Invicta (Інвікта) — з 1925 року англійський виробник автомобілів. Штаб-квартира розташована в місті Кобем. У 1933 році компанію купує граф Фітцуільям, а в 1950 році - фірма Frazer Nash. У 1950 році компанія припинила виробництво автомобілів. Виробництво машин продовжувалося в 2004-2012 роках.
Ноель Маклін
Ноель Кембелл Маклін, що народився в 1886 році, з 1909 року почав ганяти на трасі Брукландс на здоровенних Mercedes і FIAT, з початком Першої світової він вступив до лав кінської артилерії, де дослужився до звання капітана. У 1919 році він вирішує зайнятися виробництвом автомобілів, разом зі своїм приятелем Х'ю Еріком Орра-Юінгом він викуповує частину заводу фірми Handley-Page, яка під час війни випускала літаки в Кріклвуді. Автомобіль марки Eric-Campbell, який стали виготовляти партнери, був легким зі спортивним ухилом, майже всі комплектуючі були покупними, але 1.5 л мотор Coventry Climax піддавався переробкам, отримав нові поршні і вал, коробка передач фірми Moss була 4-ступінчастою. Перші машини, які були схожі на продукцію Rolls-Royce, дебютували на Targa Florio 1919 року, одна з двох виставлених машин зламалася під час гонок, друга фінішувала далеко не серед лідерів, але тим не менш про марку заговорили.
Але в 1920 році, щось не поділивши з компаньйоном, Маклін залишає фірму, яка проіснує до 1926 року, і засновує нову - Silver Hawk Motors, яка стала будувати більш спортивні автомобілі, хоча під капотом у них були такі ж за об'ємом 1.5 л мотори, але Silver Hawk випускалися лише рік, причому виготовлялися вони в гаражі, куди поміщалося три автомобілі, у дворі власного будинку Макліна.
Потім капітан вирішує поекспериментувати з паровою тягою, він купує американські паровики Stanley Steamer і Doble, проте він зрозумів, що паровик і середньостатистичний водій - речі несумісні, тому він вирішує зайнятися конструюванням автомобіля, який мав би схожі з паровиками характеристики, тобто достатній крутний момент на всіх доступних оборотах, який би при цьому зменшив потребу оперування коробкою передач.
Заснування компанії До 1924 року все в тому ж гаражі власного будинку, що знаходився в Кобемі (графство Суррей), Маклін разом зі своїм другом Вільямом Уотсоном (який був механіком у Макліна під час довоєнних гонок) будує три прототипи, побудованих на шасі Bayliss-Thomas, оснащених 2 л 6-циліндровими двигунами фірми Coventry Climax. Проте їх еластичність не задовольняла Макліна, і ось він випадково зустрічається з Генрі Мідоусом з Вулверхемптона, той береться побудувати 2.5-літрові двигуни для Invicta Макліна (так капітан вирішив назвати свої нові автомобілі, слово "Invicta" означає "непереможна"). У підсумку Маклін отримує 6-циліндровий двигун з верхнім розташуванням клапанів, з яким машина розганялася до 100 км/год, а на останній, четвертій, передачі машина була здатна подолати чверть тестового пагорба в Бруклендс.
Початок виробництва автомобілів
Тепер залишалося знайти гроші для виробництва автомобіля, і до радості капітана спонсори знайшлися досить швидко, один з них - цукровий магнат Олівер Лайл - один з господарів компанії Tate and Lyle, яка існує донині, надає землю на своїй ділянці в Фейрміллі для спорудження нового заводу, крім земельної ділянки Лайл спільно з графом Фітцуільямом, який до цього спонсорував компанію Sheffield-Simplex, беруться субсидувати фірму Invicta Cars. У підсумку в 1925 році з'являються перші серійні автомобілі, які зовні нагадували зменшені Rolls-Royce, маючи схожий радіатор і полірований капот на заклепках. Клієнтам пропонувалося на вибір три варіанти шасі, всі вони розрізнялися тільки довжиною.
