Територія Уругваю була заселена вже кілька тисячоліть тому, а сама назва «Уругвай» виникла ще до прибуття європейців, та означає «річка уру» (уру — вид птахів) або «річка кольорових шиншил» мовою гуарані.

Період власне історії починається з прибуття перших європейців на початку 16 століття. Як Іспанія, так і Португалія намагалися колонізувати цю територію. Португальці заснували місто Колонія-ду-Сакраменту, на протилежному Буенос-Айресу березі річки Ла-Плата, а іспанці — Монтевідео, що пізніше став столицею країни.

Протягом 19 століття країна пережила рух за незалежність, що прокотився у той час по всій Америці. Проте, Уругвай швидко підпав під вплив Бразилії, яка анексувала цю територію в 1821 році. Завдяки конкуруючим претензіям на його територію Аргентини та Бразилії, Уругваю вдалося знов отримати незалежність в 1828 році та підтримати її, балансуючи між впливом сильних сусідів.

Як і багато латиноамериканських країн, Уругвай пройшов через епоху правління каудільйо та диктатури 20-го століття. Проте, з 1985 року країна вступила на демократичний шлях розвитку.

Доколумбовий і колонізаційний період

У доколоніальну епоху лівий (східний) берег річки Уругвай і північне узбережжя річки або естуарія Ла-Плата населяли войовничі племена індіанців чарруа, які вели напівкочовий спосіб життя та раніше були відтиснені з півночі племенами гуарані.

Європейці проникли сюди в 16 столітті. Першими тут з'явилися іспанці, що досягли Уругваю в 1515 році та назвали цю територію Східним Берегом річки Уругвай, проте вони не зуміли закріпитися і створити постійні поселення. Завезені ними рогата худоба і коні здійснили істотний вплив як на навколишнє середовище, так і на побут корінного населення — індіанці навчилися майстерно управлятися з кіньми, здичавілі стада давали їм засоби для існування. Проте поступово чисельність індіанців убувала; частина їх загинула від віспи та інших хвороб, занесених іспанцями, частина залишила ці місця, рятуючись від загонів португальців, що полювали за рабами. Останні групи індіанців чарруа були перебиті уругвайськими урядовими військами при Сальсіпуедесі. У 19-20 століттях переважну більшість жителів Уругваю складали нащадки європейців, і лише незначне число мало домішку індіанської крові.

У 1680 році португальці побудували на лівому березі річки Ла-Плата, навпроти Буенос-Айреса, місто-фортецю Колонія-дель-Сакраменто; цей форт використовувався португальцями і англійцями як база контрабандистів, що нелегально ввозили товари в Буенос-Айрес. Для боротьби з контрабандною торгівлею іспанці в 1726 році заснували фортецю Монтевідео біля входу в затоку, і спробували контролювати обидва береги Ла-Плати. Східний берег неодноразово переходив з рук в руки, поки, нарешті, в 1750 році не був остаточно закріплений за Іспанією. У 1776 році він увійшов до складу віце-королівства Ріо-де-ла-Плата.

У 18 столітті пампаси (степи) із своєю багатою природною рослинністю і велика кількість здичавілої худоби привернули в цей район нових поселенців; Іспанія сприяла колонізації, сподіваючись надати протидію претензіям португальців і англійців. Іспанські колоніальні власті в кінці 18 століття заохочували створення великих скотарських господарств (естансій). В кінці колоніального періоду (близько 1800 року) чисельність населення провінції Східний Берег становила близько 30 тис. чоловік, третина з них проживала в Монтевідео. Вищі класи столичного суспільства складали землевласники, купці, фінансисти і вищі урядовці, в більшості своїй вихідці з Каталонії, Країни басків або з Канарських островів, що не мали особливо тісних зв'язків з королівським двором в Кастилії. Тут же жили торговці, військові, чиновники середнього і нижчого рівня, ремісники; біля третини міського населення становили вивезені з Африки раби. Поступово між Монтевідео і столицею віце-королівства Буенос-Айресом виникло суперництво, багато жителів провінції прониклися неприязню до столичної влади.

