Війна в МалаїМалайські комуністи називали її «антибританська національно-визвольна війна»У британській історіографії ця війна відома як «надзвичайна ситуація», оскільки офіційно був впроваджений лише надзвичайний стан, а не воєнний (; ; ) — колоніальний збройний конфлікт між військами Британської Співдружності і воєнізованим крилом комуністичної партії Малаї в 1948—1960 роках.
Конфлікт почався 12 червня 1948 року і тривав понад дванадцять років. Війну розпочала Комуністична партія Малаї, яка намагалась вести боротьбу за незалежність і комуністичну революцію одночасно. У самій Британії, яка тільки три роки жила без війни, конфліктом не дуже цікавились, оскільки вважали його «далеким» і «провінційним». Малайська війна — один із найяскравіших прикладів партизанської війни, яка була виграна не повстанцями, а центральними представницькими органами, які зрештою домоглись незалежності Малайзії.
Передісторія
З 1914 року Малая (південна частина півострова Малакка) перебувала під контролем Британії на правах протекторату. Під час Другої світової війни вона була окупована японською армією, але після закінчення війни в регіон повернулася влада Великої Британії. Уряд намагався використати виснажені ресурси повоєнної Малаї для відновлення власної економіки, що призвело до погіршення життя в колонії і збільшення кількості страйків, які влаштовували радикалізовані робітничі об'єднання.
Заснована ще в 1930 році Комуністична партія Малаї в роки війни розгорнула активну партизанську війну проти японців, що деякою мірою забезпечило подальшу популярність КПМ. На тлі загальної політизації Малаї, КПМ виступала під націоналістичними й антиколоніальними гаслами. Оскільки Велика Британія зробила акцент на підтримку аристократії, КПМ стала популярною серед нижчих верств населення. На протистояння в Малаї також впливала «холодна війна», яка розпочалась відразу по Другій світовій війні. У цій війні КПМ, яка входила до Комуністичного інтернаціоналу, цілковито поділяла позицію СРСР і країн соціалістичного табору. Це ще більше загострило протиріччя між британською адміністрацією і малайськими комуністами. Після успішних дій Комуністичної партії Китаю проти Гоміньдану у громадянській війні в Китаї, КПМ починає готуватись до збройного протистояння: будуються фортифікаційні споруди, схованки для зброї у джунглях, майбутніх бійців переводять з міст у сільську місцевість.
У травні—червні 1948 року ситуація почала загострюватись. Сторони вдавалися до агресивних дій: британці розганяли страйки силою, арештовували і висилали з країни членів КПМ; комуністи продовжували підготовку до майбутньої війни, деякі з них нападали на плантації та розграбовували їх, китайців-прихильників Гоміньдану жорстоко били та калічили. В кінці травня уряд заарештував кілька десятків робітників сінгапурської фабрики каучуку, 1 червня поліція розстріляла страйкуючих робітників на китайській каучуковій плантації поблизу Сегамату в штаті (султанаті) Джохор. Сімох людей було вбито, десятьох поранено. Асоціація плантаторів закликала ввести надзвичайний стан в регіоні; плантатори Джохора об'єднались у «загони самооборони».
Сили сторін
Комуністичні сили Малаї : ~13 000 партизанів. Командувач — Лао Лін; Комуністична партія Малаї: ~150 000 нерегулярних військ. Командувач — Чін Пен. Разом: ~165 тис. солдатів
Велика Британія Армія Великої Британії: 250 000 солдатів. Командувач — Гарольд Бріггс; Джеральд Темплер; Спеціальні констеблі: 37 000 солдатів. Командувач — Генрі Гарней†; Джеральд Темплер; Абдул Рахман Малайська поліція: 24 000 солдатів. Командувач — Генрі Гарней†; Джеральд Темплер; Абдул Рахман. Разом: 311 тис. солдатів
Сили Британської співдружності Австралія. Командувач — Генрі Уеллс; Нова Зеландія. Командувач — Сідні Голланд; Фіджі Південна Родезія (до 1953) Федерація Родезії та Ньясаленду (після 1953) Разом: ~40 тис. солдатів
Початок війни
12 червня (за іншими даними, 16 червня) 1948 року озброєні комуністи напали на каучукові плантації поблизу містечка Сунгей-Сипут (штат Перак) і вбили трьох європейських плантаторів. 18 червня британський уряд запровадив надзвичайний стан у всій Малайській Федерації, який передбачав такі пункти: поліція мала право арештовувати «підозрілих людей» і тримати їх у в'язниці протягом року без висунення їм звинувачення (чітких критеріїв для визначення «підозрілих людей» не існувало); поліція мала право заходити в помешкання й обшукувати їх без ордера; поліція мала право конфісковувати засоби пересування у населення; за несанкціоноване володіння зброєю, боєприпасами і вибухівкою передбачалася смертна кара; армія повинна була допомагати і сприяти поліції; всі відпустки військовослужбовців і співробітників поліції були скасовані; європейські плантатори забезпечувались вогнепальною зброєю.
