Футбольний клуб «Міла́н» (), більше відомий як просто «Мілан» — італійський футбольний клуб із міста Мілана. Виступає у вищій італійській лізі («Серія A») разом із іншим міланським клубом «Інтернаціонале», своїм довічним принциповим суперником у чемпіонаті Італії. Футболісти «Мілану» грають у смугастій червоно-чорній формі, від якої походить їхнє італійське прізвисько «Россонері» ( від  — «червоний» і  — «чорний»).

Клуб 16 грудня 1899 року заснував британець Альфред Едвардс, який тоді був британським віцеконсулом у Мілані. У пам'ять про засновника клуб зберігає англійське написання назви міста: замість , хоча за часів Муссоліні назва клубу на деякий час змінювалася за вимогою фашистського керівництва країни. Утім, у написанні й вимові назви міста місцевим діалектом італійської мови кінцевого «o» також немає.

«Мілан» — один із найвідоміших у світі італійських клубів і один з найтитулованіших. За кількістю виграшів Ліги чемпіонів (7 трофеїв) «Мілан» далеко випереджає інші італійські клуби: «Ювентус» та «Інтернаціонале» виборювали цей трофей два та три рази відповідно. Також «Мілан» двічі вигравав європейський Кубок Кубків.

Окрім того, «Мілан» — перша італійська команда за кількістю перемог у Міжконтинентальному кубку (тричі, «Ювентус» та «Інтернаціонале» — лише по два); також він двічі вигравав Латинський кубок, тричі — Королівську медаль, один раз — чемпіонат світу серед клубів, і один — Кубок Мітропи. Єдиний європейський трофей, який «Мілану» не пощастило виграти жодного разу — це Кубок УЄФА.

Хоча за перемогами на міжнародному рівні «Мілан» випереджає всі інші італійські клуби, за загальною кількістю титулів на національному рівні він посідає лише третє місце, поступаючись «Ювентусу» та «Інтернаціонале»: за свою історію «Мілан» 19 разів був чемпіоном Італії, 5 разів вигравав Кубок Італії, і 7 — Суперкубок Італії.

Історично «Мілан» завжди вважався клубом міського робітничого класу і членів профспілок, серед яких було багато трудових мігрантів з півдня Італії, тоді як за «Інтер», другий великий клуб міста, традиційно вболівали представники заможнішого середнього класу, переважно корінні міланці. В останні десятиріччя візерунок підтримки зазнав певних змін після того, як власником «Мілана» став консервативний медіа-магнат і колишній прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі, а «Інтер» придбав нафтопромисловець Массімо Моратті, відомий своїми лівими поглядами. Однак і досі серед уболівальників «Мілану» переважають представники лівої частини політичного спектра, тоді як серед фанатів «Інтеру» більше консерваторів і прихильників правих поглядів.

За результатами дослідження, проведеного в 2002 році газетою «», «Мілан» — третя команда в Італії за кількістю вболівальників. За результатами дослідження італійського Національного статистичного інституту, опублікованого в квітні 2005 року, «Мілан» виявився другою командою країни, за яку вболівають близько 7,5 млн. тифозі.

У 2006 році «Мілан» був втягнутий до футбольного скандалу, під час якого п'ять команд вищої італійської ліги («Серії А») були звинувачені у влаштуванні договірних матчів і підкупі арбітрів. «Мілан» було покарано зняттям 15 очок у наступному розіграші ліги; після апеляції штраф було зменшено до 8 очок. Це був не перший в історії клубу гучний скандал: у 1980 році «Мілан» опинився в центрі «скандалу Тотонері», коли букмекерський синдикат сплачував гроші гравцям і футбольним функціонерам за сприятливі для нього результати матчів. Тоді «Мілан» зазнав суворішого покарання і був висланий до нижчої ліги. 13 квітня 2017 року клуб був офіційно проданий китайському холдингу «Rossoneri Sport Investment Lux».

