Кольорові воєнні плани США () — в історіографії загальна назва воєнно-стратегічних планів, розроблених США на початку ХХ століття і в проміжку між Першою і Другою світовими війнами. Назви планам зазвичай давалися за кольорами, якими позначалися потенційні супротивники (особисто США було привласнено синій колір): чорний — Німеччина; помаранчевий — Японська імперія; червоний — Велика Британія; зелений — Мексика.

Кольорові назви були напівформальні, детальні варіанти планів (а їх, наприклад, для Помаранчевого плану були десятки) часто мали позначення на кшталт .

Кольорові військові плани зазвичай не затверджувалися керівництвом США; до 1924 року вони підписувалися тільки самими плануючими, потім міністрами оборони () і військово-морського флоту (). Єдине виключення — план Райдуга 5 — в середині 1941 року був усно схвалений президентом Ф. Рузвельтом.

Ситуація по завершенню Першої світової війни Американське військове планування по завершенню Першої світової війни в значній мірі визначалося популярним серед американців запереченням війни, яке, здавалося, знайшло своє підтвердження у 1928 році, коли договір Келлога-Бріана закріпив відмову від війни як знаряддя національної політики. Військове планування на європейському театрі тому було вкрай теоретичним, тим більше, що в Європі єдиним серйозним суперником вважалася Велика Британія, але війна з нею була малоймовірною.

На Далекому Сході і Тихому океані, проте, між США і Японською імперією зберігалися недозволені протиріччя, позиція Японської імперії до того ж істотно зміцнилася в результаті Першої світової війни і узгоджених по її завершенні договорів. Наприклад, в результаті укладення Договору п'яти держав у 1922 році США, Велика Британія, Французька республіка та Королівство Італія зобов'язалися не зміцнювати свої тихоокеанські володіння. Тому американська стратегічна думка в цей час зосереджувалася на можливій протидії агресії Японської імперії проти американських територій чи інтересів на Тихому океані і Далекому Сході.

Відповідальність за розробку планів спільних дій армії і флоту ніс попередник Об'єднаного комітету начальників штабів (КНШ), і його плануючий орган, .

Червоний і оранжевий плани

Помаранчевий план Першим розробленим після Першої світової війни планом став Помаранчевий (1921–1924 роки). План характеризував стратегічне положення США на Тихому океані як невигідне і виокремив Японську імперію як потенційного супротивника. Стратегічною концепцією плану була «наступальна війна, переважно військово-морська», із завданням досягнення якомога раніше переваги американського військово-морського флоту над японським. Оскільки єдиною придатною для цього базою на захід від Перл-Гарбору була Манільська затока, план вважав за необхідне утримувати затоку у разі війни і для цього при необхідності перекинути на Філіппіни підкріплення, щоб уникнути захоплення островів. На армію покладалося завдання утримання Манільської затоки до підходу військово-морських сил, але основні зусилля випадали на флот. План не передбачав висадки на Японських островах, перемога планувалася з допомогою ізоляції Японської імперії та ведення наступальних дій авіацією і флотом проти військово-морських сил Японської імперії і її економіки.

Помаранчевий план залишався основою стратегічного планування США протягом п'ятнадцяти років. У нього поступово були включені численні варіації і сценарії, включаючи і розгляду можливості раптового нападу авіації Японської імперії на Перл-Гарбор. План було оновлено принаймні шість разів між 1924 і 1938 роками, згідно і з змінами внутрішньополітичної обстановки в Конгресі США, так і зовнішньополітичною ситуацією. За ці роки були розроблені детальні плани для армії і флоту, графік мобілізації, окремі плани для військ на Філіппінах, Гавайях і в Панамі.

Проте цей дуже ретельно розроблений план так і залишився на папері, оскільки передбачав двосторонню війну між США і Японською імперією. Вважалося, що в жодної сторони не буде союзників і сторони не будуть нападати на треті країни; битви тому будуть цілком відбуватися на Тихому океані. На той час це були цілком розумні припущення, але стратеги проте розглядали й інші можливості: війну з Великою Британією (Червоний план) і одночасну війну з Великою Британією та Японською імперією (Червоно-помаранчевий план).