24 червня надзвичайний стан поширився на Сінгапур, а 23 липня була заборонена діяльність Комуністичної партії Малаї, Асоціації ветеранів, Новодемократичної ліги молоді і Всемалайської федерації профспілок.
Спочатку партизанським загонам протистояло близько 10 тисяч полісменів, вісім британських і три малайські піхотні батальйони, авіаполк та артилерійська частина, яка базувалась в Сінгапурі. Досвіду боротьби з партизанами у них не було, розвідувальна служба була відсутня — удари завдавались наосліп. Також урядові війська зустріли недоброзичливість з боку китайського населення, яке масово підтримувало партизанів.
Комуністи Малаї, судячи з їхніх дій, застосовували методи саботажу, характерні для китайських партизанів: першочерговою метою було розхитування економічного потенціалу наміченої території. Це досягалося шляхом грабунку шахт, ферм, плантацій, фабрик тощо. Наступним кроком було утворення так званих «вільних зон», а потім уже мав іти початок «всенародного повстання» під проводом визвольної армії і об'єднання «вільних зон». Перший крок партизанів був вдалим: здебільшого вони мали досвід боротьби проти японців, тому й могли провадити досить ефективні дії. Зокрема, у 1948—1949 роках було вбито майже десяту частину всіх плантаторів. Проте з другою частиною плану були проблеми. Хоча партизанів було достатньо багато (від 5 тисяч в 1949 р. до 8 тисяч на початку 1950-х років), проте вони не мали масової підтримки в народі і не могли нічого протиставити новітній зброї урядових військ і поліції. Перед війною КПМ сподівалася на підтримку китайських комуністів, але з початком воєнних дій КПК заявила про невтручання в «малайські справи».
Етнічний склад комуністичних сил
Підтримка Антияпонської армії народів Малаї і Комуністичної партії Малаї базувалась приблизно на 500 тисячах з 3,1 млн етнічних китайців, які тоді проживали в Малаї. Ці 500 тисяч були так званими сквотерами, які, в основному, займались фермерством на територіях, які межували з джунглями — місцем дислокації комуністів-партизанів. Це дозволяло АЯАНМ і КПМ забезпечувати себе необхідним продовольством, а також забезпечувало джерело нових рекрутів. Власне малайці набагато менше підтримували комуністів. Підтримка серед китайського населення була вищою передусім тому, що воно було позбавлено рівного права голосу на виборах, не мало права на землю і було, як правило, дуже бідне. Оскільки комуністичний рух, в основному, складався з етнічних китайців (партизанська «армія» складалась з 10 полків, 9 з яких були повністю китайські за етнічним складом, а десятий був скомпонований з багатьох національностей) серед малайського населення він не користувався популярністю.
