1887 року при спробі зняття побілки сухим способом була втрачена їхня значна частина.