Украї́нський кінемато́граф — кінематограф українською мовою. До українського кінематографу також відносять німі стрічки, зняті українськими режисерами. Також прийнято вважати українським кінематографом сукупність усіх компонентів кіноіндустрії та кіномистецтва України в сучасному та історичному розвитку.

Розвиток українського кіно розпочався ще 1893 року, коли одеський механік Йосип Тимченко за два роки до братів Люм'єр розробив апарат «кінескоп», придатний для кінознімання та кінопроєкції. До початку ери звукових фільмів, у 1920-30-х в період ВУФКУ в Українській РСР було створено низку німих стрічок, найвідоміша з яких — «Земля» Олександра Довженка, яку кінокритики вважають культовою для свого часу«Земля» Довженка. Фільм, що змусив світ говорити про українське кіно // espreso.tv, 8 квітня 2015.

Українські режисери-новатори Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Микола Шпиковський, Арнольд Кордюм, Петро Чардинін, Георгій Тасін, Марк Донськой, Леонід Луков, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, Леонід Биков, Кіра Муратова, Фєлікс Соболєв, здобули українському кіно світову славу.

Історія

Наддніпрянська Україна під контролем Російської імперії (1893—1917)

1893 року головний механік одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроєкції. Тоді ж він здійснив перші кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. З 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 року винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики IX з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині цей знімальний апарат знаходиться у фондах московського Політехнічного музею .

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 року розпочались перші регулярні кіносеанси, кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана, що тривали кілька днів.

Одним з першопрохідців українського кінематографу був катеринославський кінооператор і кінорежисер Данило Сахненко. 1911 року в передмісті Катеринослава (в селищі Лоцманська Кам'янка) він зняв повнометражний німий фільм «Запорізька Січ», що вважається в Україні першим ігровим фільмом національного виробництва.

Першопрохідці українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж робилася спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві й багато знімалася в Одесі.

УНР/Українська Держава (1917—1921 років)

У серпні 1918 року з'являється наказ Павла Скоропадського про українізацію кіно. На виконання цього указу була створена перша українська державна організація в галузі кіно — кінокомпанія «Українфільм».Історія українського кіно 1896—1930: факти і документи. Т. 1. Харків: «Дім Реклами», 2018. 680 с. : 506 іл. ISBN 978-966-2149-66-1 У часи окупації України СРСР факт існування студії «Українфільм» у 1918—1919 роках приховувався, а українські кіноісторики вперше дізналися більше про неї лише після проголошення незалежності України в 1991 році та відкриття доступу до закритих архівів.

Згідно з доповідною запискою, написаною у 1918 році та адресованою Головному управлінню в справах мистецтв і національної культури Української Держави, Товариство «Українфільм», що утворилося у Києві, мало на меті «широке виробництво та розповсюдження ідейних та національних фільмів, головним чином патріотичного та історично-героїчного напрямків».

На базі «Українфільм» почали розроблятися постановки фільмів «Брехня», «Чорна пантера» за Володимиром Винниченком, а також «Вітер з півночі», «Кармелюк», «Чорна рада». Внаслідок недовготривалості існування УНР, «Українфільм» проіснував лише рік з серпня 1918 по серпень 1919 року. Достеменно невідомо, чи на студії завершили виробництво вже розпочатих фільмів та чи вийшов хоч якийсь із них у прокат в УНР, але за припущеннями Романа Росляка, «беручи до уваги, що в цей період фільми продукувалися за досить таки короткий термін, то цілком можливо, що товариство ті розпочаті фільми все ж випустило»Росляк Р. В. Українфільма // Кіно-Театр. 2001. No 3. С. 23-24.. Частково припущення Росляка підтверджують повідомлення в тогочасній пресі; так, наприклад в газеті «Українська ставка» у грудні 1919 року говорилося про показ стрічки «Українфільм» під назвою «В'їзд Директорії» з 30 грудня 1919 року у кінотеатрі Шанцера на Хрещатику, 25Влада і місто: нариси життя Києва за Директорії УНР (грудень 1918 — січень 1919 рр.) / О. Бойко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 років. — 2013. — Вип. 9. — С. 181—202.

Після окупації України більшовиками та падіння уряду УНР, приміщення кіностудії було силоміць передано Дніпросоюзу.

За часів УРСР (1919—1991 роки) 70 років українське кіно було частиною радянського. У ці часи кіновиробництво на території УРСР пережило кілька хвиль розквіту: в часи ВУФКУ в 1920-х та «українського поетичного кіно» 1960-х.