Період з 1949—1952 рр
Структура КПМ
На початку 1949 року стало ясно, що КПМ не зможе підняти всенародне повстання через брак підтримки, але й уряд не міг зломити ті декілька тисяч партизан, які добре переховувались у джунглях і завдавали частих і болючих ударів на різних ділянках «фронту» (який проходив по кордону джунглів). Тільки в 1949 році сформувалась структура повстанського руху. Керівництво належало Центральному комітету, а точніше Політбюро ЦК КПМ, генеральним секретарем якого був Чін Пен. Центральному комітету підпорядковувались три регіональні відділи: Північний, Центральний і Південний. Нижче в ієрархічній структурі розташовувались комітети султанатів, районів, місцеві комітети і партійні відділки. В лютому 1949 року з партизанських загонів було сформовано Визвольну армію народів Малаї (ВАНМ), яка підпорядковувалась Центральному військовому комітету, а той в свою чергу ЦК КПМ. Теоретично, в кожному штаті (султанаті) дислокувалась військова одиниця, яка називалась «полк» (від 400 до 700 бійців), а в районах — роти чи взводи. Зазвичай полк очолював комісар, чи один з членів партійного комітету.
Проте де-факто склалася зовсім інша ситуація. Були часті випадки втрати зв'язку між центральним штабом і окремими партизанськими загонами, партизани все менше діяли великими організованими загонами: зазвичай вони розбивались на невеликі групи, які не могли завдати супротивнику помітної шкоди. Масштабні операції стали повністю неможливі. Все змінилось тільки під кінець 1949 року, коли ВАНМ діяла найактивніше: система доповнилась постійними таборами у джунглях, дисципліна стала більш суворою — тоді дана система діяла достатньо ефективно для успішних бойових дій проти уряду (проте, цей період тривав відносно недовго).
Мінь Юнь
Головною опорою ВАНМ була організація Мінь Юнь, яка сформувалась ще в часи японської окупації й об'єднувала китайське населення, яке співчувало або вимушене було співчувати партизанам. Основу організації становили сквотери, більшість з яких мали досвід ведення бойових дій. Члени Мінь Юнь забезпечували партизанів продовольством, грошима, інформацією.
На початку 1950 року США надавали підтримку британським військам зброєю, спорядженням, субсидіями, адже уряд США був зацікавлений у Малаї, як в стратегічному плацдармі в Південно-Східній Азії, через який можна було протидіяти комуністичній експансії Радянського Союзу, яка почала набирати оберти. Саме тоді почалась війна в Кореї, після чого зацікавленість Малаєю у США тільки збільшилась.
Кульмінація конфлікту В квітні 1950 року було проведене засідання парламенту, яке виявило неможливим покінчити з партизанською війною тільки військовими методами. Тому британський уряд призначив 55-річного генерал-лейтенанта у відставці Гарольда Бріггса «командувачем операцією», доручивши йому «планувати, координувати і керувати антибандитськими операціями поліції і збройних сил». Верховний комісар Генрі Гарней повинен був займатись справами, які відносяться до сфери громадянського управління. Першочерговим завданням в «Плані Бріггса» було розселення сквотерів (в основному, під примусом) у так звані «нові села», які обносились колючим дротом і охоронялись поліцією. Британська адміністрація ввела жорсткі обмеження на ввезення продовольчих товарів: їх завозили в обмежених кількостях, потреби сімей контролювались, щоб не допустити постачання їжі партизанам.
Поступово «нові села» облаштовувались: будувались нові дороги, осушувались болота, проводилась вода та електрика, відкривались школи. Колишні сквотери були зайняті на каучукових плантаціях (попит на каучук стрімко зріс після початку Корейської війни). До 1953 року було створено близько 400 «нових сіл», було розселено понад 400 тисяч сквотерів. Розселення завдало значного удару партизанському руху і підірвало базу Мінь Юнь.
Після введення вищезазначених заходів партизани почали масово відходити в джунглі, вони не мали достатньої кількості продовольства і тому почали займатись сільським господарством, вирубувати ділянки лісу під городи і поля. Така діяльність негативно позначилась на ефективності ведення бойових дій і на моральному дусі партизанської армії. В цей час особливо активно почала діяти британська авіація, яка спалювала цілі ділянки джунглів напалмом при найменшій ознаці перебування там партизанів.
До кінця 1951 року керівництво КПМ зіштовхнулось з серйозними проблемами: Не вдалося створити «вільні зони»; Не вдалося заручитися підтримкою народу; Виникла місцева китайська опозиція; Партизани були відрізані від населених пунктів;