Killing Joke (Кіллінг джоук, укр. Убивчий жарт) — англійський рок-гурт, заснований в жовтні 1978 року в Лондоні. До оригінального складу входили Джеремі Джез Коулман (Jeremy Jaz Coleman) — вокал, клавішні, «Біг» Пол Фергюсон («Big» Paul Ferguson) — ударні, Кевін «Джорді» Валкер (Kevin «Geordie» Walker) — гітара і Мартін «Юс» Гловер (Martin «Youth» Glover) — бас.
Важкий пост-панк Killing Joke стояв у витоків індустріального року 80-х років. В своєрідному «квазі»-металі, з танцювальними і водночас, песимістичними звуками поєднувались елементи індастріалу, глему та готичного року, на фоні підкреслено жорсткого вокалу Коулмана.
Творчість Killing Joke вплинула на багато інших гуртів і виконавців, таких як, Metallica, Nine Inch Nails і Soundgarden. Коулман і Джорді були єдиними постійними членами групи.
Історія гурту
Створення гурту і перші альбоми (1978—1982) «Біг» Пол Фергюсон був ударником в гурті Mataya Clifford (відомий ще як Мат Stagger), коли відбулася його зустріч з Джезом Коулманом у Ноттінг-Хіллі (Лондон). За словами Коулмана, обидва без розмов зрозуміли, що вони призначені, щоб грати музику разом, музику, яку Фергюсон пізніше описав як «звук блювоти землі». Протягом короткого часу Коулман грав на клавішних у цій команді, але вже у жовтні 1978 року він і Фергюсон пішли, щоб сформувати Killing Joke. Розмістивши оголошення в Melody Maker, що містило заклик: «Хочете стати частиною Вбивчого жарту? Тотальна публічність, тотальна анонімність, тотальна експлуатація!» — вони привернули гітариста Кевіна «Джорді» Уокера і басиста Мартіна «Юс» Гловера. За словами Коулмана, їх маніфестом на той час було «визначити вишукану красу атомного століття з точки зору стилю, звуку і форми» .
Щодо назви гурту Коулман пояснив: "вбивчий жарт, це коли люди дивляться щось на зразок Monty Python на телебаченні і сміються, хоча насправді вони сміються над собою. Це як солдат Першої світової війни в траншеї. Він знає, що його життя спливає, і що протягом найближчих десяти хвилин він може померти … а потім раптом він розуміє, що знаходиться під впливом якоїсь курви з Вестмінстера — "Чому я роблю те, чого не хочу? Я не хочу нікого вбивати, я перебуваю під контролем «.»
До вересня 1979 року, незадовго до виходу дебютного EP, , Kiling Joke заснували лейбл Malicious Damage, залучивши до цього художника-графіка Майка Коулза (Mike Coles) та підписали контракт з компанією Island Records, яка займалася релізами до того часу, поки Malicious Damage не перейшов на E.G. Records з релізами через Polydor від 1980-го року. Пісні Killing Joke та ранні сингли були примітивним панк-роком, іноді з домішками електроніки. Turn to Red привернув увагу легендарного DJ-я Джона Піла (DJ John Peel), який цікавився музичними командами з незвичним звучанням і завдяки якому гурт часта звучав у ефірі. Перший EP мав перевидання, а музичний журнал NME, в концертному огляді, заявив, що "їх звучання нагадує ранній Siouxsie and the Banshees без захопливої, аморальної уяви. Щодо їх живих виступів, було сказано, що «лише Джаз демонструє жвавість на сцені, який нахилився над синтезатором, роблячи набіги як неандерталець, охоплений жестикуляцією, наче скажений».
Їхній дебютний сингл /Pssyche преса схарактеризувала як «важку танцювальну музику». Гурт змінив своє звучання на щось щільніше, агресивніше, і більше схоже на хеві-метал. Їх дебютний альбом Killing Joke вийшов у вересні: гурт навіть деякий час думав назвати його «Завтрашній світ» («Tomorrow's World»). Проте в пресі їх почали критикувати за відсутність нового матеріалу, оскільки на стороні Б (b-side) синглів замість нових пісень часто з'являлися ремікси. Гурт волів продовжувати роботу в студії і випустив What's THIS For...! всього через дев'ять місяців після «Killing Joke», в червні 1981 року. Для «What's THIS For…!» вони найняли звукорежисера Ніка Лонея (Nick Launay), який раніше записував гурт PIL. В цей час Killing Joke гастролюють по всій Великій Британії, привертаючи до себе увагу як фанів постпанку, так і важкого металу, завдяки таким синглам, як «Follow the Leaders» (1981).
