The Stranglers — англійський рок-гурт. Утворений навесні 1974 року в Гілфорді під назвою The Guildford Stranglers. Після багатьох персональних змін у травні 1975 року до складу групи ввійшли: Х'ю Корнвелл (Hugh Cornwell; 28 серпня 1949, Лондон, Велика Британія) — гітара, вокал; Дейв Грінфілд (Dave Greenfield) — вокал, клавішні; Жан-Жак Бернел (Jean-Jacques Burnel), справжнє ім'я Браян Даффі (Brian Duffy; 26 серпня 1943) — бас-гітара.
1992 року Х'ю Корнвелл дебютував із своєю новою формацією CCW (Cornwell, Cook & West), до складу якої ввійшли також Роджер Кук та Енді Вест. А тим часом The Stranglers у новому складі уклали угоду з фірмою «China Records» і повернулися на музичний ринок платівкою «In The Night».
Історія гурту Історія The Stranglers бере початок в Лунді, Швеція, куди біохімік Х'ю Корнвелл, випускник Бристольського університету, приїхав на науково-дослідну практику. Щоб розвіяти нудьгу лабораторного способу життя, він (вже мавши досвід сольних концертів в 1968—1972 роках, переважно в ресторанах Кейта Флойда) зібрав тут гурт під назвою Johnny Sox, до складу якого увійшли двоє американців, що рятувалися в Швеції від військового призову (якийсь Майк з Чикаго — ударні та Герт Гудвін — вокал), і швед Ян Кнутсон (бас-гітара) . Незабаром Х'ю умовив усіх відправитися на пошук удачі в Лондон, куди гурт (вже без барабанщика) і прибув ранньою весною 1974 року.
Джет Блек Поки Корнуелл вивчав біохімію в Брістолі, Джет Блек був процвітаючим бізнесменом у Гілфорді (на північний захід від столиці), де володів транспортним агентством (його фургони розвозили морозиво) та магазином, спеціалізувався на продажу алкогольної продукції. Віддушину від стресів Блек шукав в музиці: у юності він був напівпрофесійним барабанщиком і грав у джаз-оркестрах (використовуючи, в числі інших, псевдонім Jethro Whitethorne). На початку 1970-х років він купив власну ударну установку, а до початку 1974 року, остаточно втративши інтерес до бізнесу, який відбудовував все попереднє десятиліття, вирішив організувати власну професійну рок-групу. Безрезультатно прослухавши близько 25 гітаристів і 40 басистівBand History. The Stranglers . — cambridgerockfestival.co.uk. — 2009-10-07, він потім сам відгукнувся на оголошення в тижневику Melody Maker («… шукається барабанщик»). У Кемдені, районі Північного Лондона, відбулася його перша зустріч з Х'ю Корнуелл та учасниками гурту Johnny Sox.
Пізніше в численних біографіях стверджувалося, що Джет «приєднався» до групи , але сам він не раз підкреслював, що справа йшла інакше. Все почалося з півгодинної спільної репетиції в покинутій квартирі на півночі Лондона, де Х'ю Корнуелл мешкав як сквотер. Блек, взагалі кажучи, не збирався входити в «чужий» гурт, але за проведені з музикантами півгодини зрозумів, що вкрай заінтригований Корнвеллом, який демонстрував явний авторський потенціал. Барабанщик та запропонував музикантам, які не мали на той момент ні гроша, перебратися до нього в Гілдфорд. Так було б зручніше для всіх, але головне, музикантам належало перш ніж вийти на сцену, проробити серйозну підготовчу роботу.
Учасники Johnny Sox деякий час не погоджувалися на переїзд і з недовірою ставилися до нового знайомого (за описами Жана-Жака Бернела барабанщик в ті дні «відбілював волосся і хизувався під фланелевих 'дудочках' на три дюйми вище щиколотки»). Опір їх було зламано, ледь лише Джет згадав про можливість розселити всіх на верхньому поверсі власного винного магазину . Провівши кілька днів у безперервних репетиціях зі складом, він прийшов до висновку, що всерйоз до музики ніхто, крім Х'ю Корнуелла, не відноситься. Джет Блек висунув ультиматум: або ви починаєте грати всерйоз, чи ідете; все, крім Х'ю, вибрали другий варіант. 11 вересня 1974 року, день, коли припинили своє існування Johnny Sox (сталося це за дивним збігом в той самий день, коли двоє американців дізналися про те, що в США оголошена амністія дезертирам), і виникло ядро The Stranglers, вважається офіційною датою народження групи. До цього, в 1972—1973 роках Johnny Sox записали в загальній складності понад 50 оригінальних композицій; в їх числі були «Country Chaser» і «Strange Little Girl» (друга з них через багато років стала хітом The Stranglers).
