Концепція заповідності (пасивної охорони природи) — точка зору на заповідники і заповідні зони як природні території, що строго охороняються, де виключена господарська діяльність, а пряма безпосередня антропогенна дія зведена до мінімуму.
Формування концепції заповідності, як пасивної охорони природи Концепція заповідності сформувалася на базі ідеї абсолютної заповідності, запропонованої у 1908 р. професором Московського університету Г. О. Кожевниковим на Всеросійському ювілейному аковідліматизаційному з'їзді в Москві, яка звучить таким чином: «Не потрібно нічого усувати, нічого додавати, нічого покращувати. Потрібно надати природу самій собі і спостерігати результати»Кожевников Г. А. О необходимости устройства заповедных участков для охраны русской природы // Тр. Всерос. юбилейного акклиматизационного съезда 1908 г. в Москве. — М., 1909. — Вып. 1. .
У витоків концепції заповідності стояли учені Німеччини, Росії, України, США і Норвегії.
Російську школу представляють російські класики заповідної справи — зоологи Г. О. Кожевников, Д. К. Соловйов, А. П. Семенов-Тян-Шанський, ґрунтознавець В. В. Докучаєв, ботанік І. П. Бородін, антрополог і географ Д. М. Анучин, географ В. П. Семенов-Тян-Шанський, лісоводи Г. Ф. Морозов, О. М. Краснітський і С. О. Диренков, мисливствознавець Ф. Р. ШтільмаркБорейко В. Е., Бриних В. А., Парникоза И.Ю, Заповедность (пассивная охрана природы). Теория и практика. — К.: КЭКЦ, 2015. — 112 с. http://ecoethics.ru/wp-content/uploads/2015/06/int_zapovednost_2015.pdf Борейко В. Е. Последние островки свободы. История украинских заповедников и заповедности (пассивной охраны природы) (10 век — 2015 г.). — К.: КЭКЦ, 2015. — 240 с. http://ecoethics.ru/wp-content/uploads/2015/07/int_ostrovki_svob_2015.pdf Кожевников Г. А. О заповедных участках // Тр. Второго Всерос. съезда охотников в Москве. — М., 1911. — С. 371—378. Штильмарк Ф. Р. Принципы заповедности (теоретические, правовые и практические аспекты) // Географическое размещение заповедников в РСФСР и организация их деятельности. — М., 1981. — С. 60-76. — (Сб. науч. трудов, ЦНИЛ Главохоты РСФСР). Штильмарк Ф. Р. Определение и смысл заповедности // Организация заповедного дела. — Алма-Ата: Койнар, 1985. — С. 35-36. Штильмарк Ф. Р. Историография российских заповедников. — М.: Логото, 1996. — 340 с. Borejko W., Parnikoza I., Wojcehowski K. Idea ochrony absolutnej — koncepcija ochrony przyrody XXI wieku // Eko i my — kwiecen, 2013. — S. 18-20. Boreiko V., Parnikoza I.,Burkovskiy A. Absolute « zapovednost»- a concept of wildlife protection for the 21-st century // Bull. European dry grassland group. 2013. — 19/20. — Р. 25-20. Borejko W. Ochrona absolutna. Wyzwanie nowych czasow. — Lublin, 2013. Грамма В. Н., Захаренков А. В., Якушенко В. М. Некоторые теоретические аспекты охраны насекомых степных заповедников // Теор. основы заповедного дела. — М.: Изд-во АН СССР, 1985. — С. 59-61. Соловьев Д. К. О заповедниках и заповедности // Гуманитарный экол. журн. — 2014. — В. 3. — С. 9-10. .
Українську школу представляють українські класики заповідної справи — зоологи В. В. Станчинський, О. В. Захаренко, В. М. Грамма і В. М. Якушенко, ботаніки В. І. Талієв і О. А. Яната, лісовод О. Л. Пясецький, а також поетеса Леся Українка
Німецький природоохоронець професор Г. Конвенц на початку ХХ століття створив на території Німеччини і Польщі перші повні (абсолютно заповідні), резервати, які діють досі, і обґрунтував їх охорону у своїй книзі «Охорона пам'ятників природи».