Killing Joke також прославився різними провокаціями, що виникали через їх постери. Як правило, зображення, що з'явилися на альбомах і на сцені, під час живих виступів, були дивні, потенційно шокуючі та збудливі. Критики відзначали чорний гумор і використання шокувальної тактики, в музичному і візуальному поєднанні, щоб викликати відповідну реакцію аудиторії. Вже на обкладинці першого альбому синглів 1980-х «Wardance»/«Pssyche» можна було побачити Фреда Астера (Fred Astaire), який танцює на полі битви. На іншому постері була справжня фотографія німецького аббата Альбана Шахляйтера, помилково прийнятого за римського Папу Пія XI, що благословляв салютуючих йому нацистських солдат, через що концерт групи був заборонений у Глазго, Шотландії. В цей час деякі журналісти з NME були обурені на Kiling Joke і писали, що їх музика включає деякі фашистські тенденції, хоча насправді мав місце чорний гумор, іронія і цинізм музикантів.
У 1982 році в Німеччині, разом з продюсером Конні Планком (Conny Plank), що раніше працював з Neu! й Kraftwerk) — гурт записав альбом Revelations. Альбом був підтриманий парою виступів на радіо BBC «The John Peel Show» і зайняв місце на британському телешоу Top Of The Pops з синглом «Empire Song». Тоді вперше одна з їхніх платівок увійшли в топ-20-ку Великої Британії: Revelations піднімався до номера 12 і тримався кілька тижнів у списку. Члени групи, особливо Коулман, стали занурюватись в окультизм, зокрема у твори окультиста Алістера Кроулі. У лютому того ж року, Коулман, а незабаром і Джорді переїхали до Ісландії, щоб пережити апокаліпсис, настання якого Коулман передбачав найближчим часом. Перебуваючи в Ісландії, Колман і Джорді працював з музикантами з групи над проєктом Niceland. «Юс», який залишився в Англії, покинув гурт через кілька місяців. Спочатку він започаткував гурт разом з Фергюсоном, але той покинув проєкт і вирушив до Ісландії, щоб возз'єднатися з Killing Joke та новим басистом Полом Равеном (Paul Raven).
Незабаром оновлений Killing Joke, в співпраці з Конні Планком, записав сингли: «Birds of a Feather / Sun Goes Down / Flock the B-Side» та «Ha!» — шеститрековий ЕР живого концерту, записаного в прямому ефірі Larry's Hideaway у серпні в Торонто.
Зрушення в бік комерційного звучання (1983—1988) «Fire Dances» (1983), містив музику, що була трохи артистичнішою і спокійнішою, ніж раніше, але ще містила специфічні ударні. Ця тенденція продовжилась на не-LP синглах «Me or You?», «Eighties», «A New Day» (1984), де останній йшов з музичним відео. «Eighties» позначив зміну напрямку з приходом продюсера Кріса Кімсея (Chris Kimsey), який раніше працював з The Rolling Stones та Led Zeppelin.
Надалі, в музиці гурту стають помітні елементи стилю поп, а Коулман пом'якшує жорсткість вокалу — Killing Joke розвинули варіант нової хвилі в своєму п'ятому альбомі «Night Time» (1985), з яким вони досягли вражаючого успіху. В чарті синглів Великої Британії пісня Love Like Blood посіла 16-те місце, а в Європі навіть досягла 5-го місця в Нідерландах і 8-го у Бельгії
Killing Joke, як і раніше записуються на E.G. Records, проте завершують співпрацю з Polydor, щоб підписати контракт з Virgin.
