Желехі́вка — український фонетичний правопис на Заході України з 1886 року й до 1922 року (коли-не-коли аж до 1940-х), створений Євгеном Желехівським на основі гражданського шрифту й поширеної того часу в українській мові фонетичної орфографії (з деякими змінами) для власного «Малорусько-німецкого словаря», який повністю вийшов друком того ж таки 1886 року.

Історія

Саме для «Малоруско-нїмецкого словаря» Є. Желехівський створив власний фонетичний правопис, що його будував на основі кулішівки, поширеної на сході України. Це була спроба об'єднати галицький говір і нову українську літературну мову, розробити загальні правила орфографії. Адже наприкінці ХІХ століття чимало слів галичани писали, спираючись на власні діалектичні особливості.

Новиною цього правопису був послідовний ужиток ї не лише замість [ji], але й по приголосній на місці давніх ѣ та [е]. Желехівка міцно запанувала серед прихильників фонетичного правопису як у Галичині, так і на Буковині. Властиво, не була вона якоюсь новиною, бо в головних рисах її знаходимо в писаннях, наприклад, Омеляна Огоновського.

Желехівку закріплено в «Руській граматиці» Степана Смаль-Стоцького й Теодора Ґартнера, що вийшла у світ 1893 року у Львові, за рік до цього систему Желехівського оголошено офіційною для української мови в Австро-Угорщині (замість максимовичівки), позаяк уперше з розпорядження австрійського міністерства освіти «Руська граматика» стала офіційною в школах і урядовім діловодстві Галичини. Видану «Руську граматику» за системою Є. Желехівського І. Фаріон уважає за остаточну крапку в перемозі народовців. Із появою «Малоруско-нїмецкого словаря», а отже, і нового правопису, «язичіє», як макаронічна літературна мова, поступово вийшла з ужитку.

Желехівку, окрім кулішівки й драгоманівки, ґрунтовніше опрацювала мовна комісія при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яка 1904 року видала «Руську правопись зі словарцем». Із певними змінами желехівку вжив Борис Грінченко у виданому ним чотиритомному «Словарі української мови»; більшість правописних правил, застосованих і ним, діє і дотепер.

Діяв правопис аж до 1922 року, а подекуди — й до 1940-х років, поки на зміну йому не прийшла нова орфографічна система Української академії наук.

Особливості правопису

Особливості цього правопису зумовили діалектні риси галицьких говірок:

Літери ъ, ѣ, ы було вилучено з абетки; Звук [е] передано буквою е, [ɪ] — через и: верх, син; буква и на початку слова читалась як [і]: ива — іва, Иван — Іван, играшка — іграшка, игумен — ігумен, идея — ідея, икавка — ікавка, икона — ікона, имення — імення, имла — імла, инший — інший, иржа — іржа, Ирина — Ірина, ирій — ірій, ирод — ірод, искра — іскра, испит — іспит, истина — істина, истота — істота, Исус — Ісус (відповідно до роз'яснення, що міститься в розд. VIII «Азбука» Малорусько-німецького словаря Є. Желехівського, «и на початку слова = i»); Звукосполуки [je]/[ʲe] передано через є: Єва, житє, єднати, зїлє, [ji]/[ʲi] — через ї: їхав, мої, [ju]/[ʲu] — через ю: Юрій, конюшина, [ja]/[ʲa] — через я: яструб, маля, [jo]/[ʲo] — через йо/ьо/ё: Йосип, йолуп, однак у передачі м'якості перед [о] лексикограф був непослідовний: стьобати — стёбати, сьомий — сёгочасний, цьонька «свиня» — цёпку «трошечки». Згодом цю непослідовність було усунуто разом із буквою ё; Вибухове [g] передано через ґ, а африкати [d͡ʒ] й [d͡z] через дж, дз відповідно: ґанок, зоольоґія, ґава, ґедз, ґринджоли; В іншомовних словах збережено м'яке л·: клюб, плян, блюза, кляса, льокальний, Клявдия; Апостроф ставлено на межі префікса й кореня слова, що починається голосівкою, якщо нема роздільної вимови або просто перед йотованими після негубних: з'явленє, з'єднати, з'явище, з'їзд, під'їсти, з'юшити, з'орати, роз'учитися, ин'як «інакше», проте роздільної вимови губних із йотованими на письмі не позначувано: бити — бю, бєш, пити — пю, пє, пєш, вюн, вяз, мякий, мясо. Уведення апострофа в новоукраїнську орфографію є заслугою саме Є. Желехівського; В іменниках середнього роду не відбувалося подовження приголосних і писано закінчення є відповідно до наддніпрянського я: зїлє, житє, знанє; Прикметникових суфіксів -ський, -цький не пом'якшувано: україньский, нїмецкий; За допомогою ь відбито м'якість [zʲ], [t͡sʲ], [sʲ] перед [ʋ] і взагалі будь-якою твердою губною: сьміх, сьвято, сьвіт, цьвях, цьвіркати, зьвір; Частку -ся писано окремо від дієслова: учить ся, являєть ся, сьміяти ся, як і закінчення -му, -меш, -ме від дієйменника у формах майбутнього часу недоконаного виду: робити ме, ходити меш (або меш ходити).