2.5-літрову модель випускали лише рік, це була солідна і якісно побудована машина, але без спортивного нальоту, тому було вирішено розточити двигун до 3 літрів, тепер мотор, що видавав 95 к.с., міг розганяти автомобіль залежно від кузова від 112 км/год до 140 км/год. Щоб прорекламувати машину, було вирішено орендувати автодром в Монці і намотувати протягом декількох тижнів тисячі кілометрів, довівши надійність автомобіля, а щоб привернути увагу журналістів, керівником "гоночної" команди була призначена зведена сестра Макліна Віолетта Кордері. З першого березня і по п'яте Кордері і її команда показала середню швидкість в 96 км/год, проте вночі один зі змінників, заснувши за кермом, врізався в парапет і перевернув машину. У терміновому порядку машину доставили на завод Isotta Fraschini, де всього за чотири дні машину змогли поставити на хід, але рама залишилася пошкодженою. З 9 по 21 березня продовжилися намотування кілометрів, зупинившись на позначці в 25 000 км, була показана середня швидкість в 89.8 км/год, при цьому було побито 33 італійських рекорди і 4 світових. Крім цього Кордері отримує "Трофей Девора" за витривалість машини, в 1926 році на французькій трасі в Монлері вона намотала 8000 км, причому напарницею цього разу виступила її рідна сестра Евелін.
Восени 1928 року на автошоу Олімпії було представлена ще одна модель, цього разу вершина виробничої програми - модель 4½-Litre 30HP. Під капотом цієї машини переховувався 4.5 л двигун Meadows, потужністю 100 к.с., мотор був спроектований все тим же Уотсоном. Мотор був настільки еластичним, що четверту передачу можна було вмикати вже на 10 км/год і їхати на ній до 140 км/год, що було максимальною швидкістю для неї. Коштувала машина недешево, проте, не дивлячись на ціну своїх шасі (850 фунтів), до якої додавалася практично така ж вартість за кузов, цю машину взяв на озброєння Скотланд Ярд. 100-сильні машини були не тільки дорогими, але й досить швидкими і з хорошим розгоном, тому й склали кістяк "Летючого ескадрону", який займався порушниками, що втікали від поліції на автомобілях, деякі моменти погонь навіть описувалися в пресі.
У 1929 році спортивна команда фірми отримує ще один кубок за витривалість "Трофей Девора", цього разу Віолетта і Евелін подолали 48000 км за 30 000 хвилин, тобто з середньою швидкістю в 99 км/год, при цьому машина не проходила обслуговування, а тільки дозаправлялась, таким чином Invicta стала єдиною фірмою, яка двічі отримала "Кубок Девора" за витривалість. До осені 1929 року виробництво 3-літрової машини припинили, до того часу було реалізовано близько 200 машин. 4.5-літрова машина отримує нові шасі. У 1928 році мотор поставили на шасі 3-літрової машини, потенціал якої був обмежений, потужність мотора була піднята до 110 к.с.. Машина з новим шасі, яке стало ширшим і з більш широкою колією, отримує назву Type NLC 30HP і, стаючи настільки дорогою, що при ціні 1050 фунтів за голі шасі починає конкурувати з найдоступнішим Rolls-Royce - моделлю 20/25HP.
Розуміючи, що, продаючи тільки дорогу модель, можна позбутися великої частини клієнтів, Маклін готує більш доступну модель - Туре А 30НР, з тим же мотором, але з більш дешевою обробкою, хоча рівень збірки все ще міг конкурувати з Rolls-Royce. Крім цього була ще модель Туре В, яка відрізнялася більш довгою базою, а їх ціни були нижчими аж на 30-40%, ніж у топової моделі.
У 1930 році Дональд Хілі бере в оренду 3-літрову машину у сестри Макліна і бере участь на ній в Альпійських гонках, з яких він повертається з кубком за перемогу у своєму класі. Топову модель цього року знімають з виробництва, під час економічної кризи наддорогі машини були мало кому цікаві, зате, намагаючись залучити клієнтів, які хочуть отримати швидку машину, в жовтні 1930 року з'являється нова модель. Вона теж мала 4.5 л мотор, потужність якого була доведена до 115 к.с., приріст потужності з'явився завдяки здвоєним карбюраторам SU і подвійній системі запалювання, кожен циліндр мав по дві свічки, кожна з яких мала своє магнето і котушку запалювання. Але головною відмінністю від Туре А/В була наявність низької рами, задня підвіска машини мала міст, закріплений над рамою, тобто типу "underslung", передня ж була винесена далеко вперед, що теж дозволило зробити її більш низькою, завдяки чому Type S отримав низький центр тяжіння. У салоні машина відрізнялася від простих моделей наявністю панелі приладів з полірованого алюмінію.