Червоний план

На відміну від оранжевого плану, «червоний» план війни з Великою Британією включав передислокування основної частини флоту в Атлантичний океан і масштабні наземні операції з метою запобігти створенню британцями плацдарму в Західній півкулі. Зокрема, планувалося захоплення Канади (яка, у свою чергу, мала план оборони від США, так звана Оборонна схема No.1 ()

Червоно-помаранчевий план «Червоно-помаранчевий» план розглядав спільні військові дії Великої Британії та Японської імперії, сценарій одночасної війни США на двох океанах з двома морськими державами. Планування включало можливе захоплення американських володінь на тихоокеанському заході, порушення доктрини Монро, атаки на Панамський канал і Гаваї, вторгнення у власне США. США не мали достатньо військово-морських сил для атакуючих операцій на обох морських театрах війни, так що стратеги опинилися перед вибором оборонного підходу на обох океанах або атакуючої позиції на одному океані, і оборони — на іншому. Вибір був зроблений на користь рішучих атак в Атлантиці і оборони на Тихому океані з мінімальними силами. Це рішення пояснювалося тим, що основні життєві інтереси США були зосереджені на сході, в Європі, там же очікувався і головний удар ворожої коаліції, там же було потрібно і зосередження американських сил.

Стратеги бачили недоліки червоно-оранжевого плану, який поєднував атаку зі стратегічної обороною: свобода дій для супротивника з можливістю вибору їм місць для нападу; неминучість для США очікування атак всюди, з можливістю втрати будь-якої заморської території; несумісність оборонної війни з духом і традиціями американського народу.

Ці недоліки в очах плануючих врівноважувалися перевагами: операції американських сил проводилися поблизу своїх баз, в той час як противник знаходився б далеко від своїх територій і змушений був би підтримувати довгі лінії комунікацій; сили, які США могли зібрати для перемоги в Атлантиці, могли уявити таку наступну загрозу для Японської імперії, що остання могла б піти на мирні переговори: "не виключено, що ситуація в кінці битви з червоними виявиться такою, що помаранчеві, замість продовження війни на заході Тихого океану, поступляться "Proposed Joint Estimate and Plan — Red-Orange, prepared in WPD (Army) and approved by Chief of Staff, 3 June 1930, as basis for the joint plan, G-3 Obsolete Plans, Reg. Doc. 245-C. Цит. по Command Decisions. Department of the Army. Под редакцией Kent Roberts Greenfield. Washington, DC, 1960..

Зміна міжнародної обстановки у 1930-і роки Червоно-помаранчевий план не відображав практичного стану міжнародної обстановки 1920-1930-х років. Штабісти вказували на це у своїх планах: «в поточних умовах союз між червоними і помаранчевими малоймовірний» (у 1923 році), «вкрай малоймовірний» (у 1935 році)Army Draft Red-Orange, 1923, Reg. Doc. 245-F; письмо директора ONI директору WPD от 27 июня 1935 года, WPD 3202. Цит. по Command Decisions. Department of the Army. Под редакцией Kent Roberts Greenfield. Washington, DC, 1960.. Але умови червоно-оранжевого плану змушували плануючих всерйоз розглядати ситуацію, в якій США будуть змушені одночасно битися на двох океанських театрах військових дій, ця особливість плану згодилася при підготовці військових планів другої світової війни.

