Ви́ступ полубо́тківців — збройний виступ вояків Другого українського полку імені гетьмана Павла Полуботка та членів Українського військового клубу імені Полуботка з метою проголошення самостійності України, що відбувся у ніч з 4 (17) на 5 (18) липня 1917 року. Виступ мав соціальні та політичні причини. Вояки-полуботківці потерпали від нестачі продовольства, медикаментів, поганих умов проживання. Політичними причинами заколоту стала нерішуча національна та військова політика Української Центральної Ради. У вирі повстання опинилися понад 10 тисяч озброєних вояків та більша частина киян. Однак завдяки злагодженим та скоординованим діям Центральної Ради та керівництва Київського військового округу (КВО), виступ було придушено, а його учасників вислано на фронт. Вважається, що ідеологом та натхненником виступу був Микола Міхновський, хоча не існує жодного документу, який би вказував на його участь у цих подіях. Виступ відбувся одночасно із заворушеннями у Петрограді («Липневі дні»).

Причини та передумови протесту

Навесні 1917 року перед тогочасним українським політикумом та громадськістю гостро постали дві проблеми: пошук розв'язання питання про українську державність і його складову — формування власних збройних сил. Керівники українського національного руху, лідери Центральної Ради після Лютневої революції вважали основною своєю метою досягнення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної республіки Росії. Чи не з найбільшою повнотою та лаконічністю ця позиція була сформульована у рішеннях Всеукраїнського Конгресу (6—8 квітня 1917 р.):

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з'їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі. 2. Автономний устрій України, а також і інших автономних областей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з'їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним з головніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншостей, що живуть на Україні»Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917—1920 рр. Т. І. — Відень, 1921

Цей курс Центральна Рада втілила у перших своїх Універсалах, відстоювала у конкретних політичних кроках, у змаганнях з Тимчасовим урядом, шовіністичними партіями, пропагувала у масах. А логічною складовою цього курсу були зусилля щодо розвитку національної свідомості серед солдатських мас, їх згуртування під національними лозунгами, спроб створення українізованих військових частин.

Проблема українізації війська та протистояння з ЦР

Щодо цього напрямку Центральна Рада, дотримуючись реформаційних засад, виявляла обережність, розраховувала на поступовість, легітимізацію процесу будівництва власних збройних сил. Слід враховувати і те, що в умовах продовження Першої світової війни Центральна Рада не вдавалась до форсування подій не стільки з прагнення неодмінно йти в фарватері політики російського Тимчасового уряду, а й з небажання дестабілізувати обстановку у країні й на фронті, створювати практично невідворотне напруження, а то й викликати репресії. Лідери Центральної Ради сподівалися, що з часом суспільна свідомість буде підготовлена до широкомасштабної українізації армії і тоді центральний уряд, який до того ж зможе вже переконатися у боєздатності перших українських частин і їх позитивному внеску у зміцнення фронту, дасть згоду на реалізацію планів творення військових формувань на національній основі.

Однак розважливість, повільність у діях Центральної Ради ввійшли у певну суперечність з самим духом революційної доби. Солдати-українці з захопленням сприймали заклики Центральної Ради до гуртування, проте вони виявляли нетерпіння, ставали на шлях створення українських частин явочним порядком. Певну роль тут відіграла і поширювана у середовищі військ самостійницька ідеологія, що вимагала негайного оголошення України самостійною державою з власними національними збройними силами.

Яскравим проявом зазначених суперечностей стало створення Першого українського козацького запасного піхотного полку імені Богдана Хмельницького у квітні 1917 року.

Перший Всеукраїнський військовий з'їзд

Дедалі виразніше ці супереченості дали себе знати в дебатах на І Всеукраїнському військовому з'їзді (Київ, 5—8 травня 1917 року), коли представникам Центральної Ради, українських національних партій довелось буквально гасити радикалізм значної частини делегатів та боротись за пом'якшення формулювань рішень, що ухвалювались.

Тим не менш з'їзд висловився за негайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом та потребу формування української національної армії. Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді було утворено Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК) у складі 18 осіб (серед них — Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Микола Міхновський). Головою комітету став Петлюра. Але в УГВК не було і не могло бути єдності у поглядах на шляхи і темпи будівництва як української державності, так і збройних сил.

Самостійницьку лінію, схильність до радикалізму в УГВК уособлював Микола Міхновський. Йому протистояв передусім Володимир Винниченко, а у Центральній Раді і Михайло Грушевський, які не лише не поділяли поглядів Міхновського, але й вважали їх об'єктивно шкідливими, навіть злочинними для тогочасного етапу українського державотворення. До цього ж крила формально належав і Симон Петлюра, хоча відкрито не підтримував, а у приватних розмовах теж схилявся до повної незалежності України.

Робота УГВК

Отож, не зважаючи на чистоту задуму членів Українського Генерального військового комітету, загалом цьому органу було дуже нелегко працювати: члени комітету не могли дійти внутрішньої згоди і ефективно, оперативно діяти у щонайскладнішій обстановці революційного часу. Симон Петлюра на практиці багато в чому, особливо у найпринциповіших питаннях, діяв не стільки згідно з тодішніми поглядами і позицією керівництва Центральної Ради, скільки відповідно до свого поривчастого, імпульсивного характеру, схильності до гучних ефектів. Він нерідко здійснював вчинки, видавав документи, радикалізм яких виділяв його серед інших Генеральних секретарів і мав великий вплив на настрої наелектризованих мас. Основна ж частина членів УГВК взагалі була мало підготовлена до ролі, що їм припала: вони або ж були взагалі цивільними людьми, або малокваліфікованими військовими фахівцями, що посідали нижчі офіцерські чини, та й то одержані здебільшого в умовах тотального призову на штабну службу у роки війни.

