Історія Османської імперії налічує більше 600 років. Османська імперія існувала з 1299 по 1923 роки. Протягом її історії нею правили 35 султанів. Першим султаном був бей (князь) одного з багатьох сельджуцьких племен західної Анатолії Осман 1. Найбільшого територіального розширення та економічної могутності досягла за правління Сулеймана Пишного. На кінець його правління володіння Османської імперії простягалися на три континенти: Азію, Африку та Європу. В 1922 році султанат був скасований Ататюрком та було проголошено Турецьку республіку.
Утворення імперії Осман, син і спадкоємець Ертогрула (1288—1326), в боротьбі з безсилою Візантією приєднував до своїх володінь область за областю, але, попри зростаючу могутність, визнавав свою залежність від Коньї. У 1299 р., після смерті Алаеддіна, він прийняв титул «султан» і відмовився від визнання влади його спадкоємців. За його іменем турки стали називатися османськими турками або османами. Влада їх над Малою Азією розповсюджувалася та зміцнювалася, і султани Коньї не змогли перешкодити цьому. Поштовхом до масової тюркизації стало те, що протягом XI—XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн тюркських кочовиків.
Османи запозичували від завойованих греків дещо з грецької культури. Відтоді у них виникає і швидко збільшується, принаймні кількісно, власна література, хоч і вельми мало самостійна. Вони піклуються про підтримку торгівлі, землеробства і промисловості в завойованих областях, створюють добре організовану армію. Розвивається могутня військова держава, але не ворожа культурі; у теорії вона є абсолютистською, але насправді полководці, яким султан давав різні області в управління, часто виявлялися самостійними і неохоче визнавали верховну владу султана. Нерідко грецькі міста Малої Азії добровільно віддавали себе під заступництво могутнього Османа.
Син і спадкоємець Османа Орхан I (1326—59) продовжував політику батька. Він вважав своїм покликанням об'єднати під своєю владою всіх правовірних, хоча насправді завоювання його прямували більш на захід, в країни, населені греками, ніж на схід, в країни, населені мусульманами. Він дуже майстерно користувався внутрішніми розбратами у Візантії. Сторони, що сперечаються, зверталися до нього як до третейського судді. У 1330 р. він завоював Нікею, найважливішу з візантійських фортець в Азії. Услід за тим під владу османів потрапила Нікомедія і вся північно-західна частина Малої Азії до Чорного, Мармурового і Егейського морів. Нарешті в 1356 р. османське військо під головуванням Сулеймана, сина Орхана, висадилося на європейському березі Дарданелл і оволоділо Галліполі і його околицями.
У діяльності Орхана з внутрішнього управління державою його постійним радником був його старший брат Аладдін, який (єдиний приклад в історії Туреччини) добровільно відмовився від прав на престол і прийняв пост великого візира, спеціально для нього установлений, але збережений і після нього. Для полегшення торгівлі було врегульовано монетну справу. Орхан карбував срібну монету — акче від свого імені і з віршем з Корану. Він побудував собі у щойно завойованій Бурсі (1326) розкішний палац, за високими воротами якого османський уряд отримав назву «Високої Порти» (дослівний переклад з Османської BabBab-ı Âlî — «високі брами»), яка нерідко переноситься на саму Османську державу.
У 1328 р. Орхан дав своїм володінням нове, великою мірою централізоване управління. Вони були розділені на 3 провінції (пашалики), які поділялися на округи, санджаки. Цивільне управління було пов'язане з військовим і підпорядковане йому. Орхан поклав початок війську яничарів, що вербувалось з християнських дітей (спочатку 1000 осіб; пізніше число це значно зросло). Попри значну частку терпимості до християн, релігія яких не переслідувалася, християни масами переходили в іслам, оскільки це відкривало доступ до почестей і грошових привілеїв.
Завоювання в Європі до узяття Константинополя (1306—1453) 1352 р. — захоплення Дарданелл.
З 1358 до Косового поля Після узяття Галліполі османи закріпилися на європейському березі Егейського моря, Дарданелл і Мармурового моря. Сулейман помер у 1358, і Орхану успадковував другий його син, Мурад (1359—1389), який хоч і не забував про Малу Азію і завоював в ній Ангору, але центр тяжіння своєї діяльності переніс до Європи. Завоювавши Фракію, він 1365 року переніс свою столицю в Адріанополь. Візантійська імперія була зведена до самого лише Константинополя з найближчими його околицями, але ще майже сторіччя волочила своє мізерне існування.
Завоювання Фракії привело османів до найближчого зіткнення із Сербією і Болгарією. Найкращі дні обох держав вже минули; Сербія зі смертю Уроша V (1367) стала ареною розбратів через права на престол, Болгарія теж була слабка. За декілька років обидві країни втратили значну частину своїх територій, зобов'язалися даниною і стали залежними від султана. Взагалі царювання Мурада було сповнене яскравих перемог. Проте перші ознаки майбутнього розкладання позначилися вже при ньому. У його власному палаці була складена змова, на чолі якої стояв один з його синів; змова була розкрита, син султана страчений — перший приклад, за яким пішли численні інші.
При вступі на престол наступних султанів, починаючи з Баязіда, увійшло до звичаю вбивати найближчих родичів для уникнення сімейного суперництва за престол; цей звичай дотримувався хоч і не завжди, але часто. Коли родичі нового султана не представляли за своїм розумовим розвитком або з інших причинах ані найменшої небезпеки, вони лишались в живих, але їхній гарем складався з невільниць, зроблених безплідними за допомогою операції.
