Саламанкською школою () називають ренесанс думки серед іспанських та португальських богословів, що працювали в різних областях інтелектуальної сфери, спираючись на інтелектуальний та педагогічний доробок Франсиска де Віторія. З початку XVI століття традиційна католицька концепція людини та її відношення до Бога і світу стали зазнавати дедалі більшого тиску з боку гуманізму, протестантської Реформації та нових географічних відкриттів з їхніми наслідками. Нове мислення школи допомагало впоратися з цими проблемами. Школа отримала назву за Університетом Саламанки, де працювали де Віторія й інші представники школи.

Провідні діячі школи, богослови та юристи Франсиско де Віторія, Домінго де Сото, Мартін де Аспількуета (або Аспілікуета), Томас де Меркадо і Франсиско Суарес, були дослідниками природного права і моралі, що заповзялися примирити вчення Томи Аквінського з новим політико-економічним порядком. Їхні дослідження були зосереджені на людині та її практичних проблемах (моралі, економіці, юриспруденції тощо). Кожен з них мав конкретний обсяг спільної роботи, і ще було ристалищем, на якому випробовувалися розбіжності, що часом викликали палкі дебати в рамках школи.

Школу Саламанки в широкому сенсі можна розділити на дві вужчі: «Salmanticenses» та «Conimbricenses» з Університету Коїмбри. Першу започаткував Франсиско де Віторія (1483–1546), вона досяла своєї вищої точки при Домінго де Сото (1494-1560). «Conimbricenses» були єзуїтами, які, з кінця XVI століття перехопили у домініканців інтелектуальне керівництво католицького світу. До єзуїтів належали Луїс де Моліна (1535–1600), Франсиско Суарес (1548–1617) та Джованні Ботеро (1544–1617), який продовжив традицію школи в Італії.

Юридична доктрина Саламанкської школа покінчила із середньовічним поняттям права, висуваючи поняття свободи, незвичне в тогочасній Європі. Природні права людини опинилися, в тій чи іншій формі, в центрі уваги, зокрема права людини як тілесної істоти (право на життя, економічні права такі як право на власність) і права людини як духовної істоти (право на свободу думки і людську гідність).

Школа Саламанки переглянула концепцію природного права: це право, породжене самою природою, йому підпорядковане все, що є в природному порядку речей. Висновок такий: оскільки всі люди мають однакову природу, вони мають однакові права на життя і свободу. Такі погляди були новими в Європейській думці і йшли врозріз з поширеною в Іспанії та Європі думкою, що люди корінних народів американського континенту не мають таких прав.

Суверенітет

Валенсійська школа вирізняла дві царини влади, природну, або цивільну сферу, та сферу надприродного, через межі яких у середньовіччі часто переступали, наприклад королі отримували право на інвеституру, а папа — світську владу. Один прямий наслідок поділу сфер влади полягав у тому, що король чи імператор не мали законної юрисдикції над душами, а папа римський не мав легітимної світської влади. Це включало пропозицію про те, що є обмеження на законні повноваження уряду. Таким чином, за словами Луїса де Моліна, нація є аналогом спілки купців (попередник сучасної корпорації) в тому, що ті, хто керує, мають владу (ефективно є суверенами), але влада, якій вони підкоряються, колективна й випливає від них усіх разом. Попри це, де Моліна вважає, що влада суспільства над особистістю більша, ніж та, яку купецька спілка має над своїми членами, тому що джерелом влади народного уряду є Божа сила (а не просто влада окремих суверенів над собою у ділових стосунках).

У цей час в королівстві Англія сталися великі зміни. Англійський король отримав легітимне право промовляти від імені Бога і став єдиним законним одержувачем еманації Божої влади, що зобов'язувало підданих виконувати веління монарха, щоб не суперечити Божому замислу. Всупереч цій тенденції, кілька адептів школи відстоювали думку, що саме люди є рушієм божественного суверенітету, який вони, у свою чергу, передають на певних умовах правителю. Можливо, далі за всіх у цьому напрямі просунувся Франсиско Суарес, чия робота (Захист католицької віри проти помилок англіканської секти 1613 року) була найсильнішим захистом народного суверенітету в цей період. Люди народжуються вільними за своєю природою, а не рабами іншої людини, і можуть проявляти ослух аж до повалення несправедливої влади. Щодо Моліни, то він стверджува, що політична влада не належить будь-якій конкретній людині, але в його поглядах проступає тонка відмінність, він вважає, що одержувачем Божої влади є народ як ціле, а не сукупність суверенних індивідів. Аналогічно Жан-Жак Руссо в теорії народного суверенітету вважає колектив людей вищим за суму окремих членів.

Габріель Васкес (1549–1604) стверджував, що природне право не обмежується індивідом, але накладає й на суспільства обов'язок діяти у згоді і користуватися правом на справедлививе правосуддя.

Для Суареса, політична влада суспільства договірна за походженням, тому що спільнота формується на основі консенсусу вільних воль. Наслідком цієї «контрактуалістської» теорії є те, що природна форма правління — демократія або республіка, а олігархії або монархії виникають як вторинні інститути, чиї претензії на справедливість ґрунтуються на тому, що таку форму правління обрав (або принаймні згодився на неї) народ.