Незалежність

Коли в 1808 році Наполеон окуповував Іспанію, уряд Буенос-Айреса оголосив незалежність всього віце-королівства. Монтевідео зберіг лояльність до метрополії, що сприяло розпалюванню ворожнечі між цими двома містами. Проте сільські жителі Східного Берега підтримували борця за незалежність Хосе Гервасіо Артігаса (1764—1850), який з 1810 по 1820 очолював боротьбу проти Буенос-Айреса.

Спочатку Артігас і його прихильники виступали за входження країни як автономної провінції у федерацію, яка повинна була замінити колишнє віце-королівство Ріо-де-Ла-Плата, але потім стали добиватися повної незалежності Уругваю від Буенос-Айреса. Здійсненню цих планів перешкодила те, що в 1816 році (з мовчазної згоди уряду Буенос-Айреса) почалася бразильська інтервенція. Опинившись в пастці між арміями Аргентини і Бразилії, Артігас в 1820 році втік до Парагваю, де провів в безвісти залишок життя. До 1821 року Уругвай був перетворений на провінцію Сисплатина Сполученого королівства Португалії і Бразилії. Після проголошення незалежності Бразилії, в 1824 році він був формально приєднаний до Бразильської імперії та залишався її частиною до 1828 року.

У 1825 році відношення Аргентини до Уругваю змінилося, і вона заявила нові претензії на уругвайську територію. У квітні 1825 року до Уругваю з Буенос-Айреса повернулася група уругвайських патріотів (що увійшли до історії країни під ім'ям «тридцяти трьох безсмертних» або «тридцяти трьох зі сходу»), яких очолював Хуан Антоніо Лавальеха, колишній помічник Артігаса. Під його керівництвом почалося повстання проти влади Бразилії. 25 серпня 1825 Народна асамблея провінції Східний Берег проголосила Уругвай незалежним, проте потім оголосила про союз з іншими провінціями Аргентини. Аргентина виступила на стороні Уругваю, пославши йому в допомогу війська, що привело до трирічної війни між Аргентиною і Бразилією. Як Бразилія, так і Аргентина, понесли через війну значні збитки, і не мали змоги продовжувати бойові дії. У 1828 році між цими країнами за посередництва Великої Британії був укладений мирний договір, відповідно до якого обидві країни відмовлялися від домагань на територію Уругваю і гарантували його незалежність. У 1828 була створена Східна Республіка Уругвай, якій була уготована роль буферної держави між Аргентиною і Бразилією. У 1830 Засновницька асамблея прийняла першу конституцію країни, яка діяла до 1917 року.

Громадянські війни 19 століття

Не зважаючи на проголошену незалежність, Уругвай ніколи не був вільний від впливу своїх сусідів. Впродовж більшої частини 19 століття, до початку 1870-х років, лідери окремих груп (каудільо), що ворогували між собою, зверталися за допомогою то до Аргентини, то до Бразилії, і в результаті в країні раз у раз спалахували громадянські війни. Прихильники Хосе Фруктуосо Рівери, першого президента країни (1830—1834), зазвичай зверталися за допомогою до Бразилії, а послідовники другого президента, Мануеля Орібе, — до Аргентини. Зовнішньою ознакою перших були червоні ( — «колорадо» або «кольорові») пов'язки на капелюхах, а других — білі ( — «бланко» або «білі»); саме з цих угрупувань виникли партії «Бланко» (пізніше «Національна партія») і «Колорадо». Спочатку політичний напрямок кожної з цих партій визначався в першу чергу особою і політичними пристрастями їх засновників, проте надалі партія «Колорадо» стала виражати погляди лібералів 19 століття, тоді як члени партії «Бланко» традиційно стояли на консервативних позиціях.

З 1836 до 1852 року Уругвай неодноразово піддавався вторгненням аргентинських військ на чолі з аргентинським диктатором Хуаном Мануелем де Росасом. Росас допоміг «Бланко» здійснити блокаду Монтевідео в період з 1843 до 1852 року. Епізодично у війні брали участь військово-морські сили Англії і Франції, що блокували Буенос-Айрес. Це допомогло Монтевідео витримати облогу і блокаду, та протягом 9 років не припиняти опору, в якому брав участь і італійський революціонер Джузеппе Гарібальді. У 1852 році, протягом так званої Війни проти Орібе і Росаса, Бразилія, аргентинські повстанці і уругвайська партія «Колорадо» повалили Росаса, усунувши тим самим серйозну загрозу незалежності Уругвая.

