Європе́йський парла́мент (скор. Європарла́мент) — один із двох законодавчих органів Європейського Союзу (ЄС) та один з його семи інституцій. Разом із Радою Європейського Союзу (відомою як Рада та неофіційно як Рада міністрів) він ухвалює європейське законодавство за пропозицією Європейської комісії. Парламент складається з 720 членів (ЄП) після виборів до Європейського парламенту в червні 2024 року, порівняно з попередніми 705 членами ЄП. ЄП представляє другий за величиною демократичний електорат у світі (після парламенту Індії), з виборцями близько 375 мільйон виборців, які мають право голосу, у 2024 році.
З 1979 року ЄП обирається безпосередньо кожні п'ять років громадянами Європейського Союзу шляхом загального виборчого права. на парламентських виборах щоразу знижувалася після 1979 року до 2019 року, коли явка виборців зросла на вісім процентних пунктів і вперше з 1994 року перевищила 50%. Вік голосування становить 18 років у всіх державах-членах ЄС, окрім Мальти, Бельгії, Австрії та Німеччини, де він становить 16 років, і Греції, де він становить 17 років.
Європейський парламент має законодавчу владу, оскільки прийняття законодавства ЄС зазвичай вимагає його схвалення та схвалення Ради ЄС, що фактично є двопалатним законодавчим органом. Однак він формально не володіє правом ініціативи (тобто правом офіційно розпочинати законодавчу процедуру), як це мають більшість національних парламентів держав-членів, оскільки право ініціативи є прерогативою Європейської комісії. Тим не менш, і Парламент, і Рада ЄС мають право звернутися до Комісії з проханням розпочати законодавчу процедуру та внести проєкт акту.Articles 225 and 241 of the Treaty on the Functioning of the EU
Парламент, згідно з протоколом, є «першою інституцією» Європейського Союзу (згадується першим у його договорах і має церемоніальний пріоритет над іншими інститутами ЄС) та має рівні законодавчі та бюджетні повноваження з Радою ЄС (за винятком кількох питань, де застосовуються спеціальні законодавчі процедури). Він також має рівний контроль над бюджетом ЄС. Зрештою, Європейська комісія, яка є виконавчою гілкою влади ЄС, підзвітна Парламенту. Зокрема, Парламент може вирішити, чи затверджувати кандидатуру Європейської ради на посаду президента Європейської комісії, а також має завдання затвердити (або відхилити) призначення Європейської комісії в цілому. Також він може змусити чинну Комісію піти у відставку, прийнявши вотум недовіри.
Президент Європейського парламенту є спікером цього органу та головує в багатопартійній палаті. П'ятьма найбільшими політичними групами є група Європейської народної партії (ЄНП), Прогресивний альянс соціалістів і демократів (С&Д), (ПЗЄ), Група європейських консерваторів і реформістів (ЄКР) та партія «Оновити Європу». Останні загальноєвропейські вибори відбулися у 2024 році.
Штаб-квартира Парламенту офіційно знаходиться у Страсбурзі, Франція,Article 28 of the Treaty on European Union а адміністративні офіси — у Люксембурзі. Пленарні засідання зазвичай проводяться у Страсбурзі протягом чотирьох днів на місяць, але іноді проводяться додаткові сесії в Брюсселі, тоді як засідання комітетів Парламенту проводяться переважно у Брюсселі, Бельгія. На практиці Парламент працює три тижні на місяць у Брюсселі та один тиждень (чотири дні) у Страсбурзі.
Історія
Парламент, як і інші інституції ЄС, не був сформований у своєму нинішньому вигляді, коли вперше зібрався 10 вересня 1952 року. Будучи однією з найстаріших спільних інституцій, вона починалася як Загальна асамблея Європейської спільноти вугілля і сталі (ЄСВС). Це була консультативна асамблея з 78 призначених парламентарів, обраних з національних парламентів держав-членів, які не мали жодних законодавчих повноважень. Зміни з моменту його заснування були підкреслені професором Девідом Фарреллом з Манчестерського університету: «Протягом більшої частини свого існування Європейський парламент можна було б справедливо назвати «багатомовною балакучою», [але] зараз це один з найпотужніших законодавчих органів у світі». Це було досягнуто, зокрема, завдяки послідовним змінам договорів та іншим угодам.Corbett, Richard (2024) "From the periphery to the centre of EU power - chapter in Michele Fiorillo (2024) "Ten Elections.