Музика у Brighter Than a Thousand Suns (1986), була загалом подібною за звучанням і настроєм до «Love like Blood». Після успіху Night Time, група вирішила ще раз залучити Кімслея до підготовки нового альбому. Попри присутність не менш агресивного і важкого звучання у Brighter than a Thousand Suns (в порівнянні з їх старими роботами), в цілому, були наявні музичні розбіжності, що й призвели до розбіжностей серед слухачів. Велика кількість суперечок між прихильниками і критиками призвела до появи думок про: наявність певного тиску з боку E.G. Records на гурт, з метою створення комерційнішого звуку; актуальність такого звучання для тих, хто почувався комфортніше слухаючи їхні перші, пост-панківскі пісні. Таким чином, запис відзначився комерційним провалом, в порівнянні з попереднім роботами — не досягнувши Топ 50 в чартах Великої Британії Однак, окремо вийшли два сингли з цього альбому — «Adorations» (який ледь не потрапив у UK Top 40) і «Sanity» — а сам гурт продовжував успішно гастролювати до кінця року.
У 1987 році група почала працювати над новим альбомом, який був представлений Коулманом і Джорді як студійний проєкт для решти групи. Равен взяв участь в роботі сесій, але був незадоволений результатом, і зрештою попросив видалити своє ім'я зі списку творців альбому.Фергюсон записував партію ударних в Берліні, але через неспроможність записати точні тайминги, версію, яку Пол Равен пізніше забракує — Коулман наполіг на його звільненні. «Я знаю Пола і коли він щось робить, то робить це належним чином. Якщо щось не так, то він доводить це до кінця.»Напруженість зрештою призвела до звільнення обох музикантів з гурту. Ударні сесії взяв на себе , а перкусію — Джеф Скантлебурі (Jeff Scantlebury).
В результаті цього альбом Outside the Gate (1988) став найсуперечливішим результатом команди Kiling Joke, через невиразні партії синтезаторів та якість матеріалу в цілому. Sounds висловились щодо альбому: "Це важкий, непереконливий LP, який у всьому провальний, але його найелементарніші посили досягли своєї мети — не вразили нас і залишили по собі кислі відчуття. " NME розділяє цю точку зору і описує його як «приватний сніданок ідей, що зображають бідного старого Джаза, який пробирається сипучими пісками зі спадаючими з нього джинсами. Гірше того … він, здається, блукає по колу». Outside The Gate — альбом з нехарактерним для Killing Joke звучанням, що побудований навколо оркестрових клавіатур Коулмана, замість характерних гітарних рифів Джорді, яких не чути в кінцевому міксі. Два сингли з альбому, «America» та «My Love of This Land», були видані окремо, але мало що зробили для поліпшення його стану, хоча на бі-сайдах були присутні концертні версії старого матеріалу. Для відео залучались Коулман, Джорді з ударником Джиммі Коплі й сесійним басистом Джеромі Рімсоном (Jerome Rimson), який, фактично, ніколи не записувався з командою.Через два місяці після виходу альбому Virgin розірвав контракт з Kiling Joke. Також припинилась їх співпраця з E.G. label.
19 вересня 1987 року Коулман виступив з лекцією в Інституті Курто в Лондоні, де пояснив своє бачення ще не виданого альбому Outside the Gate, торкаючись нумерології й окультизму. Джорді й ударник Джефф Скантлебурі, в свою чергу, забезпечили мінімальний музичний супровід до виступу. Запис лекції вийшов під назвою «Розмови у Курто» (The Courtauld Talks) під лейблом Invisible Records Мартіна Аткінса в 1989 році.
Зміни складу, альбом «Extremities, Dirt & Various Repressed Emotions» (1989—1991) Наприкінці 1988 року Коулман і Джорді шукали повноцінних (не сесійних) басистів і ударників. Спочатку до Kiling Joke приєднався ударник Мартін Аткінс (Martin Atkins), що здобув популярність у Pil. Проте, пошук бас-гітариста виявився складнішим. Колишнього учасника Smiths, Енді Рурка (Andy Rourke), прийняли на роботу, проте звільнили вже за три дні. Зрештою, група зупинилася на валлійському бас-гітаристові Дейвові «Тейф» Беллі (Dave «Taif» Ball) і зіграла свої перші за майже два роки концерти у грудні 1988 року. На них вони використовували найкращі свої роботи періоду 1980—1985 років, поряд з потужним новим матеріалом, що забезпечував усталене суворе звучання. Турне тривало по всій Великій Британії, Європі і США до серпня 1989 року, коли гурт взяв перерву, для запису свого нового матеріалу в Німеччині та надання часу Коулману для запису в 1991-му альбому «Songs from the Victorious City» з Енн Дадлі (Anne Dudley) колективу Art of Noise.