До 1937 року осмисленість припущень, покладених в основу помаранчевого плану, стала вельми сумнівними. Антикомінтернівський пакт, в якому Японська імперія знайшла союзників в особі Третього Рейху і Королівства Італія, зробив двосторонню війну між США і Японською імперією вельми малоймовірною, в той же час загроза прямої агресії проти третіх країн в Європі та Азії зросла в умовах політики умиротворення, що проводилася Великою Британією та Французькою республікою. КНШ видав вказівку переробити помаранчевий план, в якому передбачалася б боєготовність вздовж західного узбережжя США і в стратегічному трикутнику, утвореному Аляскою, Гаваями і Панамою. Вказівка також містила вимогу розглянути різні варіанти розвитку ситуації після досягнення боєготовності, явно натякаючи на можливість для США виявитися залученими в європейський конфлікт одночасно з атакуючими діями на Тихому океані. Проте, вже за два тижні КНШ був сповіщений, що штаби окремих родів військ не можуть досягти згоди. Армія, розглядаючи невизначену ситуацію в Європі, не погоджувалася на атакуючі дії на Тихому океані і наполягала на чисто оборонних операціях на цьому театрі. Втрата можливості захищати ключові позиції в Західній півкулі в обмін на наступальні операції на Далекому Сході виглядала в очах армійських штабістів дурною, вони вважали, що, внутрішня політика і громадська думка можуть не підтримати наступальні операції на тихоокеанському ТВД. Планувальники військово-морського флоту стверджували, що американська стратегія не може обмежитися обороною, і, на початку війни, виробництво може бути швидко розширено з тим, щоб ресурсів виявилося достатньо як для забезпечення безпеки континентальних штатів, так і для наступу в західній частині Тихого океану. На їхню думку, якщо Японська імперія отримає допомогу від Третього Рейху та Королівства Італія, то і США зможуть розраховувати на підтримку союзників (явно натякаючи на Велику Британію, хоча «тип, кількість, і місце такої підтримки не можуть бути передбачені»).

КНШ відреагував на проблему, видавши нові інструкції 7 грудня 1937, які задавали як головну мету перемогу над Японією і вимагали боєготовності на західному узбережжі і в стратегічному трикутнику. Підтримка цієї боєготовності покладалося на армію, залишаючи військово-морському флоту завдання атакуючих операцій проти помаранчевих сил і розрив стратегічних для помаранчевого боку морських комунікацій. Але, ці нові інструкції не допомогли досягти згоди між стратегами армії і флоту, тому новий помаранчевий план був врешті-решт узгоджений як компроміс між заступниками начальників штабів. Після місячних переговорів, новий помаранчевий план з'явився 18 лютого 1938. Він не тільки містив традиційну наступальну стратегію на Тихому океані, але й розглядав можливість одночасного конфлікту в Атлантиці, нову рису для помаранчевого плану. У разі війни з Японською імперією, США спочатку займуться приведенням сил в бойову готовність і підготовкою наступу проти Японської імперії. Власне ж наступ на позиції Японської імперії почнеться з островів Південно-Тихоокеанського мандату, але тільки в тому випадку, якщо не виникне несподіваних проблем (наприклад, нападу в Атлантиці).

1938–1940 роки були охарактеризовані зміною американського стратегічного мислення. Військово-морський флот відійшов від концентрації на просуванні на захід Тихого океану і усвідомив нову небезпеку, від країн «осі». Армія, зайнята в першу чергу оборонною континентальних Штатів, відійшла від концентрації на тихоокеанському ТВД, яка домінувала після Першої світової війни, і стала звертати увагу на Європу. Червоний і червоно-оранжевий плани більш не мали сенсу, Атлантичний океан набував все більшого значення. В умовах поділу світу на два протиборчі табори, припущення про ведення війни без союзників — характерне для всіх попередніх планів — теж повинно було бути переглянуто. Перший крок до зміцнення американської оборони в Атлантиці був зроблений, коли директор військового планування військово-морського флоту Ройал Інгерсолл () (Тоді капітан, згодом чотиризірковий адмірал) був посланий в грудні 1937 року в Лондон для неформального обговорення умов військово-морського співпраці, якщо обидві держави опиняться в стані війни з Японською імперією. Неминучий в ході таких обговорень розгляд можливості війни з Третім Рейхом призвело до таких міркувань: