Monteverdi (Монтеверді) — з 1967 року швейцарський виробник автомобілів. Штаб-квартира розташована в місті Біннінген. У 1984 році компанія припинила виробництво автомобілів. Виробництво продовжувалось протягом 1992–1995 років.
Петер Монтеверді Петер Монтеверді народився в 1934 році в місті Біннінгені, яке розташоване неподалік від Базеля. Його батько Розоліні Монтеверді з 1926 року володів автомайстернею, яка займалася ремонтом вантажних і легкових автомобілів. Хлопчик, що ріс серед автомобілів, захопився ними, а також автогонками. Підлітком він вступив у технікум, під час навчання він проходить практику в тракторобудівній фірмі Vervey, після чого влаштовується в арбоннську фірму, що виробляла вантажівки марки Saurer. У 17 років він стає механіком в команді свого співвітчизника Франца Хаммерніка, який на автомобілі Veritas RS займає перше місце в класі до 1.5 л на Айфельських гонках 1951 року, які традиційно проходили в Нюрбургринзі, для Хаммерніка це була єдина перемога такого роду за всю його кар'єру гонщика.
Тоді ж юнак у вільний час починає самостійно будувати власний автомобіль, донором послужив 2-річний аварійний FIAT 1100, який пожертвував своїми передньою підвіскою, мотором і коробкою передач. Раму Петер виготовив сам, задня підвіска, запозичена від «Фіата», була значно модифікована, кузов був схожий на Ferrari 166, значно зменшеного в розмірах, нарешті в серпні 1952 року машина була готова.
У 1954 році від раку помирає батько молодої людини, і тому довелося брати справу батька у власні руки. У січні 1957 року Монтеверді купує собі Ferrari Monza 500TRC для участі в гонках, він виступав в 12 гонках сезону, але не особливо проявивши себе, єдине призове місце (перше) він завоював в італійських Slalom Campione d'Ítalia. Тоді ж молодий швейцарець стає офіційним дилером фірми Ferrari в Швейцарії, ставши при цьому наймолодшим агентом фірми, причому продавати свої машини йому запропонував сам Енцо Феррарі. Енцо, дізнавшись, що у молодого клієнта є своя автомайстерня недалеко від Базеля, вирішив з його допомогою продавати свою продукцію в цій гірській країні.
Автомобілі MBM З 1958 по 1961 рік Петер взяв участь у більш ніж 80 змаганнях, при цьому ганяв він не тільки на Ferrari, а й на Renault 8 Gordini, Lotus (у Формулі 2) і гоночному Mercedes-Benz 300SLR. 1960 року Монтеверді, який продавав до того часу крім Ferrari і автомобілі марки Lancia, реєструє фірму Monteverdi Binningen Mantzel, яка починає будувати боліди Формули-Юніор. Допомагати йому в цій справі взявся моторист Дітер Мантцель, який був фахівцем по двигунах фірми DKW. Автомобіль виявився досить вдалим, сам Петер виграв в семи заїздах, виступаючи на своєму автомобілі, плюс машини стали купувати й інші гонщики, причому навіть із США. До моменту, коли Монтеверді почав пробувати себе як виробник болідів юніорської формули, за його плечима був досвід виробництва картів, які з'явилися в США в 1956 році, а незабаром картинг охопив і Європу, де якраз Швейцарія і опинилася в числі перших, де їх почали виробляти.
Наприкінці 1960 року технічний регламент Формули 1 вирішує знизити об'єм двигунів болідів, Монтеверді відразу хапається за можливість і будує два шасі з мотором від Porsche, не обкатану машину він виставив на гонки в Золітудерінг, що не були в списку першості, але сира машина зійшла через дефект двигуна вже на другому колі. Після цього перший швейцарський болід Формули 1 був виставлений на Гран-прі Німеччини в Хоккенхаймі, однак під час змагання не витримала коробка передач, масло з неї потрапило на провідні колеса, і Монтеверді втратив керування, підсумок — побита машина і численні переломи у водія.
Після того, як Монтеверді оговтався, він вирішив поховати останки машини, тим самим поставивши хрест на її подальшому розвитку. Але другий, що залишився в живих, болід, красувався тепер в шоу-румі фірми. Травми, отримані під час аварії, ставлять хрест на гоночній кар'єрі Монтеверді, тому він зосереджується на автомобільному бізнесі. 1961 року Мантцель залишає фірму, тоді приходить новий інженер — Герхард Міттер, при цьому Монтеверді перейменовує фірму в Monteverdi Binningen Motors. Тепер його компанія МВМ будує два цивільних автомобіля з кузовом купе. Новинка була клоном британського автомобіля Heron Europa (фірми, яка перебувала в Гринвічі), єдине, що швейцарець зробив, — трохи змінив передню частину склопластикового кузова, встановленого на раму. Під красивою оболонкою ховалася начинка від літрового Ford Anglia 105E, але замість барабанів спереду були встановлені дискові гальма.
У грудні 1961 року на Лондонському автошоу був показаний ще один автомобіль — BMB Sports 100, автомобіль з кузовом типу «Баркетта» і 1.1 л 100-сильним мотором фірми OSCA (в його основі лежав мотор фірми FIAT). Алюмінієвий кузов був виготовлений базельським майстром Петером Хенером за ескізами Монтеверді і встановлений на трубчасту раму власної конструкції. Машина виявилася занадто дорогою, на 50% дорожче Porsche 356 і майже стільки ж коштував куди потужніший Jaguar E-Type. Тільки навесні 1962 року був проданий єдиний екземпляр відкритої машини, Курт Хубер, який купив машину, застосовував її за призначенням, а саме — брав участь у змаганнях, поки не розбив машину.
Після невдалої спроби виробництва власних автомобілів Петер розширив список брендів, які представляла його фірма, тепер швейцарець представляв з 1963 року інтереси фірми Jensen, з 1964 року — Bentley і Rolls-Royce, а з 1965 просував, причому досить успішно, продукцію фірми BMW, підписання контракту з останньою компанією приспіло саме вчасно, оскільки в цьому ж році, восени, між Монтеверді і Енцо Феррарі назрів конфлікт. Феррарі намагався наполягти на тому, щоб Монтеверді викупив досить велику партію автомобілів, вироблених «Феррарі», при цьому сплативши гранд наперед. Монтеверді був проти цієї угоди, він скозав, що машини з Маранелло ненадійні і незручні, його багаті клієнти часто скаржилися на недостатню розкіш досить недешевих машин, плюс швейцарця замучили постійні рекламації. Проте діалогу не вийшло і, розірвавши відносини, які тривали майже 8 років, Монтеверді вирішує утерти ніс буркотливому і шкідливому старому практично так само, як це зробив Ламборгіні, який теж особисто висловив «Коммендаторе» все, що думає про якість його продукції.
Петер сідає за креслярський стіл і починає проєктувати автомобіль, за основу було вирішено взяти трубчасту раму квадратного перетину, двигуни за підказкою його приятеля, а за сумісництвом і головного редактора швейцарського видання Automobil Revue, — Роберта Брауншвайга було вирішено купувати в американців, перевірені іншими дрібними виробниками типу Facel Vega, Jensen, Iso-Rivolta та іншими. «Магнум 440» (фірми Chrysler) об'ємом 7-7.2 л видавали від 350 до 400 к.с., трансмісія також була запозичена у фірми Chrysler. Кузов взявся проєктувати П'єтро Фруа, який якраз в 1965 році заснував свою справу — Studio Technico Pietro Frua, а до цього останнім його місцем роботи була кузовобудівна фірма Carrosserie Italsuisse, що перебувала в Женеві. Саме працюючи там Фруа створює Maserati Mistral Coupé, а трохи пізніше і схожий на неї британський АС 428. Первісток швейцарського бренду був дуже схожий з двома колишніми роботами італійця.
Автомобілі Monteverdi Машина, яка була названа High Speed 375, була вже готова, і навіть з'явився проспект автомобіля MBM High Speed 375, як товариш «Брауні» починає казати Петеру, що такій потужній і красивій машині треба звучнішу назву марки, ніж просто MBM, в підсумку милозвучне прізвище швейцарця, який мав досить відомого однофамільця — італійського композитора часів бароко — Клаудіо Джованні Монтеверді, і дало назву нової марки.
