Європе́йська ра́да (неофіційно EUCO) — колегіальний орган (директивна система) та символічний колективний глава держави, який визначає загальний політичний напрямок та загальні пріоритети Європейського Союзу (ЄС). Вона складається з глав держав або урядів країн-членів ЄС, президента Європейської ради та голови Європейської комісії. Високий представник Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки також бере участь у її засіданнях.
Заснована як неформальний саміт у 1975 році, Європейська Рада була офіційно оформлена як інституція у 2009 році після набрання чинності Лісабонського договору. Її нинішнім президентом є Антоніу Коста, колишній прем'єр-міністр Португалії.
Сфери Хоча Європейська рада не має законодавчих повноважень, вона є стратегічним (і кризовим) органом, який визначає загальні політичні напрямки та пріоритети союзу, а також діє як колективне головування. Європейська комісія залишається єдиним ініціатором законодавства, але Європейська Рада надає рекомендації щодо законодавчої політики.Art. 13 et seq of the Treaty on European Union
Засідання Європейської ради, які досі зазвичай називають самітами ЄС, проводяться під головуванням її президента та проводяться принаймні двічі на шість місяців; зазвичай у будівлі Europa у Брюсселі. Рішення Європейської ради приймаються консенсусом, окрім випадків, коли Договорами передбачено інше.Art. 15(4) of the Treaty on European Union
Історія
Європейська рада офіційно отримала статус інституції ЄС після Лісабонського договору 2007 року, відмінного від Ради Європейського Союзу (Ради міністрів). До цього перші саміти глав держав або урядів ЄС відбулися в лютому та липні 1961 року (відповідно в Парижі та Бонні ). Це були неформальні саміти лідерів Європейської Спільноти, і їх було започатковано через обурення тодішнього президента Франції Шарля де Голля домінуванням наднаціональних інституцій (зокрема, Європейської комісії) над процесом інтеграції, але вони зайшли в глухий кут. Першим впливовим самітом, що відбувся після відходу де Голля, був Гаазький саміт 1969 року, на якому було досягнуто угоди про вступ Сполученого Королівства до Спільноти та започатковано співпрацю у зовнішній політиці (Європейська політична співпраця), що вивело інтеграцію за межі економіки.
Саміти були формалізовані лише в період між 1974 і 1988 роками. На грудневому саміті в Парижі 1974 року, за пропозицією тодішнього президента Франції Валері Жіскар д'Естена, було погоджено, що після «кризи порожнього стільця» та економічних проблем необхідна більша політична участь на високому рівні. Перша Європейська рада, як її стали називати, відбулася в Дубліні 10 та 11 березня 1975 року під час першого головування Ірландії в Раді міністрів. У 1987 році вона вперше була включена до договорів (Єдиний європейський акт) і вперше мала визначену роль у Маастрихтському договорі. Спочатку потрібно було щонайменше дві зустрічі на рік, що призвело до середньої кількості зустрічей на рік, що проводилася протягом періоду 1975–1995 років. З 1996 року кількість зустрічей мала становити щонайменше чотири на рік. Протягом останнього періоду 2008–2014 років цей мінімум був значно перевищений, в середньому проводячи сім засідань на рік. Місцезнаходження Ради було формалізовано у 2002 році, і вона розташовувалася в Брюсселі.
Існує три типи Європейських рад:
неформальні; планові; позачергові.
Хоча неформальні засідання також плануються за півтора року наперед, вони відрізняються від запланованих звичайних засідань тим, що не завершуються офіційними висновками Ради, а натомість завершуються більш ширшими політичними заявами з деяких обраних політичних питань. Позачергові засідання завжди завершуються офіційними висновками Ради, але відрізняються від запланованих засідань тим, що не плануються більше ніж за рік наперед, як, наприклад, у 2001 році, коли Європейська Рада зібралася, щоб очолити реакцію Європейського Союзу на теракти 11 вересня.
Деякі засідання Європейської ради, а до офіційного створення Європейської ради – зустрічі глав урядів, дехто вважає поворотними моментами в історії Європейського Союзу. Наприклад:
1969, Гаага: Зовнішня політика та розширення. 1974, Париж: Створення Ради. 1985, Мілан: Ініціювання міжгалузевої конференції, що призвела до Єдиного європейського акту.