Жан-Жак Бернел Жан-Жак Бернел познайомився з Х'ю Корнвеллом випадково; знайомий останнього підкинув його, що повертався з тренування, в Лондон на автомобілі. Будучи професійним гітаристом з класичною освітою, Бернел (вивчав історію в Бредфордському університеті та потім економіку в Хаддерсфілдском політехнічному інституті) , хоч і виступав час від часу з симфонічними оркестрами, не розглядав перспективу почати музичну кар'єру всерйоз. Двома головними захопленнями були для нього карате та мотоцикли. Х'ю і Джет, зрозумівши, що Жан-Жак — потенційно талановитий автор, який завжди мріяв грати на басу, в квітні 1974 року запропонували того зайняти місце в новому складі. У Корнуелла мався в розпорядженні незадіяний інструмент: це й зумовило місце Бернела в складі.
Джет Блек передав керування своїм бізнесом керуючому та перевіз тріо в Чіддінгфорд, містечко в десяти милях від Гілдфорд. Тут він зняв будинок, розселив в ньому музикантів та прийняв на себе обов'язки менеджера. Доукомплектований гітаристом Хансом Вормлінгом (), шведським приятелем Корнуелла, що грали раніше в The Jackie Fountains (1964—1967) та The Spotniks (1971), квартет почав в Гилдфорде активну концертну діяльність .
Нарешті Джет, сповнившись упевненості в тому, що групу чекає велике майбутнє, на подив друзів та знайомих розпродав свої підприємства, залишивши при собі один лише фургон, в якому перш розвозити морозиво, і який тепер на багато місяців став для ансамблю єдиним засобом пересування. На виручені від продажу підприємства гроші група існувала аж до отримання першого великого контракту.
Назва The Stranglers Прийнято вважати, що група взяла собі назву — спочатку The Guildford Stranglers — «на честь» Бостонського душителяБостонський душитель . www.cbsnews.com. — 2009-09-08, про який в ті дні писала преса всього світу. Це справедливо лише частково: як пізніше згадував Блек, слова «душитель» та «асфіксія» були в ті дні достатньо популярними: постійно звучали в кіно і на телеекрані, попадалися в заголовках газет. Поступово саме поняття strangling зробилося на внутрішньому жаргоні групи прозивним: воно означало всілякі неприємності. Після невдалого концерту в Гилдфорде Бернел зауважив: «Душителі остаточно нас дістали». Саме ця жартома вимовлена фраза (з чим згодом погоджувалися всі учасники) та стала джерелом назви групи. У цієї назви була й жартівлива варіація приблизно того ж змісту: The Chiddingfold Chokers.
Критика гурту. Відносини з пресою Незважаючи на те, що першому успіху The Stranglers передували три роки безперервної концертної діяльності, 1977 року для багатьох — перш за все, представників британської музичної преси, — їх поява в числі лідерів «нової хвилі» стало цілковитою несподіванкою. Музичні критики спробували штучно відокремити групу (яку називали «вискочками», «опортуністами», «попутниками») від стрімко розвивалася панк-сцени. «При тому, що насильство, вдаючись до якого вони карали огудників, не має собі виправдання, необхідно визнати: деякі виступи в пресі були злісними особистими нападками, що не мали ні найменшого відношення до музики. Не дивно, що група піддавалася на провокації», — відзначає оглядач ресурсу Punk_77.
