«Націона́льний музе́й наро́дної архітекту́ри та по́буту Украї́ни» (популярні назви, що походять від назви однойменного села: «Пирогів», «Музей просто неба в Пирогові») — музей просто неба, скансен, архітектурно-ландшафтний комплекс усіх історико-етнографічних регіонів України. Розташований на південній околиці Києва, у Голосіївському районі, поблизу місцевості Пирогів. Загальна площа — 133,5 га.

Поруч розташовані Клінічна лікарня «Феофанія», Національний експоцентр України, Інститут бджільництва ім. П. І. Прокоповича, Національний музей бджільництва України, Головна астрономічна обсерваторія Національної академії наук України, Садово-парковий комплекс НАН України «Феофанія».

Походження назви місцевості

Назва походить від назви колишнього села, а нині місцевості «Пирогів» у південній частині Києва.

Інколи зустрічається неправильна назва «Пирогове» — калька з неправильної назви російською мовою  — Хрещатик, № 138 (3584), 9 жовтня 2009. Правильна назва російською мовою: .

Історія створення Заснований 6 лютого 1969 року. Цьому передувала низка громадських ініціатив, зокрема публікація відкритого листа з ініціативи відомих українських вчених і культурних діячів про необхідність створення музею народної культури в Києві від 14 серпня 1965 року в газеті «Літературна Україна». Урядова програма, схвалена партійним керівництвом УРСР, була розроблена з ініціативи та за безпосередньої участі тодішнього заступника Голови Ради Міністрів Української РСР (1961—1978), голови Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (1967—1988, далі: Товариство) Петра Тимофійовича Тронька (1915—2011), якого слушно вважають фундатором музею. Голова Ради Міністрів Української РСР О. П. Ляшко у своїх спогадах називав його не лише ініціатором, але й душею створення музею. П. Т. Тронько також особисто вибрав місце розташування музею та забезпечив землевідведення.

6 лютого 1969 року була прийнята Постанова № 105 Ради Міністрів УРСР «Про створення Державного музею народної архітектури та побуту Української РСР». Відповідно до тексту Постанови Музей планували розмістити неподалік села Пирогів Києво-Святошинського району Київської області, розробка завдання на проектування Музею і виконання покладалося на Міністерство культури, Національну академію наук України, Держбуд України, Українське товариство охорони пам'яток історії й культури. Київський науково-дослідний проектний інститут містобудування у співавторстві з архітектором Валерієм Романовим розробив Проект, а 18 травня 1970 р. урядом України його було ухвалено.

Стратегія й ідея розташування експонатів за проектом базувалась на таких постулатах: збереження і відтворення традиційної архітектури України, популяризація народних промислів і ремесел, дослідження народного мистецтва через відображення історико-етнографічних регіонів України, зокрема Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат, Півдня України. Регіони розміщувались у відповідності до географічної специфіки у відповідних етнографічних, ландшафтних і природних зонах.

У проекті Музей був поділений на декілька функціональних зон, а саме: експозиційна — де розміщувались етнографічні пам'ятки й пам'ятки традиційної народної архітектури; адміністративно-наукова — де розміщувався адміністративний і науковий корпус, виставкові павільйони, ресторан приблизно на 300 місць, співоче поле на 10 тисяч глядачів, науково-дослідний інститут етнографічного музеєзнавства АН України та ін.; і виробничо-господарська — де розміщувалися б майстерні для реставраційних робіт та господарські будівлі.

Процес створення й наповнення колекції музею розтягнувся на 7 років, протягом яких доводилося долати складнощі, пов'язані не тільки з підбором експонатів, але і з партійними інтригами. Як згадує про цю ситуацію в одному зі своїх інтерв'ю Тронько П. Т.: "Сталося так, що для створення експозиції повз будівлю ЦК КПУ по вулиці Орджонікідзе везли в вантажівці розібраний вітряк. Може бути, Володимир Васильович Щербицький побачив це з вікна, але, швидше за все, «доброзичливці» доповіли про збір патріархальщини. Загалом, перший секретар ЦК мені подзвонив і сказав: «Петро Тимофійович, ти що там мотлох возиш? Тобі що, робити нічого?» Я йому спокійно у відповідь: «Ви колись мені за цей мотлох спасибі скажете».

Демонтаж, консервацію, перевезення, реставрацію та встановлення на місці пам'яток народної архітектури (будинків, господарчих споруд, дерев'яних церков, вітряків тощо) здійснювала спеціалізована реставраційна майстерня музею.

Одночасно співробітники музею здійснювали пошук та збір цінних пам'яток етнографії, декоративно-ужиткового мистецтва, народних одягу, меблів, дерев'яного і глиняного посуду, чоловічого і жіночого одягу, музичних інструментів тощо. Колекції музейних фондів розміщувалися у 19 корпусі Києво-Печерської лаври на вул. Січневого повстання, 21 (тепер — Лаврська), у приміщенні колишньої кірхи на вул. Ф. Енгельса (тепер — Лютеранська), у допоміжних спорудах безпосередньо на території музею.

Офіційно експозиція музею була відкрита для відвідувачів у 1976 році. 21 липня 2008 року Президент України Віктор Ющенко своїм Указом надав музею статус Національного.

На території музею зосереджено 277 архітектурних експонатів народного будівництва XVI—XX століть. Садиби з сільськими хатами й господарськими будівлями сформовано з документальною достовірністю та згруповано відповідно до особливостей планування поселень того чи іншого історико-етнографічного регіону.

У фондах музею зберігається понад 80 тисяч предметів побуту, творів народного мистецтва, знарядь праці. Найцікавішими з експонатів обладнано інтер'єри будівель.

Працює музей щодня з 9 до 18 години.