Північноамериканські і норвезькі екофілософи Дж. Тернер, Г. Ролстон 3-й, Т. Бірч, А. Нейс сформулювали ідею абсолютної заповідності таким чином: «У заповіднику повинно у повному об'ємі захищатися право дикої природи на існування і свободу».
Режим заповідності у природних заповідниках і заповідних зонах інших об'єктів природно-заповідного фонду потрібний для забезпечення: природного ходу природних процесів і явищ (свободи дикої природи); охорони біологічної і ландшафтної різноманітності, генетичного фонду рослинного і тваринного світу; довгострокових моніторингових робіт і наукових досліджень.
Принципи заповідності (пасивної охорони природи) Керівними положеннями при здійсненні менеджменту у природних заповідниках і заповідних зонах є наступні сім принципів заповідності: Ідея абсолютної заповідності є ідеалом, до якого треба прагнути в повсякденній діяльності будь-якого природного заповідника. Опосередкований вплив людини на заповідник (глобальне забруднення, теплова дія на атмосферу, випадкове занесення інтродуцентів, кислотні дощі і тому подібне) не повинен розглядатися як порушення заповідності. Заповідність поширюється не лише на природні, малозмінені ділянки дикої природи, але і на заповідні ділянки, що піддалися антропогенній дії, на яких заповідання може розглядатися як відновний акт, реанімація природної системи. Заповідність припускає обмеження до можливого мінімуму дії на природний хід природних процесів і явищ в результаті наукових досліджень і дій служби охорони заповідника. Основним призначенням природних заповідників є збереження екосистем і спонтанних (природних) процесів, що відбуваються там. При цьому у певних випадках необхідно вирішувати проблему консервації сучасного стану деяких екосистем шляхом імітації або підтримки того режиму природокористування, який став умовою їх виникнення. Це завдання має бути покладене на інші категорії ООПТ (особливо охоронювані природні території) — національні парки, заповідники і ін. Оголошення якої-небудь ділянки заповідником означає повну юридичну недоторканість цієї території (акваторії) від будь-якого втручання з боку людини (презумпція абсолютної заповідності). Види діяльності, що не суперечать цілям і завданням кожного конкретного заповідника, мають бути науково обґрунтовані й проведені через процедури оцінки дії на довкілля від планованої господарської і іншої діяльності і екологічної експертизи. Заповідність доцільна на природних територіях будь-яких розмірів. Зокрема, в заповідних зонах національних і регіональних ландшафтних парків рідкісні види тварин і рослин зберігаються успішніше, ніж не в заповідних зонах.
Мета і завдання концепції заповідності (пасивної охорони природи) Метою концепції заповідності є як можна повніше втілення ідеї абсолютної заповідності, спрямоване на вільний (спонтанний) розвиток дикої природи при виключенні якої-небудь навмисної дії з боку людини (свобода дикої природи), а також вивчення екосистем в умовах їх недоторканості.
Ця мета досягається шляхом забезпечення максимально повного невтручання в природний хід природних процесів і явищ за допомогою підтримки строгого режиму охорони природних екосистем на територіях природних заповідників.
Розвиток заповідної справи відповідно до ідеї абсолютної заповідності досягається реалізацією наступних завдань: Вдосконалення правової бази в області заповідної справи. Оптимізація територій природних заповідників і їх режимів. Вдосконалення моніторингових робіт у заповідниках. Організація підготовки кадрів для природних заповідників. Популяризація концепції заповідності і заповідників. Громадський контроль за діяльністю природних заповідників. Вдосконалення правової бази в області заповідної справи.