Характерною в цьому сенсі була стаття в Melody Maker, де хтось «М. О.» 23 квітня 1977 року писав: «Якщо і є в року щось передбачуване, так то лише, що ледь виникає нове <рух>, як тут же з'являються і охочі стрибнути на підніжку. Природно, панк і нова хвиля будуть мати безліч таких попутників, адже тут немає правил та приписів… Stranglers якраз та здаються мені такий от групою, яка вирішила витягти <з нового руху> грошову вигоду». Рецензент (порівнюючи групу з Clash та The Damned) стверджував, що «енергії в неї не більше, ніж у слимака», а тексти не лише не виражають «фрустрації сьогоднішньої молоді», але, навпаки, пропонують старі банальності, «хіба що з розкиданими тут і там непристойностями».
Протиставляючи панкам музикантів ансамблю, репортери раз за разом вказували на вік, походження та освіченість останніх. Барт Міллз присвятив свою статтю в «Дейлі Мейл» (1978) жартівливому «викриття» Корнуелла, який на сцені «плює в глядачів… та насолоджується жахом, який наводить», а після концертів… «читає Punch, потягує дороге вино, міркує про архітектурі ацтеків і дає колегам поради, що стосуються того, як вести себе за столом». Вважаючи, що Корнуелл зумів «артистично приховати свої корені, що виростають із середнього класу», автор статті нагадує: «Таємниця, що найретельніше охороняється, в сучасній музиці полягає в тому, що Корнуелл — випускник університету з вченим ступенем в біохімії».
З випадкового епізоду в липні 1976 року, коли в клубі посварилися Бернел і Пол Сімонон з The Clash (приятелі Корнуелл та Страммер з цього приводу, як згадував Бернел, обмінялися лише реплікою: «здається, наші басисти там побилися ?») преса роздула конфлікт, подавши його символ розбрату між «старими реакціонерами» та новим, «прогресивним» поколінням в новій хвилі.
Дуже скоро учасники Stranglers взяли за звичай власноруч «карати» журналістів, відгукуються про них негативно або образливо, і незабаром для преси одразу стали «найненависнішою групою в історії року». Таким чином відносини їх з пресою увійшли в порочне коло; Джон Севідж, якому Бернел розбив ніс, згодом «помстився» The Stranglers, взагалі не згадавши їх у своїй книзі, присвяченій історії нової хвилі.
Політичні розбіжності Істотним чинником, що зумовив конфлікт Stranglers та преси були політичні розбіжності. Група принципово відмовлялася співпрацювати з лівими організаціями («Рок проти расизму», «Рух за ядерне роззброєння») через що журналісти, дотримувалися лівих поглядів (перш за все, Джулі Берчілл і Тоні Парсонс) відкрито зарахували їх до вкрай правим. Джулі Берчілл привселюдно оголосила Бернела «фашистом» після того, як той висміяв «Анти-нацистську лігу» (), яка, на його думку, своїми масовими акціями протесту лише створювала рекламу щодо нечисленному Національному фронту).
Дивина ситуації полягала в тому, що центральна преса, при всій своїй антипатії до The Stranglers, в силу зростаючої популярності групи не могла собі дозволити її ігнорувати. Усі ранні релізи групи (насамперед, X-Cert та Raven) отримали високі оцінки рецензентів, а NME навіть надав Бернелу простір на сторінках для розлогого політичного есе. Втім, коли той же тижневик за рік до цього опублікував матеріал, складений виключно з висловлювань Джета Блека про національні особливості аудиторії різних країн (Німеччині, Франції, Шотландії, Швеції) під загальним заголовком: «Яка країна сильніше смердить?» (), багато хто розцінив наслише тенденційну «вичавлювання» як, у свою чергу, провокаційний жест з боку видання на адресу групи.
Згодом у багатьох склалося враження, що конфлікт групи з пресою був в якомусь сенсі взаємовигідним, і The Stranglers почасти свідомо провокували вороже до себе ставлення. Так, коли Роберт Крістгау («декан факультету рок-критики» за визначенням одного з колег) заздалегідь попередив американських журналістів, щоб ті «не захоплювалися Stranglers», група (як розповідав Бернел), відправила йому телеграму такого змісту: «Якщо ви не почнете нас дуже і дуже боятися, ми заїдемо до вас додому та засунь вашій дружині шматок справжнього англійського біфштекса…»