Історія

Заснування

«Крикетний і футбольний клуб Мілан» () був заснований 16 грудня 1899 року у пивниці на вулиці Берке в Мілані. Його засновниками були англійці Альфред Едвардс і Герберт Кілпін, любителі футболу, який в той час набув великої популярності на їхній батьківщині в Англії. Про заснування клубу громадськість була повідомлена двома днями пізніше, в понеділок 18 грудня 1899 в газеті «Газетта делло Спорт». Едвардс, в той час — британський віцеконсул у Мілані й відома особа в міланському вищому світі, став першим президентом клубу. Початково клуб складався з секції крикету, яку очолив Едвард Берра, і секції футболу, якою керував Девід Елісон. У Кілпіна, першого воротаря і першого капітана команди, знайшовся спортивний костюм, в якому він грав в футбол дома в Англії; саме від цього костюму взяли початок традиційні кольори «Мілана» — червоний та чорний ( і ) і назва, яка закріпилася за його гравцями — россонері ( — «червоно-чорні»).

В січні 1900 року «Мілан» вступив до Італійської федерації футболу. З цього моменту команда почала набувати широкої популярності і престижу. Вже в квітні того же року клуб виграв Королівську Медаль, подолавши «Ювентус» з рахунком 2:0. Нагорода, яку прикріпив до прапора клубу сам король Італії Умберто Савойський, стала першим трофеєм, що його виборов клуб. В наступному році «Мілан» повторив цей успіх.

«Червоно-чорні» швидко прогресували і вже в 1901 році здобули свій перший титул чемпіонів країни; у фіналі з рахунком 3:0 вони подолали генуезьку «Дженоа», перервавши її тривалу серію перемог. Наступного року міланська команда під керівництвом легендарного капітана Кілпіна у фіналі поступилася тієї же «Дженоа», і другий чемпіонський титул міланцям вдалося вибороти лише в 1906 році. В тому сезоні вперше в історії чемпіонатів Італії дві команди — «Мілан» і «Ювентус», діючий на той час чемпіон країни — набрали однакову кількість очок, через що для з'ясування остаточного переможця довелося влаштувати додатковий матч. Гра проходила в Турині на стадіоні «Ювентуса» — цей привілей він здобув завдяки кращій різниці забитих та пропущених м'ячів; але основний та додатковий час матчу закінчилися нульовою нічиєю. Оскільки післяматчевих пенальті тоді ще не було, команди мали зіграти ще один додатковий матч. Федерація вирішила провести його на «нейтральному» полі, яким було обрано поле клубу «Міланезе» з Мілана; в знак протесту проти цього рішення «Ювентус» відмовився грати, і чемпіонство було присуджено «Мілану». Ця прикра подія трохи зіпсувала радість від здобуття чемпіонського титулу 1906 року, але в наступному році «Мілан» довів своє право на нього, повторивши своє досягнення: цього разу у фінальному колі змагань «Мілан» подолав «Торіно» і «Андреа Доріа».

В 1908 році Італійська федерація футболу почала проводити політику витиснення іноземних гравців зі складу італійських клубних команд. Довкола цієї політики в керівництві клубу виникла суперечка; одна фракція закликала до підтримки політики федерації, друга вважала необхідним добиватися скасування обмежень щодо іноземців. Внаслідок цієї суперечки клуб зазнав розколу; частина його членів покинула «Мілан» і 9 березня заснувала новий клуб, який отримав назву «Міжнародний футбольний клуб» (), чи просто «Інтернаціонале». Розчарований політикою футбольною федерації, «Мілан» також покинув і Герберт Кілпін, завершивши ігрову кар'єру.

Розпад ослабив «Мілан», і він ще довго не вигравав чемпіонатів Італії. В 1912 році він наблизився до успіху, але посів лише друге місце в зоні Лігурія—Ломбардія—П'ємонт (в той час чемпіонат проводився по географічних зонах, переможці яких потім розігрували між собою чемпіонський титул), пропустивши вперед клуб «Про Верчеллі» і проґавивши можливість зустрітися у фіналі зі значно скромнішим переможцем зони Венеція—Емілія-Романья. В 1915 році «Мілан» пропустив вперед «Дженоа» в розіграші фіналу північної зони.

В 1916 році «Мілан» виграв Кубок Федерації, який в той рік замінив чемпіонат, скасований у зв'язку з Першою Світовою війною. Втім, цей трофей Італійська федерація футболу аналогом чемпіонського титулу офіційно не визнає.

В 1919 році початкова назва клубу була змінена на (Футбольний клуб «Мілан»).