У вересні 1967 року на Франкфуртському автосалоні був представлений двомісний купе — Monteverdi High Speed 375S, який поки не був готовий до самостійного пересування.
Буквально вже через місяць машина була готова до продажу. Раму виготовляла дрібна фірма Stahlbau GmbH, яка перебувала в Мутенце (кантон Базель-Ланд), передня підвіска машини була незалежною двоважільною з пружинами, а задня — залежна типу Де Діон, там же на машину встановлювався 7.2 л мотор, на вибір агрегатували його або 4-ступінчастою ручною коробкою, або 3-ступінчастою Torqueflite Eight, рульову рейку з підсилювачем поставляла німецька ZF, а дискові гальма всіх коліс закуповувалися у Girling, редуктор з блокуванням надходив від Salisbury. Далі шасі, здатні самостійно пересуватися, вирушали до Турина, де на них встановлювався вручну виготовлений алюмінієвий кузов, там же проводилася обробка автомобіля, і фірма Montevedi отримувала готовий продукт. Машина розганялась до 250 км/год, а сотню розмінювала за 6 секунд.
У середині 1968 року компанія спільно з Фруа готує подовжену версію (плюс 15 см), оскільки покупці бажали мати 4-місний сімейний варіант автомобіля. Кузов був трохи видозмінений, завдяки довшій базі з'явилося довше заднє бокове вікно. Крім цього коротка версія обзавелася версією 400SS, Монтеверді запропонував своїм покупцям щось «гарячіше» — 7-літровий мотор, потужністю в 400 к.с., який дозволяв розганятися машині до 100 км/год за 5.5 секунд, і розвивати максимальну швидкість в 270 км/год.
У тому ж році на Женевському автосалоні була представлена ще одна машина поряд з двома попередніми, це був — Montevedi 2000 GTI, автомобіль з кузовом купе був побудований Фруа в стилі старших моделей. Елегантний кузов приховував під собою не що інше, як начинку від BMW 2000, однак Монтеверді піддав машину модернізації, мотор отримав два здвоєних карбюратора «Солекс», що дозволило зняти з нього 130 к.с. проти 120 у донора, а також на машину встановили 5-ступінчасту ZF, яка стояла в базі на версії 2000 Ti, в підсумку максимальна швидкість виросла до 190 км/год.
Однак новинка не йде в серію, оскільки між панами Петером і П'єтро спалахує конфлікт, Монтеверді підписав контракт на поставку 50 кузовів, проте синьйор Фруа за рік поставив всього 11 одиниць кузовів, бо його фірма була завантажена іншими контрактами, плюс італійці постійно влаштовували страйки, влаштовуючи своїм господарям зриви поставок. У результаті Монтеверді став шукати іншого виробника оболонок для його автомобілів, але тут Фруа поставив вето на використання свого дизайну, в результаті «Монті» так і не побачив світ, а «Високі швидкості» піддалися модернізації. Новим партнером швейцарця стала італійська контора за назвою Carrozzeria Fissore, яка розташовувалася в Савільяно. 1969 року починається виробництво оновленої версії, тепер шасі, що виготовлялися в Біннінгені, поставлялися в Савільяно, де на них встановлювалися кузови, після чого машина поверталася до Швейцарії для подальшої комплектації. «Фіссоре» видозмінив кузов, зробивши його незграбнішим, ззаду на машину встановили ліхтарі від Alfa Romeo Giulia Berlina, а перші екземпляри цієї марки оснащувалися дзеркалами від SIMCA. Другу серію стали виготовляти і в праворульній версії, оскільки в Англії знайшовся агент, який став продавати «Монтеверді» у себе на батьківщині, це була компанія Hexagon Company.
Оскільки Фруа виграв у суді, заборонивши використовувати свій дизайн на швейцарських автомобілях, то дизайн моделі 375S теж довелося переглянути, вийшов найкрасивіший автомобіль цієї марки, але при цьому сильно схожий на Maserati Mistral Coupe, на базі цієї моделі була також побудована і відкрита версія цієї машини — 375С, яка стала рідкісною. Взагалі короткі машини попитом не користувалися, було побудовано всього шість 375S і дві 375C.