Óсип Михáйло Петрóвич Шкамбáра (псевдо: «Кéдр» («Рóман Кéдр»), «Скалá», «Хмéль», «Черня́к»; (18 листопада 1914, с. Варваринці, Теребовлянський район, Тернопільська область — 16 червня 1944, с. Під'ярків Бібрківський район Львівська область, похований у с. Старі Стрілища Жидачівського району) — український політичний і громадський діяч, обласний провідник ОУН Львівської області (1942—1944).

Життєпис

Юність

Осип-Михайло Шкамбара народився 18 листопада 1914 року в убогій селянській сім'ї в с. Варваринці Теребовлянського повіту ( нині Тернопільського району Тернопільської області, Україна). Його мати, Марія, походила з польської сім'ї і після народження сина, не порадившись з чоловіком, що саме перебував на фронті, принесла немовля у костел і похрестила Юзефом. Батько Осипа, Петро, належав до давнього українського роду Шкамбар і, повернувшись з війни, пішов з сином у греко-католицьку церкву, де похрестив його Михаїлом. У підпіллі Шкамбару знали саме під іменем Михайло, а його офіційне ім'я Осип (польською Josef) було відоме дуже небагатьом. Це свідчить про те, що провіднику було ближче його українське ім'я, дане йому батьком і яким він був хрещений у греко-католицькій церкві. У часі польської займанщини, коли активно впроваджувалась політика полонізації українського населення, імена, записані в метриках костелів, змінити було уже практично неможливо і тому в усіх документах того часу Шкамбара значиться під своїм офіційним іменем.

Петро Шкамбара будь-що хотів дати сину освіту, але передчасна смерть завадила йому здійснити цю мрію. Тоді вихованням Осипа зайнялись родичі Шкамбари з Микулинців, а особливо його дядько (чоловік Теодорії — сестри Петра Шкамбари) Осип Фідевич, який походив із м. Бібрка Львівської області, і пізніше (у 1941 році), очолив цивільну владу у містечку. Саме Фідевич потурбувався, щоб юний Осип поступив до Бучацької гімназії.

Давні українські традиції, яких дотримувались у родині Шкамбар, та вплив Фідевича, прищепили йому палку любов до України, а також пробудили у ньому дух революціонера. Втілення своєї жаги боротись за волю рідної землі, Михайло знайшов в ідеях молодої патріотичної організації, яка в той час лише почала зароджуватись, а саме Організації Українських Націоналістів (ОУН).

В гімназії проявились перші організаторські здібності майбутнього провідника і він згуртував навколо себе увесь молодий та національно свідомий актив товаришів-гімназистів.

Осип здобув фах учителя народної школи і був на той час одним з небагатьох вихідців з Варваринців, які «покінчили високі школи», але через те, що не захотів переписатися на поляка, диплома не отримав.

Також Осип Шкамбара брав активну участь у громадському житті села. У 1932 р. він входив до складу організації «Добровільна пожежна охорона» («Straz Pozarna») у Варваринцях. Президентом цієї організації у той час був Осип Нановський, його заступником — Леонтій Рущак, начальником — Владислав Вертепний, а секретарем — Осип Шкамбара. Належав він і до «Просвіти», а згідно звіту її філії у Варваринцях за 1933 р., зі 152 книжок, якими тоді володіла читальня цієї організації, 80 були подаровані Шкамбарою. Крім того, у «Просвіті» Осип вів інвентар читальні, оскільки бібліотекар та голова були неграмотні. У рідному селі Осип Шкамбара з молодшим братом Євгеном та ще кількома своїми друзями, часто збирались у хаті Миколи Івановича Єндріїшина і там, як згадували очевидці, «політикували».

У складі ОУН Осип пропагував ідеї самостійності України, роз'яснював людям за що борються українські націоналісти, поширював інформаційні листівки. Польська влада оцінювала діяльність ОУН як антидержавну, тому її члени наражали себе на небезпеку арешту. Що й трапилося з 19-ти річним Осипом, який тоді навчався у VI класі гімназії.