Закон народів і міжнародного права

Франсиско де Віторія був, мабуть, першим хто розробив теорію jus gentium трактування міжнародного права (права народів), і тому є важливою фігурою в переході до сучасності. Він екстраполював свої ідеї законної суверенної влади в суспільстві на міжнародний рівень, уклавши, що й у цій області повинні правити справедливі форми, що поважають права всіх. Загальне благо світу належить до вищої категорії у порівнянні з благом кожної держави. Це означало, що відносини між державами повинні перейти від виправдання силою до виправдання законом і справедливістю. Деякі сучасні вчені поставили під сумнів витоки міжнародного права, яке підкреслює епохальний текст De jure belli ac pacis (вівтар світу) Гуго Гроція, і ратують з того, що вважали Віторія і, пізніше, Суареса важливими провісниками і, потенційно, засновниками в цій області. Інші, такі як Коскенніємі, заперечують, що жодного із цих гуманістів і схоластичних мислителів не можна вважати засновниками міжнародного права в сучасному розумінні цього слова, замість цього розмістивши початок у період після 1870 року.

Франсиско Суарес розділив поняття jus gentium. Працююччи з уже добре сформульваними категоріями, він ретельно відрізняв ius inter gentes (що відповідає сучасному міжнародному праву) від ius intra gentes. Ius inter gentes є спільним для більшості країн, але належало до позитивного права, а не до природного права, тобто не обов'язково було універсальним. З іншого боку, ius intra gentes, або цивільне право, є специфічним для кожної нації.

Просто війна

Враховуючи, що війна — одне з найстрашніших лих, від якого постраждало людством, прихильники школи міркували про те, що воно повинно застосовуватися лише тоді, коли це було необхідно для того, щоб запобігти ще більшому злу. Дипломатична угода краща, навіть для сильнішої сторони, перш ніж почнеться війна. Прикладами «справедливої війни» є:

Самооборона, поки існує розумна ймовірність успіху. Якщо невдача вирішена, то це просто марне проливання крові. Превентивна війна проти тирана, який збирається атакувати. Війна, щоб покарати винного ворогом.

Війна — це не законні або незаконнонароджені просто на основі своєї первісної мотивації: вона має забезпечити дотримання низки додаткових вимог: Необхідно, щоб відповідь була відповідна злу; застосування більшої кількості насильства, ніж це необхідно, означало б несправедливу війну. Влада оголошує війну, але їхнє рішення не є достатньою причиною для початку війни. Якщо народ виступає проти війни, то вона нелегітимна. Народ має право скинути уряд, який веде чи збирається вести несправедливу війну. Після початку війни залишаються моральні обмеження для дій. Наприклад, не можна нападати на невинних або вбивати заручників. Перед початком війни необхідно використовувати всі можливості діалогу та переговорів; війна є законною лише в крайньому випадку. Відповідно до цієї доктрини, експансіоністські війни, війни задля збагачення, війни за навернення невірних або язичників і війни за славу є несправедливими.

Підкорення Америки

У період зародження колоніалізму Іспанія була єдиною Західною Європейською країною, в якій група інтелектуалів ставила під сумнів легітивність завоювань, а не просто намагалася виправдати такі війни традиційними засобами.

Франсиско де Віторія почав свій аналіз завоювання, відмовившись від «незаконнонароджених титулів». Він був першим, хто наважився поставити під сумнів, чи були булли Олександра VI, відомі як «Були пожертвування», дійсним титулом панування над нововідкритими територіями. У цьому питанні він не влаштував загальний примат імператора, авторитет папи (тому що папі, за його словами, не вистачало світської влади), ні вимоги добровільного підпорядкування або перетворення корінних американців. Їх не можна було вважати грішниками чи нерозумними: вони були вільними людьми за своєю природою, із законними правами власності. Коли іспанці прибули до Америки, вони не принесли законного титулу, щоб окупувати ці землі й стати їхніми господарем.

Віторія також проаналізував, чи були законні претензії на право власності на відкриті землі. Він розробив до восьми законних титулів панування. Перший і, мабуть, найбільш фундаментальний стосується спілкування між людьми, які разом становлять універсальне суспільство. Ius peregrinandi et degendi — це право кожної людини подорожувати та займатися торгівлею в усіх частинах землі, незалежно від того, хто керує або яка релігія на території. Для нього, якщо «індіанці» Америки не дозволять вільний транзит, потерпілі мали право захищатися й залишатися на землі, отриманій у такій війні на самооборону.

Друга форма законного права власності на відкриті землі також посилається на право людини, перешкода якого є причиною справедливої війни. Індіанці могли добровільно відмовитися від навернення, але не могли перешкодити праву іспанців проповідувати, і в цьому випадку справа буде аналогічною першому випадку. Тим не менш, Віторія зауважив, що хоча це може бути підставою для справедливої війни, не обов’язково вести таку війну через смерть і руйнування.

В інших випадки цієї казуїстики: Якщо язичницькі володарі змусять навернених повернутися до ідолопоклонства. Якщо на нововідкритій землі знайдеться достатня кількість християн, які захочуть отримати від Папи християнський уряд. У разі повалення тиранії або уряду, який завдає шкоди невинним (наприклад, людські жертви). Якщо на соратників і друзів напали — як і на тлакскальтеків, які були в союзі з іспанцями, але піддані, як і багато інших людей, для ацтеків це знову може виправдати війну з подальшою можливістю законного завоювання, як у першому випадку. Остаточний «законний титул», хоча сам Віторія кваліфікував як сумнівний, є відсутність справедливих законів, магістратів, сільськогосподарської техніки тощо. У будь-якому випадку, титул, отриманий відповідно до цього принципу, має здійснюватися з християнською милосердям і на користь індіанців. Ця доктрина «законних» і «незаконних» титулів не була погоджена імператором Карлом V, тодішнім правителем Іспанії, оскільки вона означала, що Іспанія не мала особливих прав; він безуспішно намагався перешкодити цим богословам висловлювати свою думку з цих питань.

Економічна думка Саламанкської школи