Систему Желехівського основано на тих говірках, де відповідних приголосних перед [і], що походить із [о] в новозакритім складі, вимовляють твердо: столъ > стіл, долъ > діл, носъ > ніс, а перед [і], що походить із [е] в новозакритім складі й на місці ѣ, — м'яко: неслъ > нїс, осень > осїнь, дѣдъ > дїд тощо.

У зв'язку з розрізненням у значній частині українських діалектів твердих і м'яких зубних перед звуком [і] доповнено систему йотованих в українській мові:

Літеру ї писано ще й для звука [і], що постав із ѣ та з [е] по м'яких зубних приголосних [dʲ], [tʲ], [zʲ], [t͡sʲ], [sʲ], [lʲ], [nʲ]: дїл — дїло, але діл — долу, тїло, цїна, сїно, лїс, тїк — текти, але тік — току, нїс — нести, але ніс — носа тощо; По твердих зубних і замість етимологічного [о] уживано букву і: стіл, сік — соку, але сїк — сїкла, кіт, міняти тощо.

Тобто желехівка засвідчила збережене в частині українських говірок важливе розрізнення м'якої й твердої вимови приголосних перед [і], яке є не вузькодіалектною особливістю, а має спільнослов'янське етимологічне коріння: «у цій рудї руді домішки», «я волїв не купляти цих волів», «вуж лїз серед ліз», «на цьому лисї лисі плями», «твій ніж довший, нїж мій», «потік тїк через тік» тощо.

Приклад уживання

Критика

Цей правопис мав як істотні переваги перед попередніми правописами, так і певні хиби; суперечливим було, зокрема, написання літери ї замість і на місці історичних ѣ та е, що мало сенс у західних діалектах та говірках Правобережжя, де зберігалося розрізнення твердих та м'яких зубних приголосних перед і, але створювало певні незручності для частини східних говірок, де таке розрізнення зникло.

Іван Франко — радше як літератор, аніж як мовознавець — не сприйняв желехівки і спочатку протестував проти неї, та все-таки згодом сам писав нею (після драгоманівки), коли активно співпрацював із Науковим товариством ім. Т. Шевченка та його виданнями, а в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» відзначив: «„Словар“ Желехівського, прийнявши фонетичний правопис, зробився основою пізнішої побіди фонетики в школі й урядах». Східноукраїнські письменники та вчені, як-от Борис Грінченко, поставилися до желехівки негативно. Проте західноукраїнська інтелігенція й широка громадськість сприйняли цей правопис досить прихильно.

Хоча в Наддніпрянській Україні популяризатором желехівки був Михайло Грушевський (у виданнях після революції 1905 року, головним чином у «Літературно-науковому віснику»), тут однак прийнялася «грінченківка» — правопис, змодифікований Борисом Грінченком і вживаний у «Словарі української мови»Желехівка // .

Сучасний вжиток На желехівці засновані два сучасних письмових стандарти русинської мови: пряшівсько-русинського діалекту, який розробили Василь Ябур, Анна Плішкова і Кветослава Копорова. бачвансько-русинського діалекту, який розробляють: в Сербії Юліан Рамач, Гелена Медьєши та Михайло Фейса, а на території Угорщини — Михайло Капраль та Віра Ґіріц. У 2025 році Minecraft отримав офіційну галицьку локалізацію — за зразком желехівки, проте з перевагою фонетичного письма.

Див. також Кулішівка

Джерела

Посилання //  — С. 646. // Малоруско-нїмецкий словар: У 2 т. / Уложили: Є. Желехівський та С. Недільський. — Львів: Друкарня НТШ, 1886: https://archive.org/details/malorusko-nimetskyj/tom-1/