Керівники

Тронько Петро Тимофійович (1969—) У 2016 році в Національному музеї народної архітектури та побуту України, на території експозиції «Українське село 60‒70-х рр. XX ст.», відкрито будинок-музей П. Т. Тронька Ходаківський Микола Степанович (1989—2006), в.о. Василенко Тамара Миколаївна (2006—2009), Федака Павло Михайлович (2009—2012), Заруба Дмитро Васильович (2012—2015), Бойко Юрій Анатолійович (2015—2017), Повякель Оксана Теодозіївна (2017—)

Дерев'яна архітектура

З давніх-давен більша частина території сучасної України була вкрита лісами. Навіть на широких степових просторах Південної України, у долинах річок росли великі діброви. Тож дерево було найпоширенішим матеріалом, з якого предки сучасних українців не лише зводили різноманітні будівлі, а й виготовляли все необхідне для життя: меблі, посуд, хатнє начиння, господарський реманент, виробниче устаткування, транспортні засоби.

Основним і наймасовішим витвором дерев'яної архітектури в Україні завжди залишалося житло. Народне житлове будівництво було водночас консервативним, зберігаючи тисячолітні традиції, і сприйнятливим до новацій. Метод створення традиційного народного житла відрізняється від сучасного проектування: житлові будинки, а також господарські споруди будували не за проектами, а за зразками вже існуючих будівель і згідно з традиціями, властивими певному регіону чи навіть окремому селу. Ці народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор, передавалися з покоління в покоління.

В Україні житлові будинки для постійного мешкання називаються хатами, а для сезонного чи тимчасового — колибами, куренями. Не менш важливими, ніж хати, були господарські споруди, що утворювали комплекс селянського двору: комора для зберігання всього найціннішого, погріб, стайня, возівня, де тримали вози й ґринджоли (сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко — колодязь із «журавлем», а також клуня для зберігання необмолоченого хліба, що ставилася окремо. Селянське обійстя поділялося на дві половини: так званий чистий двір і господарський. Неодмінною приналежністю кожної садиби були сад і город. Суворі історичні умови привели до появи унікального явища — окружного двору, який у Карпатах називали ґраждою. У ньому всі будівлі й споруди групувалися довкола внутрішнього двору, утворюючи невелику фортецю з глухими зовнішніми стінами й однією брамою.

Традиційна українська хата Традиційна українська хата є справжнім шедевром, в якому поєдналися виняткова раціональність задуму та високий мистецький рівень виконання. Найчастіше її робили з одним житловим приміщенням, до якого могли прилягати допоміжні — сіни, комора; а також із двома житловими приміщеннями, з якими поєднувалися у різних комбінаціях допоміжні й навіть виробничі. Матеріалом для стін слугувало дерево в різних варіантах: зруб із колод, брусів чи плах, каркас із комбінованим заповненням (дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). Найкращим деревом для стін вважалася липа. Дахи вкривали соломою, очеретом, дрібними дерев'яними дощечками — ґонтом чи дранкою.

Декор в українській дерев'яній архітектурі був дуже різноманітний і вишуканий, проте заснований на суто раціоналістичних засадах: прикрашали тільки ті частини будівлі, що завжди були на видноті; застосовували принцип художнього контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі вжитих засобів давав максимальний мистецький ефект.

Громадські селищні будівлі Окрім споруд традиційного селянського двору, старе українське село створило прекрасні зразки громадських будівель. До них належать церква, школа, сільська управа, корчма, гамазей (велика комора для зберігання громадських запасів зерна). Життя й економічна діяльність були б неможливими без відповідних виробничих споруд: тартаків (лісопилок), сукновалень, олійниць, крупорушок, кузень.

Традиційні українські млини — це витвори народної інженерної думки, що забезпечували потреби старого українського села в доступній, дешевій та екологічно безпечній енергії. Найстародавнішими на теренах України є водяні млини, вітряні з'явилися тільки у 18 ст.

Церковні споруди Найвищих злетів українська дерев'яна архітектура досягла в церковному будівництві. Саме у цій сфері створено шедеври архітектурного мистецтва: величні собори та маленькі каплички, парафіяльні церкви та дзвіниці, огорожі, брами та башти, оскільки храм — не лише осередок духовного спілкування людини з Богом, а і також центр громадського життя.

Символіка житла

Селянська хата була не тільки річчю, але й досить змістовним знаком, що виконував естетичну та магічну функції. Так, просте споглядання садиби, житла та господарських споруд давало змогу визначити заможність та уподобання господаря; зручність місця для будинку та підходів до нього свідчили про шанування господарем певних народних знань; чисто підведені призьба, стіни, вікна засвідчували те ж саме і про господиню; наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що у даній оселі є на виданні дівка чи парубок. Для того щоб зацікавлені мали привід зупинитися і довідатися про все детальніше, біля воріт від вулиці була закопана лава для відпочинку, а неподалік, на межі садиби з вулицею, знаходилася криниця, де можна було напитись води та напоїти коней чи волів, перепочити, почути якісь новини.

Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройми, пофарбовані в інтенсивно червоний колір, що символізував очищення вогнем «усього входящого». Функцію оберегу виконували також наведені крейдою хрестики навколо вікон та дверей. Оберегами слугували й рушники, якими оздоблювали вікна та двері. Їхня вишивка обов'язково відрізнялась від тієї, якою вишивали рушники для картин та ікон. Неодмінними хатніми амулетами були часник та підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон.

Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми й колориту цих розписів, далеких від натуральних рослин, свідчить про те, що вони мислились і як сакральний акт. Проте вже на кінець XIX ст. декоративні мотиви розпису традиційного житла чимдалі втрачали свій символічний зміст.