1991, Маастрихт: Угода щодо Маастрихтського договору. 1992, Единбург: Угода (відповідно до положення договору) про збереження місця проведення пленарних засідань Європейського парламенту в Страсбурзі. 1993, Копенгаген: Підготовка до визначення Копенгагенських критеріїв. 1997, Амстердам: Угода щодо Амстердамського договору. 1998, Брюссель: Обрані держави-члени переходять на євро. 1999; Кельн: Декларація про військові сили. 1999, Тампере: Інституційна реформа 2000, Лісабон: Лісабонська стратегія 2002, Копенгаген: Угода про розширення у травні 2004 року. 2007, Лісабон: Угода щодо Лісабонського договору. 2009, Брюссель: Призначення першого президента та об'єднаного Високого представника. 2010, Європейський фонд фінансової стабільності
Таким чином, Європейська рада вже існувала до того, як вона отримала статус інституції Європейського Союзу з набранням чинности Лісабонським договором, але навіть після того, як вона була згадана в договорах (починаючи з Єдиного європейського акта), вона могла приймати лише політичні рішення, а не офіційні правові акти. Однак, за необхідності, глави держав або урядів також могли збиратися як Рада міністрів та приймати офіційні рішення в цій ролі. Іноді це було навіть обов'язковим, наприклад, стаття 214(2) Договору про заснування Європейської Спільноти передбачала (до внесення змін Лісабонським договором), що «Рада, збираючись у складі глав держав або урядів та діючи кваліфікованою більшістю, висуває кандидатуру особи, яку вона має намір призначити Головою Комісії» (виділено автором); те саме правило застосовувалося в деяких положеннях про монетарну політику, запроваджених Маастрихтським договором (наприклад, стаття 109j ДзЄС). У такому випадку те, що було політичною частиною засідання Європейської ради, юридично було засіданням Ради міністрів. Коли Європейська рада, яка вже була введена до договорів Єдиним європейським актом, стала інституцією в силу Лісабонського договору, у цьому більше не було потреби, і «Рада [Європейського Союзу], що засідає у складі глав держав або урядів», була замінена в цих випадках Європейською радою, яка тепер приймає офіційні юридично обов'язкові рішення в цих випадках (стаття 15 Договору про Європейський Союз).Wikisource: Article 2(3)(e), Treaty of Lisbon
Лісабонський договір зробив Європейську раду офіційною інституцією, відмінною від (звичайної) Ради ЄС, і створив нинішнє довгострокове та повноцінне головування. Як наслідок Ради ЄС, Європейська рада раніше виконувала ту саму процедуру головування, по черзі переходячи між кожною державою-членом. Хоча Рада ЄС зберігає цю систему, Європейська рада встановила, без зміни повноважень, систему призначення особи (без участі національного лідера) на два з половиною роки, який може бути поновлений для тієї ж особи лише один раз. Після ратифікації договору в грудні 2009 року Європейська рада обрала тодішнього прем'єр-міністра Бельгії Германа ван Ромпея своїм першим постійним президентом; він пішов у відставку з посади прем'єр-міністра.
Повноваження та функції Європейська рада є інституцією ЄС, описаною в Лісабонському договорі як орган, який «надасть Союзу необхідний імпульс для його розвитку». По суті, вона визначає політичний порядок денний ЄС і тому вважається двигуном європейської інтеграції. Окрім необхідності надавати «імпульс», рада розвинула додаткові ролі: «вирішувати питання, що залишилися невирішеними в результаті обговорень на нижчому рівні», керувати зовнішньою політикою — зовнішні дії як «колективний глава держави», «офіційна ратифікація важливих документів» та «участь у переговорах щодо змін до договору».
Оскільки ця інституція складається з національних лідерів, вона об'єднує виконавчу владу держав-членів і, таким чином, має великий вплив у важливих сферах політики, таких як зовнішня політика. Вона також здійснює повноваження щодо призначення, такі як призначення власного Президента, Високого представника Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки, а також Президента Європейського центрального банку. Вона пропонує Європейському парламенту кандидата на посаду Президента Європейської комісії. Крім того, Європейська рада впливає на планування поліції та юстиції, склад комісії, питання, що стосуються організації ротаційного головування в Раді, призупинення прав членства та зміну систем голосування через . Хоча Європейська рада не має прямих законодавчих повноважень, згідно з процедурою «аварійного гальма» держава, яка проголосувала меншість у Раді міністрів, може передати спірне законодавство до Європейської ради. Однак держава все ще може бути меншою в Європейській раді. Отже, маючи повноваження над наднаціональним виконавчим органом ЄС, окрім інших повноважень, Європейську раду деякі називають «вищим політичним органом» Союзу.
Склад Європейська рада складається з глав держав або урядів держав-членів, а також її власного президента та президента Комісії (обидва без права голосу). Раніше на засіданнях регулярно були присутні також національний міністр закордонних справ, а також Президент Комісії в супроводі іншого члена комісії. Однак, після Лісабонського договору, це припинилося, оскільки розмір органу став дещо великим після приєднань нових держав-членів до Союзу. На засіданнях також можуть бути запрошені інші особи, такі як Президент Європейського центрального банку, за необхідності. Генеральний секретар Ради Європейського Союзу присутній на засіданнях і відповідає за організаційні питання, включаючи ведення протоколів. Президент Європейського парламенту також присутній, щоб виголосити вступну промову, у якій викладено позицію Європейського парламенту перед початком переговорів.
Крім того, переговори передбачають роботу великої кількості інших людей за лаштунками. Однак більшості з цих людей не дозволено перебувати в конференц-залі, за винятком двох делегатів від кожної держави для передачі повідомлень. Одним натисканням кнопки учасники також можуть звернутися за порадою до постійного представника через «Групу Антічі» в сусідній кімнаті. Група складається з дипломатів та помічників, які передають інформацію та запити. Для зустрічей також потрібні перекладачі, оскільки учасникам дозволено говорити рідними мовами.
Оскільки склад точно не визначено, деяким державам зі значним розподілом виконавчої влади може бути важко вирішити, хто повинен бути присутнім на засіданнях. Будучи депутатом Європарламенту, Александр Стубб стверджував, що немає потреби в тому, щоб президент Фінляндії відвідував засідання Ради разом із прем'єр-міністром Фінляндії (який очолював європейську зовнішню політику) або замість нього. У 2008 році, ставши міністром закордонних справ Фінляндії, Стубб був змушений залишити фінську делегацію на екстреному засіданні ради щодо російсько-грузинської війни, оскільки президент хотів бути присутнім на високопоставленому саміті, а також прем'єр-міністр (на засіданнях могли бути присутні лише дві особи від кожної країни). Це сталося попри те, що Стубб на той час був чинним головою Організації з безпеки та співробітництва в Європі, яка була тісно пов'язана з кризою. Проблеми також виникли в Польщі, де президент Польщі та прем'єр-міністр Польщі належали до різних партій і мали різну зовнішньополітичну реакцію на кризу. Подібна ситуація виникла в Румунії між президентом Траяном Бесеску та прем'єр-міністром Келіном Попеску-Теричану у 2007–2008 роках, а також знову у 2012 році з прем'єр-міністром Віктором Понтою, які обидва виступали проти президента.
Євросаміти