Битва на Косовому полі У 1389 році сербський князь Лазар почав нову війну з османами. На Косовім полі 28 червня 1389 року його армія з 80 тисяч воїнів зійшлася з 300-тисячною армією Мурада. Сербська армія була знищена, князь убитий; у битві загинув і Мурад. Формально Сербія зберігала ще свою незалежність, але вона платила данину і зобов'язалася поставляти допоміжне військо.
Вбивство Мурада У сербської сторони, тобто сторони князя Лазара, був сербський солдат Мілош Обилич. Він розумів, що виграти цю велику битву шанси у сербів невеликі і вирішив пожертвувати своїм життям. Він придумав хитру операцію. Під час битви Мілош пробрався до шатра Мурада, удавши з себе важливого радника султана. Підкравшись до Мурада, він заколов його. Вмираючи Мурад все ж таки встиг покликати на допомогу. Але це не допомогло. Однак самого Мілоша повісили.
Початок XV століття
Син Мурада Баязид (1389—1402) одружився з дочкою Лазара і цим набув формальне право втручатися у вирішення династичних питань в Сербії (коли Стефан, син Лазара, помер без спадкоємців). У 1393 Баязид узяв Тирново (він задушив болгарського царя Шишмана, син якого врятувався від загибелі прийняттям ісламу), завоював всю Болгарію, Валахію зобов'язав данню, підкорив Македонію і Фессалію та проник до Греції. У Малій Азії його володіння розширилися далеко на схід за Кизил-Ірмака (Галіс).
1396 року під Нікополем він розбив християнське військо, зібране у хрестовий похід королем Сигизмундом Угорським.
Вторгнення Тимура на чолі тюркських військ в азійські володіння Баязида примусило його зняти облогу Константинополя і особисто зі значними силами кинутися назустріч Тимуру.
У битві при Ангорі 1402 року він був на голову розбитий і потрапив у полон, де за рік (1403) помер. У цій битві загинув і значний сербський допоміжний загін (40 000 осіб).
Полон, а потім смерть, Баязида загрожували державі розпадом на частини. У Адріанополі проголосив себе султаном син Баязида Сулейман (1402—1410), захопивши владу над османськими володіннями на Балканському півострові, в Бурсі — Іса, в східній частині Малої Азії — Мехмед I. Тимур прийняв послів від усіх трьох претендентів і всім трьом обіцяв свою підтримку, скоріш за все, бажаючи ослабити османів, але він не знайшов можливим продовжувати завоювання і пішов на схід.
Мехмед скоро переміг, убив Ісу і запанував над всією Малою Азією. 1413 року, після смерті Сулеймана (1410) і поразки та смерті брата Муси, його спадкоємця, Мехмед відновив свою владу і над Балканським півостровом. Його царювання було порівняно мирним. Він прагнув зберегти мирні відносини зі своїми християнськими сусідами, Візантією, Сербією, Валахією і Угорщиною, уклав з ними договори. Сучасники характеризують його як справедливого, покірливого, миролюбного та освіченого правителя. Йому не раз, проте, доводилося мати справу з внутрішніми повстаннями, з якими він розправлявся вельми енергійно.
Подібними повстаннями почалося і правління його сина Мурада II (1421—1451). Його брати, щоб запобігти смерті, встигли завчасно втекти до Константинополя, де зустріли дружний прийом. Мурад негайно рушив на Константинополь, але встиг зібрати всього тільки 20-тисячне військо і тому програв. Проте за допомогою підкупів йому вдалося незабаром після того захопити і задушити своїх братів. Облогу Константинополя довелося зняти, і Мурад звернув свою увагу на північну частину Балканського півострова, а пізніше — на південну. На півночі проти нього зібралася гроза з боку трансільванського воєводи Мат'яша Хун'яді, який взяв над ним перемоги при Германштадті (1442) і Ніші (1443), але внаслідок значної переваги сил османів був на голову розбитий на Косовому полі. Мурад заволодів Салоніками (раніше тричі завойованими османами і знов втраченими ними), Коринфом, Патрасом і значною частиною Албанії.
Сильним супротивником його виявився вихований при османському дворі і улюбленець Мурада албанський заручник Іскандер-бег (або Скандербег), що прийняв іслам і сприяв його поширенню в Албанії. Потім він хотів вчинити новий напад на Константинополь, безпечний для нього у військовому відношенні, але дуже цінний через географічне розташування міста. Смерть перешкодила йому виконати цей план, здійснений його сином Мехмедом II (1451—81).
Взяття Константинополя Приводом для війни послужило те, що Констянтин XI Драгаш, імператор візантійський, не побажав видати Мехмеду його родича Орхана (сина Сулеймана, внука Баязида), якого приберігав для збудження смути як можливого претендента на османський престол. Під владою візантійського імператора була тільки невелика смуга землі на березі Босфору; чисельність війська його не перевищувала 6000, а характер управління імперією робив її ще слабкішою. У самому місті жило вже чимало османів; візантійському уряду починаючи ще з 1396 р. доводилося дозволяти спорудження мусульманських мечетей поряд з православними храмами. Тільки надзвичайно зручне географічне положення Константинополя і міцні укріплення давали можливість чинити опір.