Його розвиток з моменту заснування показує, як еволюціонували структури Європейського Союзу без чіткого «генерального плану». Том Рід з газети «Вашингтон Пост» сказав про союз, що «ніхто б навмисно не створив такий складний і надлишковий уряд, як ЄС». Навіть три місцезнаходження Парламенту є результатом різних розбіжностей та часткових домовленостей між урядами держав-членів. Хоча більшість депутатів Європарламенту воліли б базуватися лише в Брюсселі, де він проводить основну частину своєї роботи, на Единбурзькому саміті 1992 року під головуванням Джона Мейджора Франція досягла угоди, за якою офіційне місцезнаходження Європейського парламенту знаходиться у Страсбурзі, але більша частина його роботи виконується в Брюсселі.
Консультативні збори Цей орган не згадувався в оригінальній Декларації Шумана. Передбачалося , що труднощі з британською стороною будуть вирішені, щоб дозволити Парламентській Асамблеї Ради Європи виконувати законодавчі функції для Європейських Спільнот. Окрема Асамблея була створена під час переговорів щодо Договору як інституція для врівноваження та контролю виконавчої влади, забезпечуючи водночас демократичну легітимність. Формулювання Договору про ЄСВС продемонструвало бажання лідерів мати щось більше, ніж звичайну консультативну асамблею, дозволяючи прямі вибори та використовуючи термін «представники народу». Її раннє значення було підкреслено, коли Асамблеї було доручено розробити проєкт договору про створення Європейської політичної спільноти. Цим документом 13 вересня 1952 року було створено Загальну асамблею з додатковими членами, але після провалу узгодженого та запропонованої Європейської оборонної спільноти (вето французького парламенту) проєкт було відхилено.
Натомість, Європейська економічна спільнота та Євратом були створені в 1958 році Римськими договорами . Загальна Асамблея була спільною для всіх трьох співтовариств (які мали окремі виконавчі органи) і була перейменована на Європейську Парламентську Асамблею. Перше засідання відбулося 19 березня 1958 року у складі 142 депутатів після того, як було створено в Люксембурзі, на ньому Шуман був обраний своїм президентом, а 13 травня вона переформувалася, щоб засідати відповідно до політичної ідеології, а не національності. Ця дата вважається народженням сучасного Європейського парламенту, а святкування 50-річчя Парламенту відбулося в березні 2008 року, а не 2002 року. У 1967 році три спільноти об'єднали свої органи, що залишилися, як Європейські Спільноти, а в 1962 році назву органу було змінено на нинішній «Європейський парламент». У 1970 році Парламенту було надано повноваження щодо окремих сфер бюджету Спільноти, які були розширені на весь бюджет у 1975 році. Згідно з Римськими договорами, Парламент мав бути обраним. Однак Рада мала попередньо узгодити єдину систему голосування, чого вона не зробила. Парламент погрожував подати на Раду до Європейського Суду Справедливості; це призвело до компромісу, за яким Рада погодилася б на вибори, але кожна держава-член використовуватиме свою власну виборчу систему, залишаючи питання єдиної системи голосування на потім.
Для своїх сесій асамблея, а пізніше парламент, до 1999 року збиралися в тих самих приміщеннях, що й Парламентська асамблея Ради Європи: у Будинку Європи до 1977 року та у Палаці Європи до 1999 року.