Розгляд кримінальної справи У ніч з 1 на 2 травня 1932 року, саме напередодні Великодніх Свят, Осип зі своїми товаришами-односельцями 21-річним рільником Олександром Горинем та 23-річним столярським челядником Михайлом Винничком, розкидали у рідному селі летючки ОУН, які він перед тим (30 квітня 1932 р.), отримав від Богдана Мушки, 29-літнього м'ясарського челядника з Микулинець. Інформація про їхню діяльність просочилася до постерунку і почалось розслідування. До відповідальності за обвинуваченням в приналежності до ОУН і поширення її летючок, окрім них, також було притягнуто Миколу Сиротюка, 21-річного кравецького челядника з Микулинець та Осипа Фуртака, 25-річного дяка у с. Ладичин. Б. Мушка і М. Сиротюк були обвинувачені в розкиданні летючок ОУН в ніч з 1 на 2 травня у селах Лучці і Волі Мазовецькій, а О. Фуртак — тієї ж ночі у Ладичині.

Судовий розгляд цієї справи розпочався у п'ятницю 22 вересня 1933 р. і набув небувалого розголосу на теренах Галичини. Лаву присяжних, яка складалась виключно з селян, але в більшості поляків (11 проти 1 українця), очолив молодий віцепрезидент окружного суду д-р Леонард Вендриховський, нотували окружні судді єврей Герман і Гостковський, прокурором був Венцковський, а захист вели місцеві адвокати-українці — посол д-р Дмитро Ладика обороняв Б. Мушку і М. Сиротюка, д-р Євген Дзерович — О. Фуртака, посол д-р Степан Баран — О. Шкамбару і О. Гориня, а д-р Степан Брикович — М. Винничка. Всі обвинувачені під час слідства були арештовані і по кілька тижнів сиділи у слідчій в'язниці, але потім їх звільнили і на судовій розправі вони відповідали «з вільної стопи».

Усім обвинуваченим інкримінували злочин державної зради за приналежність до ОУН (ст. 97 к. к.) та порушення громадського порядку через поширення листівок ОУН (ст. 154 § 2 к. к.), а Б. Мушці та О. Шкамбарі — ще й перевезення цих листівок (ст. 155 § 2 к. к.).Розгляд справи проходив напружено, оскільки д-р Вендриховський вів його упереджено і намагався переконати присяжних у приналежності обвинувачених до ОУН.

Обвинувачені підтвердили свої заперечення приналежності до ОУН, які висунули під час слідства. Осип Шкамбара під час слідства зізнався у приналежності до цієї організації, а потім свої покази відкликав і на суді, як і всі інші обвинувачені, свій стосунок до ОУН заперечив. Б. Мушка зізнався, що перед Великодними Святами 1932 р. біля цвинтаря у Микулинцях одержав від якогось невідомого йому чоловіка листівки, змісту яких не знав, з дорученням розкинути їх у Микулинцях. Цього він не зробив, а передав листівки О. Шкамбарі, щоб він розкинув їх у Варваринцях. Б. Мушка заявив, що ні самостійно, ні спільно з М. Сиротюком, листівок у селах Лучці чи Волі Мазовецькій не розкидав. Обвинувачені М. Сиротюк і О. Фуртак також заперечили свою причетність до поширення листівок, представивши суду своє алібі. Натомість обвинувачені О. Шкамбара, О. Горинь і М. Винничок зізналися і під час слідства, і у суді, що розкидали листівки у Варваринцях, проте їхнього змісту вони не знали, і категорично заперечили свою приналежність до ОУН.

На слуханні справи, всупереч твердженням О. Гориня про те, що він розкидав листівки сам, а лише О. Шкамбара і М. Винничок разом, але в інших місцях, д-р Вендриховський твердив, що листівки вони розкидали усі троє разом. За це оборонець О. Шкамбари і О. Гориня д-р С. Баран подав позов на основі ст. 41 кодексу карної процедури про усунення д-р Вендриховського від судового процесу. Цей позов розлютив віцепрезидента і він продиктував до протоколу, що мотивація позову оборонця є брехливою і оголосив перерву засідання до наступного дня.