Ситуація гіршала антидемократичними та антиукраїнськими заходами та рішеннями, до яких вдавався Тимчасовий уряд, окремі його міністри, військове начальство, шовіністичні партії.

Всі ці події різко негативно впливали на стихійний український військовий патріотичний рух, настрої якого постійно підігрівалися чисельними виступами у пресі. Саме у такій обстановці і починалися події, пов'язані з полуботківцями.

Зважаючи на постійні домагання діячів українського національно-визвольного руху, військовий міністр Росії врешті-решт дав усну обіцянку провести українізацію трьох армійських корпусів. І хоч це не було закріплено ще офіційним рішенням, звістка дістала широкого розголосу. На місцях здебільшого її сприйняли як сигнал до гуртування новобранців в окремі українські частини для поповнення саме українських корпусів.

Грушківці

За таких обставин, не бажаючи вгамовувати ентузіазм солдатів-українців, натхненний прикладом першого, богданівського, полку, УГВК вирішив створити ще одну військову одиницю. Саме в цей час, в середині травня 1917 року, в Чернігові скупчилася значна кількість новобранців-українців. Під впливом агітації самостійницьких елементів, в тому числі і прибулих з Києва (вважається, що цими агітаторами були члени військового клубу імені Полуботка), солдати почали самочинно гуртуватися в український полкВісті з Української Центральної Ради. — 1917 . — № 11 — 12. — Черв.. УГВК вирішив якомога швидше відправити його на фронт і розпочав відповідну підготовчу роботу.

У двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських новобранців прибули до Києва. Розмістились вони разом з прибулими з інших регіонів, зокрема з Пензи, солдатами на розподільчому пункті в селі Грушки, що знаходився по Брест-Литовському шосе поблизу Києва. Тут підготовча робота до їх відправки на фронт як української частини (а всього тут зосередилось більше 5 тис. чоловік) була продовжена, набула нового розмаху.

Однак досить швидко з'ясувалось, що ситуація виходить з-під контролю УГВК. Більше того, новобранці дедалі активніше відмовлялись виконувати розпорядження комітету, особливо його вимогу готуватися до відбуття на фронт. Однією з причин стало те, що в число прибулих з Чернігова потрапило 62 злочинці-каторжники та 20 колишніх жандармів. Частина новобранців виявляла елементарну недисциплінованість. Як ті, так і інші почали вмовляти всіх солдатів відмовитись від'їжджати на позиції, а залишитись у Києві, «щоб тут захищати свободу України».

«Фронт наш в Києві, - говорили ці агітатори, — ми повинні тут захищатись».Киевская мысль. Вечерний выпуск. — 1917 . — 8 июл.

Отож, грушківці серйозно вагались. У цій ситуації нерішучість виявили і УГВК та Центральна Рада. Саме у цей час вони потрапили у надзвичайно складну ситуацію.

Другий Всеукраїнський військовий з'їзд

До Києва вже прибували делегати Другого Всеукраїнського військового з'їзду, коли надійшло повідомлення про рішення військового міністра Тимчасового уряду Олександра Керенського заборонити його проведення. Солдати-українці, зібрані в Грушках, скористались (за пізнішим зізнанням Симона Петлюри) сприятливим приводом — необхідністю захисту з'їзду, хоч їх ніхто про це й не просив, для того, щоб надалі залишитись у Києві. Нехтуючи погрозами Керенського, Центральна Рада зважилась на проведення військового з'їзду. Очевидно, за іншого рішення з'їзд все одно відбувся б, але вже, напевне, без участі Центральної Ради. Це досить переконливо довело проведене 4 червня 1917 року у Троїцькому народному домі віче за участю делегатів Другого Всеукраїнського військового з'їзду. Його завершення разом з парадом богданівців було перенесено на Софійську площу. В офіційному повідомленні відзначалось:

«Всі промовці погоджувались на тому, що на заборону з'їзду зважати нічого, бо тепер минули ті часи, коли для з'їздів питали дозволу. Українському народові нема чого більше оглядатися на правительство російське, треба взятися негайно самим кувати свою долю».Вісник Українського військового генерального комітету. — № 2. — 1917 . — Черв.

Незгода була тільки у тому, чи іти Україні шляхом автономії, чи негайно проголошувати державну незалежність, на чому наполягали деякі промовці.

На заклик одного з промовців солдати-делегати присягнули не повертатися до своїх військових частин, не вирішивши питання про автономію України. Тональність з'їзду виявилась явно радикальнішою за ту, що мала місце на попередньому, місяць тому. Протягом шести днів (5—10 червня 1917 року) йшли дуже бурхливі засідання, на яких емоції сягали через край. Відкинувши рішення Керенського як «незаконне», з'їзд рішуче засудив позицію Тимчасового уряду, зажадав відміни його ухвали щодо домагань українців, а Центральній Раді дав настанову:

«В цій справі до уряду більше не звертатись і негайно приступити до твердої організації краю…»

У власне військових питаннях з'їзд засудив пасивну позицію командування щодо українізації армії, зажадав розробки докладного практичного плану українізації.

Перший універсал