Але машина з низьким центром ваги і витягнутою передньою частиною вимагала вправності, і Семмі Девіс, журналіст автомобільного журналу Autocar, який ганяв на кільцевих гонках, в першій своїй участі на цій машині в гонках Бруклендс не впорався з керуванням і розбив машину, проте незабаром, пристосувавшись до цієї машини, починає вигравати змагання. Він же переконав юного Дональда Хілі взяти участь у Монте-Карло 1931 року на новій машині, той стартує з норвезького Ставангера, але, не маючи досвіду їзди по ожеледі, влітає на своїй машині в тій же Норвегії в телеграфний стовп, пошкодивши раму і піввісь, але, тим не менше, вперше за весь час змагань у них перемагає британська машина. Після перемоги в Монте-Карло Хілі бере участь на пошкодженій машині у сходженні з пагорба Мон-де-Мулі, де також виграє кубок. Але, не дивлячись на те, що в марафонах машина себе показувала з найбільш позитивною боку, в Турист Трофі чомусь не щастило брали в них участь Джорджу Філду, у нього постійно виходив з ладу мотор, крім цього він брав участь у 24-годинному марафоні в Бруклендс, де також у нього прогорів поршень, прогорів він і після його заміни під час перерви, при цьому найкращий час кола залишився за його Invicta Type S. У той же час Томмі Уісдом, який ганяв на такій же машині, виграє все в тому ж 1931 році ірландський етап Tourist Trophy.
1931 рік взагалі був багатий на події, так спеціальний автомобіль, побудований для Реймонда Мея, який видавав 158 к.с., перемагав майже в усіх змаганнях по сходженню на пагорб, а також кільцевих гонках, правда машина при цьому мала особливий норов, легко зриваючись в занос. Хілі бере участь в Альпійських ралі, які він проходить без єдиного штрафного балу і завойовує найпрестижніший "Льодовиковий кубок" (Coupe des Glaciers). Наприкінці 1931 року, щоб залучити більшу кількість покупців, готується дешевша машина, яка також мала низьку раму, але під капотом у неї був 1.5 л 6-циліндровий верхньовальний мотор з Тонгхема, де розташовувалася фірма Blackburne. Але машина виявилася досить тихохідною, розвиваючи всього 107 км/год, але малу максимальну швидкість покупці прощали за чудову стійкість на звивистих дорогах і відмінну керованість, а що ще було треба на тих дорогах, де є обмеження максимально допустимої швидкості.
У липні 1932 року для тих клієнтів, яким все-таки не вистачало максимальної швидкості, стали пропонувати компресорну версію 1.5-літрової моделі, яка отримала індекс 12/90НР, оскільки потужність зросла до 90 к.с., а разом з нею і максимальна швидкість - до 130 км/год, але за потужність треба було платити, тому ціна на цю машину була вже не настільки демократичною, як за атмосферну версію. Невисока максимальна швидкість досягалася "завдяки" невдало підібраним числам трансмісії, а також важким шасі машини. Тим часом Хілі знову привозить додому кубок з Альпійських ралі, кубок за друге місце в Монте-Карло, у якому цього разу виграв Васселль на автомобілі марки Hotchkiss. На одометрі машини Хілі вже маячила відмітка в 80 000 км, це була машина вже не першої свіжості. Наприкінці 1932 року фірма демонструє цілу низку прототипів, два з двома верхніми розподільчими валами і компресорами, один з низ - 1.5 л 12/100НР, а другий - 1.7-літровий 14/120НР, ще один прототип мав одновальну головку, але мотор був розточений до 1.9 л, з нього зняли 70 к.с., але в підсумку жодна машина не пішла у виробництво, фірма обмежилася прототипами кількістю близько п'яти машин на кожну модель.
Invicta у власності графа Фітцуільяма. Закриття компанії