Темні роки Після здобуття перших трьох чемпіонських титулів в історії клубу настав тривалий період «занепаду», коли «Мілан», хоча і залишався весь час у вищій італійській лізі (спочатку в Першій лізі, потім — Серії А після того, як вона була утворена в 1929—1930 роках), але постійно перебував біля середини турнірної таблиці, ніколи не підіймаючись вище третього місця. Втім, саме в цей період завдяки діяльності президента клубу П'єро Піреллі був побудований стадіон «Сан-Сіро».

В 1938 році фашистське керівництво країни примусило клуб італізувати свою назву; англійська назва клубу була замінена на італійську «». По закінченні Другої Світової війни клуб повернув собі англійську назву, але залишив італійську позначку ; з 1946 року офіційна назва клубу — «», яку він носить і зараз.

«Казкові п'ятдесяті» В післявоєнні роки «Мілан» постійно знаходився в трійці найкращих клубів країни, за винятком сезону 1946/47 років, який він завершив на четвертому місці. Декілька разів міланці опинялися за крок від чемпіонства, і 1951 зрештою вибороли його в четвертий раз у своїй історії, після 44-річної перерви.

1950-ті роки — золотий період для «Мілана», в складі якого сяяли такі зірки, як знамените шведське тріо Гре-Но-Лі (Гуннар Грен, Гуннар Нордаль і Нільс Лідхольм), Лоренцо Буффон і Карло Анновацці. «Россонері» виграли престижний Латинський Кубок в 1951 і 1956 роках і тричі (в 1955/56, 1956/57 і 1958/59 роках) ставали чемпіонами Італії завдяки голам Гуннара Нордаля, п'ятикратного найкращого бомбардира сезону, тактичним схемам Нільса Лідхольма, спочатку півзахисника, а потім ліберо, непроникній обороні, організованій Чезаре Мальдіні. Протягом десятиріччя, з 1947 по 1957 роки, «Мілан» не опускався в турнірній таблиці нижче третього місця. Саме в це десятиріччя трапилася гучна перемога з розгромним рахунком 7:1 над запеклим суперником «Мілана» «Ювентусом» на його полі, яка відбулася 5 лютого 1950 року; в цьому матчі Гуннар Нордаль забив три голи.

Ера Рокко Після сьомого чемпіонства, здобутого під керівництвом Джузеппе Віані, вже через три роки — в сезоні 1961/62 — новий тренер клубу Нерео Рокко привів «Мілан» до восьмого титулу, який став можливим завдяки майстерній грі молодого Джанні Рівера і голам Жозе Альтафіні. Голи цього бомбардира також відіграли вирішальну роль у виграші «Міланом» Кубка Чемпіонів; це трапилося в 1963 році на легендарному лондонському стадіоні «Вемблі», де Мілан переміг португальську «Бенфіку» з рахунком 3:1. «Мілан» став першим італійським клубом, якому пощастило здобути цю нагороду. В розіграші Міжконтинентального Кубка в тому же році «Мілан» поступився бразильському «Сантусу», за який тоді грав знаменитий Пеле.

«Мілан» під керівництвом Нерео Рокко дійсно являв собою одну з найкращих команд того часу, кристалізуючи і розвиваючи стиль гри, який в наступні десятиріччя стане відомим як «італійський». Зокрема, Рокко винайшов і під час перебування у «Мілані» розвинув тактичну схему захисту, яка стала відомою під назвою «катеначо». Проте попри всі свої успіхи, протягом 1960-х років «Мілан» вигравав менше, ніж був здатен, через жорстоку конкуренцію з боку «Інтера», очолюваного в той період Еленіо Ереррою. Наступний чемпіонський титул прийшов до «Мілана» в сезоні 1967/68 завдяки голам П'єрино Пратті, найкращого бомбардира Серії А того сезону; в тому ж сезоні «Мілан» завоював Кубок володарів Кубків, подолавши у фіналі німецький «Гамбург» за допомогою двох голів Курта Хамріна. В наступному сезоні «Мілан» вдруге виграв Кубок Чемпіонів (у фіналі розгромивши в Мадриді голландський «Аякс» з рахунком 4:1), а в 1969 році вперше у своїй історії здобув Міжконтинентальний кубок, за результатами двох драматичних матчів подолавши аргентинський «Естудіантес» (3:0 і 1:2).

Ювілейне чемпіонство і вперше у Серії B