Українська культура — сукупність духовних та матеріальних цінностей, створених українським народом протягом його історії.

Для української національної культури головним підґрунтям, є народна культура, на основі якої поступово утворилися професійні: наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури, визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами що в різні часи перебували на теренах України. Важливою історичною подією для розвитку місцевої культури, стало прийняття Руссю християнства у X столітті. Носієм української культури, насамперед є український народ, який дуже співучий, гостинний, талановитий, а також любить волю.

Загальна характеристика

Внаслідок труднощів історичного життя України (монгольське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) — в збереженні українських звичаїв, народна культура зіграла виняткову роль. Це сталося, через те що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було підкуплено та зросійщено, українське суспільство розвивалося здебільшого без повноцінної національної культурної знаті.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства — селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце посідали фольклор, народні звичаї, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, образотворчому мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

Водночас, відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, пов'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, поступ у галузі природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і стародавня система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Гетьманщини і забезпечила майже суцільну письменність населення, давню традицію написання книжок, спрямованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, благодійництво та державна підтримка культури низкою визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та іншими — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити велику кількість класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іларіон Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в часи її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить винятковою. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони досліджували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я, мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з добробутом, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які проповідували провідні українські мислителі у дусі пізнішого європейського екзистенціалізму. Сьогодні (ХХІ ст.) такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ до відновлення незалежності 1991 року, прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала в українців найяскравішу, найбільш властиву рису — волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже наприкінці XVI ст. в Україні справджувалася найперша на той час демократія. Запорозька Січ стала найміцнішим оплотом демократії та свободи не лише у власному середовищі, але й для сусідніх народів. Через це, всій творчості народу притаманне волелюбство. Не раз через розбрат втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цей смуток та жагу боротьби за волю, відтворювали у всіх проявах своєї творчості — у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Боротьба за відродження, збереження української культури та відновлення територіальної цілісності держави, триває і досі, зокрема з початком російсько-української війни на сході України 2014 року і особливо після російського вторгнення у лютому 2022.

Історичний нарис

Джерела

На теренах сучасної України археологами знайдені залишки численних культур, що охоплюють весь історичний період розвитку людства  — періоди палеоліту, мезоліту та неоліту. Залізна доба на території України представлена Черняхівською культурою, мідна доба  — трипільською та ямною культурами а бронзова доба — катакомбною культурою.

Що стосується джерел української культури, то на сьогодні (початок ХХІ ст.) існує декілька гіпотез етногенезу українців: теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн років; теорія автохтонності (Михайло Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на землях сучасної України, а росіяни і білоруси мали власну окрему етнічну основу і територію проживання; теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Культура Русі

У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов'янських племен. На час її виникнення, у господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство і бортництво. Досить високого рівня досягло до Х століття і ремесло — виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й чинбарство (обробка шкіри), різьблення на камені й дереві.

Переламною подією, стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема розповсюдився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Руси до європейського культурного світу. Однак і після цього, Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури. Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школу для підготовки освіченого духівництва було відкрито Ярославом у Новгороді, котрий «зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг». 1086 року, згідно з повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.

Вже з ХІ століття, відомі театральні вистави скоморохів. В часи Київської Русі елементи театру були присутні в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (ХІ століття).

Український іконопис З поширенням християнства східного обряду (Православ'я) на слов'янські землі, канонічна візантійська релігійна традиція ікономалярства, утвердилася й на українському ґрунті. У західній церковній традиції (Католицизм) релігійним зображенням, не надавалося особливого священного значення, їх було тлумачено просто як картини на релігійні сюжети.

На українських землях малювання ікон простежується від кінця ХІ століття у середовищі Києво-Печерського монастиря, до якого належав перший згаданий у писемних джерелах український маляр — святий Аліпій Печерський. До творінь його школи належить й ансамбль іконостаса у складі п'яти ікон «Моління» та двох намісних (одна з них — Богородиці), а також найдавніша оригінальна українська ікона — «Богородиця зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими», яка нині зберігається в Російській Федерації — Третьяковській галереї.

Від 2-ї половини XV століття, після відновлення Київської митрополії з центром у Києві, та входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та Корони Польської, й з остаточним завоюванням турками Візантії та слов'янських країн Балканського півострова, розпочався пізньосередньовічний період розвитку українського іконопису (знаний на початковому етапі насамперед за пам'ятками перемишльської школи).

XIII—XV століття

Монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У низці виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка зоставалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств, головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. Становище почало поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-ужиткового, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

XVI—XVIII століття

У XVI столітті триває усталення і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше застосовувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із укладанням Люблінської унії 1569 року, українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної шляхти в нових умовах була неоднозначною. Своєю добродійністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів (шляхти), верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої, віддалялися від національної культури — мови, звичаїв, православної віри і сприймали польську.