Юридичне забезпечення концепції заповідності У 1908 р. професором Московського університету, відомим піонером охорони природи Г. О. Кожевниковим було висловлено ідею про створення нового типу територіальної охорони природи — природного заповідникаКожевников Г. А. О необходимости устройства заповедных участков для охраны русской природы // Тр. Всерос. юбилейного акклиматизационного съезда 1908 г. в Москве. — М., 1909, вып.1. . Вона полягала в новаторському підході до вивчення екосистем в умовах їх повної недоторканості. Г. О. Кожевников писав: «Щоб мати можливість вивчати природу, ми повинні намагатися зберігати її в первісній недоторканості у вигляді її найбільш типових формацій (…) Не потрібно нічого усувати, нічого додавати, нічого покращувати. Треба надати природу самій собі і спостерігати результати». АДля забезпечення цієї мети в заповідниках повинен був вводитися режим (строгої, повної) заповідності, що передбачає повне припинення господарського використання дикої природи заповідника і припинення прямого і безпосереднього антропогенного впливу на неї. Така (строга, повна) заповідність уперше отримала своє юридичне обґрунтування в Положенні про російські заповідники Наркомпросу РРФСР в 1929 р. і в Положенні про державні заповідники Наркомзему УРСР в 1930 р..
Проте на першому Всесоюзному з'їзді по охороні природи, що відбувався в 1933 р. у Москві, ідея абсолютної заповідності, як і концепція заповідності, що створювалася на її базі, було названо «буржуазною» і проклятою. Тому, починаючи з 1933 р., заповідники стали втрачати режим (строгої, повної) заповідності і перетворюватися на так звані «заповідні господарства», спрямовані на досягнення прагматичних, господарських цілей в інтересах соціалістичного будівництва.
Відсутність невтручання в природні процеси в заповідниках ставала неможливою, оскільки ця діяльність суперечила ідеологічному курсу ВКП (б) на підкорення природи і зміну її в догоду радянській людині. Строгий заповідний режим в заповідниках відмінявся. В результаті вони втрачали свою еталонну, наукову і інформаційну цінності.
І лише починаючи з середини 1940-х років, в Україні, як і в цілому в Радянському Союзі, юридичне оформлення заповідності знову стало набирати силу. У 1992 р., коли вже комуністичний режим рухнув, і Україна стала незалежною, в Україні був ухвалений Закон «Про природо-заповідний фонд України». У статтях 15 і 16 в нім регламентувався режим природних заповідників. Можна було очікувати, що за відсутності комуністичної ідеології і тиску союзного центру в законі відбудеться повернення до класичних ідей Г. О. Кожевникова щодо (строгої, повної) заповідності для вивчення екосистем в умовах їх повної недоторканості. Проте цього не сталося. Навпаки, охоронний режим в природних заповідниках України, згідно цього закону, виявився ще слабкіший, ніж він регламентувався в Положенні про заповідники УРСР 1962 р., Положенні про заповідники СРСР 1981 р. і навіть частково в Положенні про державні заповідники і пам'ятки природи на території УРСР 1946 р.
Новий Закон дозволив проводити в заповідниках різні заходи регуляцій, що створювало широку можливість для легальних порушень заповідного режиму (рубка лісу, сінокосіння, відстріл тварин, здобич піску і тому подібне)Закон України «Про природно-заповідний фонд». По-друге, на відміну від Положень про заповідники 1962 і 1981 років, закон 1992 роки не забороняє сінокосіння, відкриття цілини, збір пташиного пуху, ушкодження дерев, кущів, збір грибів, ягід, плодів, горіхів, листя, хвої Положення про державні заповідники Української PCP (1962). 1962. ЗП УССР. № 10. ст. 141.Типовое Положение о государственных заповедниках (1981) // Постановление Госплана СССР № 77. ГКНТ СССР № 106 от 24 04.1981 г.. По-третє, закон 1992 роки не забороняє, на відміну від Положення про заповідники 1981 року, усі форми відпочинку населення, що привело до масового використання українських заповідників для різних легальних видів відпочинку — проведення екскурсій, катання на яхтах по заповідній акваторії, катання на конях і велосипедах, відвідування печер і тому подібне
По-четверте, на відміну від Положення про заповідники 1981 року, закон 1992 роки не надає у безстрокове користування заповідника ділянки землі, її надра і водного простору, що створює загрозу закриття заповідників або відторгнення від них частини території. Окрім цього, чинний закон 1992 року не забороняє такі явні види порушень заповідного режиму як облаштування пасік (пасіки легально існують практично в усіх заповідниках України), збір вітролому, катання на лижах, санчатах, проліт дельтапланів, ушкодження устаткування заповідників (охоронних знаків, шлагбаумів і тому подібне).