Обраний парламент У 1979 році його депутатів вперше обрали прямим голосуванням. Це відрізняє його від подібних інституцій, таких як Парламентська асамблея Ради Європи або Панафриканський парламент, які призначаються. Після цих перших виборів парламент провів свою першу сесію 17 липня 1979 року, обравши своєю президенткою Сімону Вейль, депутатку Європарламенту. Вейль також була першою президенткою Парламенту з моменту його створення як Загальної асамблеї. Як виборний орган, Парламент почав розробляти пропозиції щодо функціонування ЄС. Наприклад, у 1984 році, натхненний своєю попередньою роботою над Політичною спільнотою, він розробив «проект Договору про створення Європейського Союзу» (також відомий як «План Спінеллі» на честь його доповідача Альтьєро Спінеллі, депутата Європарламенту). Хоча він не був прийнятий державами-членами як такий, багато його ідей пізніше були враховані в наступних договорах про внесення змін. Крім того, Парламент почав проводити голосування щодо запропонованих президентів Комісії з 1980-х років, ще до того, як йому було надано будь-яке офіційне право вето на їх призначення.
З моменту, як Європейський парламент став виборним органом, його склад розширювався зі вступом нових країн (кількість членів також була збільшена у 1994 році після возз'єднання Німеччини). Після цього Ніццький договір встановив обмеження на кількість обраних членів: 732, пізніше Лісабонський договір збільшив їх до 751.
Як і для інших інституцій, місцезнаходження Парламенту ще не було визначено. Тимчасові домовленості розміщували Парламент у Страсбурзі, тоді як Комісія та Рада мали свої місця в Брюсселі. У 1985 році Парламент, бажаючи бути ближче до цих інституцій, побудував другу палату в Брюсселі та переніс туди частину своєї роботи, незважаючи на протести деяких держав. Остаточну угоду було зрештою досягнуто Європейською радою в 1992 році. У ній зазначалося, що Парламент збереже своє офіційне місцезнаходження в Страсбурзі, де проводитиметься дванадцять сесій на рік, але вся інша парламентська діяльність проводитиметься в Брюсселі. Ця домовленість про два місця була оскаржена Парламентом, але пізніше була закріплена в Амстердамському договорі. Донині місцезнаходження інституції є джерелом суперечок.
Парламент отримав більше повноважень завдяки послідовним переглядам договорів ЄС, зокрема завдяки продовженню звичайної законодавчої процедури (спочатку званої процедурою спільного ухвалення рішень) та праву затверджувати міжнародні угоди через процедуру згоди.
У 1999 році Парламент змусив Комісію Сантера піти у відставку. Парламент відмовився затвердити бюджет через звинувачення у шахрайстві та неналежному управлінні в комісії. Дві основні партії вперше під час кризи почали протистояти уряду та опозиції, що призвело до масової відставки Комісії, першої з вимушених відставок, перед обличчям неминучого осуду з боку Парламенту.
Підзвітність Комісії перед Парламентом Парламент завжди мав право звільняти Європейську комісію шляхом вотуму недовіри, але спочатку він не брав участі в її призначенні. У Маастрихтському договорі 1992 року держави-члени надали Парламенту право затверджувати або відхиляти кандидатуру нової Комісії. В Амстердамському договорі 1997 року вони надали йому право затверджувати або відхиляти кандидатуру нової Голови Комісії, згодом (у Лісабонському договорі) назвавши голосування Парламенту «обранням» президента та вимагаючи від Європейської Ради внести свою пропозицію до Парламенту з урахуванням результатів європейських виборів. У 2004 році, після найбільших транснаціональних виборів в історії, Європейська рада запропонувала на посаду голови Комісії кандидата Жозе Мануеля Баррозу від найбільшої політичної партії (ЄНП). Парламент схвалив його 431 голосом проти 251. Однак, коли дійшло до голосування за склад Комісії в цілому, депутати Європарламенту висловили сумніви щодо деяких кандидатів після їхньої роботи на публічних слуханнях, проведених комітетами Парламенту. Зокрема, Комітет з питань громадянських свобод відхилив кандидатуру на посаду комісара з питань юстиції, свободи та безпеки через його погляди на гомосексуальність. Це був перший випадок, коли Парламент виступив проти нового комісара, і, незважаючи на початкові наполягання Баррозу на Буттільоне, Парламент змусив Буттільоне відкликати його. Кілька інших комісарів також довелося відкликати або перепризначити, перш ніж Парламент проголосував за те, щоб дозволити Комісії Баррозу вступити на посаду.