На наступному засіданні було відкинуто позов д-ра Барана, після чого адвокат покинув зал засідань. Степан Брикович від імені лави оборонців висловив солідарність з вчинком д-ра Барана за що його Вендриховський звинуватив у неприпустимій поведінці на суді. Тоді на підтримку обох адвокатів виступив д-р Дзерович, після чого д-р Вендриховський перервав засідання і переніс його до наступної каденції у грудні 1933 р. Обвинувачених прокурор попросив затриматись у залі суду, в якому відбулося негайне засідання у складі віцепрезидента Вендриховського та суддів Мешковського та Тільпа, яке постановило заарештувати обвинувачених, мотивуючи своє рішення підозрою їх у втечі чи впливу на свідків. Проти адвокатів д-ра Барана та д-ра Бриковича відбулись окремі судові засідання і, не зважаючи на чисельні апеляції та звернення до вищих інстанцій, першому присуджено повернення коштів ударемненої судової розправи у розмірі 664 злотих і 75 грош, а другого обвинувачено за статтею 128 карного кодексу (неприпустиме поводження у суді) й покарано на 50 злотих штрафу або 10 днів арешту та зобов'язано відшкодувати 148 злотих судових витрат.

Продовження розгляду справи шести обвинувачених, що перебували увесь цей час у слідчій в'язниці, відбулося 18 та 19 грудня. Присяжні на засіданнях оправдали М. Сиротюка і відпустили на волю. Проте усіх інших вони признали винними і засудили до ув'язнення: Б. Мушку на 6 років, О. Фуртака — на 3, О. Гориня і М. Винничка — на 2,5 років. Осипа Шкамбару визнали винним за статтями 97 § 1 (злочин державної зради через приналежність до Організації Українських Націоналістів), 154 § 2 (порушення громадського порядку — розкидання листівок ОУН) і 155 § 2 (перевезення листівок ОУН) карного кодексу і засудили на 8 років ув'язнення й позбавлення громадських прав терміном на 10 років, а також до сплати судових витрат.

Ув'язнення Після засудження, Осип Шкамбара відбував термін у тюрмі в м. Седльце (принаймні, до 1935 р.). Навіть в тюремних умовах, він не полишив своєї революційної діяльності і згуртував навколо себе політичних в'язнів, яких «не перестає виховувати, вчити і піддержувати на дусі». Коли і як вийшов Осип з тюрми невідомо, але з «Протоколу звичайних загальних зборів читальні „Просвіта“ у Варваринцях за діловий рік 1938», який був складений самим Осипом Шкамбарою, дізнаємось, що 26 березня 1938 р. його було обрано секретарем Товариства, тобто він уже був на волі. Також є непідтверджені дані, що карався він і в Березі Картузькій.

У підпіллі

1939—1941 Після падіння Польщі, Осипа обирають головою сільської ради у Варваринцях, але пробув він на цій посаді недовго. НКДБ знайшло на нього компромат і планувало його арешт. Але знайомі Осипа попередили його про небезпеку і він утік й пішов у підпілля. Неодноразово йому доводилося вириватись із рук енкадебістів, уникати облав та засідок більшовиків, проте до їхніх рук Осип так і не потрапив. За це комуністи двічі вивозили на Сибір його стару матір. В часі підпілля Осип перебував на посаді повітового провідника ОУН (1939—1941 рр.).

Після приходу німців і проголошення Української Держави 30 червня 1941 р., Осип обійняв посаду головного редактора газети «Теребовлянські вісті» у м. Теребовля. Проте уже за три місяці прокотилася хвиля арештів українських націоналістів і Осип знову був змушений іти у підпілля, де він спершу став окружним провідником ОУН Чортківщини (1941—1942), а потім обласним провідником Львівщини.

Цікавим є вибір Осипом Шкамбарою свого псевдоніма. За різними джерелами, він був відомий під 4 криптонімами, такими як «Кедр», «Скала» та «Хмель», а також прибраним прізвищем «Черняк». Проте, на адресованих від нього документах, Осип підписувався як «Скала», що, очевидно, і було його основним псевдонімом. У перекладі на албанську мову, слово «скала» звучить як [шкëмб] (shkëmb — на токському діалекті), або [шка: м] (shkäm — на гегському діалекті). Отож, очевидно, саме етимологія прізвища й була покладена в основу конспіраційного імені провідника.

1942—1944 Заступивши на посаду обласного провідника, Михайло Шкамбара дбав не лише про виконання прямих завдань організації, а й старався максимально вберегти людей від арештів, депортацій, смертей.

«Мені імпонувала висока культура спілкування з цим чоловіком, його широка обізнаність», — пригадує повітовий провідник ОУН Бібрківського району Дмитро Сусік свої зустрічі з «Кедром».