У так званій Війні Потрійного Альянсу (1865—1870) Аргентина, Бразилія і Уругвай виступили проти Парагвая, який намагався створити «Великий Парагвай» та утвердити свій вплив зокрема і в Уругваї. Хоча союзники виграли війну, обидві сторони понесли важкі втрати.

В Уругваї запеклі зіткнення між «Бланко» і «Колорадо» продовжувалися до 1872 року, поки, нарешті, вони не прийшли до угоди про розмежування сфер впливу.

Зміцнення стабільності

Після війни 1865—1870 років військове втручання сусідніх країн поступово припинилося, а поліпшення політичного клімату в країні в результаті угоди між партіями створило умови для прогресу в соціальній і економічній сферах. Проте, до 1880 року активному заселенню внутрішньої частини країни, як і реалізації її сільськогосподарського потенціалу, перешкоджали військові дії, що неодноразово поновлювалися між конкуруючими партіями, і відсутність чітких законів.

Останні десятиліття 19 століття пройшли відносно мирно. В цей час на політичній сцені з'явився Хосе Батьє-і-Ордоньєс, син колишнього президента. Його кар'єра як політичного діяча почалася в партії «Колорадо». Він заснував газету «Діа» («День»), що існує до цього дня, і виступав за те, щоб політичні партії були засновані на певних принципах, а не були об'єднаннями прихильників певної особи.

Цей мирний період був перерваний вбивством президента Хуана Ідіарте Борда в 1897 році. Після цього вбивства «Бланко» і «Колорадо» уклали ще одну угоду, яка істотно обмежувала сферу впливу «Бланко». Після 1880 року зріс притік європейських іммігрантів, яких привертала перспектива мирного життя і родючі ґрунти Уругваю. Більшість іммігрантів розділяли ліберальні ідеї «Колорадо».

Перемога Батьє і Ордоньєса на президентських виборах 1903 року викликала у «Бланко» побоювання, що партія «Колорадо», яка тепер мала в своєму розпорядженні переважну більшість голосів, може відмовитися від дотримання умов угоди. Громадянська війна, що почалася згодом, остання в історії Уругваю, закінчилася поразкою «Бланко». Новий уряд анулював міжпартійну угоду, проте бланкісти отримали амністію.

До кінця 19 століття у країні спостерігалося економічний ріст, викликаний успіхами в розведенні великої рогатої худоби і овець. Головними статтями експорту Уругваю в багато країн стало м'ясо, шерсть і шкіра. Розвиток в період 1870—1890 великих скотарських господарств — естансий — привів до поліпшення якості поголів'я худоби і звів нанівець роль скотарів-гаучо, які колись кочували з своїми стадами уругвайськими преріями.

Початок політичних і соціальних реформ

Батьє і Ордоньєс, що двічі займав пост президента (у 1903—1907 і 1911—1915 роках) використовував своє перебування у влади для здійснення програми соціальних, політичних і економічних реформ. Він виступав за те, щоб замінити одноосібну владу президента колегіальною — виконавчим комітетом з дев'яти членів, обґрунтовуючи це тим, що у президента може виникнути спокуса стати диктатором. Проте цю пропозицію зустріла сильна протидія; в результаті було ухвалено компромісне рішення, відображене в конституції 1917 року. Передбачалося створення ради з 9 членів, яка здійснювала велику частину адміністративних функцій, залишаючи за президентом вирішення питань зовнішньої політики і оборони, а також підтримку порядку усередині країни.

Програма президента включала створення численних державних компаній, зокрема монополій; здійснення програм пенсійного забезпечення, охорони здоров'я і медичної допомоги; введення безкоштовної освіти і розробку всеосяжного трудового законодавства. Велика частина положень цієї програми була здійснена наступниками Батьє і Ордоньєса, серед яких були президенти Фелісіано Вієра (1915—1919), Бальтасар Брум (1919—1923), Хосе Серрато (1923—1927) і Хуан Кампістегі (1927—1931).

Диктатура