За часів радянської окупації України тут відбувається потужне кіновиробництво, але зазвичай російськомовних фільмів для всесоюзного вжитку. Українськомовних радянських фільмів в часи СРСР знято дуже мало.

Внаслідок русифікації України, до 1991 року український кінематограф поступово зник як масове явище. Виробництво фільмів українською мовою на Ялтинській, Одеській та Київській кіностудіях припинилося, натомість на цих студіях переважно знімали російськомовні стрічки. В опитуванні кіноісторикині Лариси Брюховецької авторитетних українських письменників щодо тогочасного українського кіно, проведеному у 80-х — на початку 90-х, виявилося, що більшість вважає український кінематограф мертвим. Як висловився Анатолій Дімаров: «Українського кіно як національного явища поки що не маємо. Були окремі знахідки (Сергій Параджанов, наприклад), та й то рідкісні. Не назвете ж ви українськими кінофільмами „Гадюку“ чи „Серця трьох“? Хоча вони й з'явилися на студіях України».

У 1980-х українська мова практично повністю була витіснена з українського кінопрокату: репертуар кінотеатрів УРСР практично весь був російськомовним, стрічки, вироблені на українських кіностудіях, до яких існував україномовний дубляж, демонструвалися переважно в російськомовному варіантіНаталя Ховайба. Ідеологічні засади розвитку кінематографа УРСР // Державна політика у галузі кінематографа УРСР (друга половина 1960-х — перша половина 1980-х рр.): дисертаці. Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2015. 240 с.: cc. 81-82. Так, 1989 року в кінопрокаті УРСР показано 280 нових фільмів, з них лише один демонструвався українсь­кою.Міф про «нову історичну спільність» (Част. 1) // Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України; Редрада: акад. НАН України В. М. Литвин (голова), акад. НАН України І. М. Дзюба, акад. НАН України Я. Д. Ісаєвич, акад. НАН України О. С. Онищенко, акад. НАН України В. А. Смолій, С. В. Кульчицький та ін.; Відп. ред. акад. НАН України В. А. Смолій: Том 2. Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є. Радянський проект для України / Інститут історії України НАН України. — К.: Наук. думка, 2004. 541 стор: С. 456. ISBN 966-00-0335-8 Відомий режисер Микола Мащенко назвав цей період «нещадною інквізицією», результатом якої стала повна деукраїнізація кіномистецтваНаталія Кузіна, Наталя Ховайба. Українське кіномистецтво і тоталітаризм (друга половина 1960-х — 1980-ті роки) // Miscellanea Posttotalitariana Wratislaviensia. 2013 с. 273—285. Як наслідок русифікаторської політики СРСР, станом на 1980 рік, за даними газети «Культура і життя», фільмофонд України становив 2967 фільмів, з них дубльованих (або тих, що мали оригінальне українськомовне озвучення) українською мовою — 235, основна маса з яких була старіші стрічки.

Ялтинська кіностудія більшу частину своєї історії присвятила російському кінематографу — вона була філією «Мосфільму», потім філією кіностудії ім. Горького, тут знімалась радянська класика — «Собака на сіні», «Людина-амфібія», «Кавказька полонянка», «Дама з собачкою», «Діти капітана Гранта», «Пірати ХХ століття», «Асса», «Острів скарбів», «Людина з бульвару Капуцинів» тощоМоре продюсерів // Україна молода, Номер 154 за 19.08.2004. Аналогічна ситуація була й з Одеською кіностудією — тут теж знімали лише радянське кіно і за всю історію існування взагалі не було створено жодного фільму українською. А з 378 фільмів, що вийшли на екран з кіностудії Довженка за радянський період 1928—1991 роки, цілком україномовних зняли лише 22, що становило всього близько 6 %. Русифікаторська політика кіностудії Довженка призвела до того, що в останні часи УРСР там знімалися майже виключно російськомовні фільми з російськими ж акторами, а українським відводили ролі другого плану, часто для створення певного комічного антуражу. Значний русифікаторський вплив студії Довженка на український кінематограф визнавав і сам Олександр Довженко, у своєму листі до Голови Народного Комісаріату освіти УРСР Федору Редькову він отак описував русифікацію на Київській кіностудії у 1940-х роках після звільнення його з посади керівника студії: «…українська кіностудія [тепер] працює по-руськитобто по-російськи — тобто як українська перестала існувати»Сергій Кот. Битва за український кінематограф: документи, пов'язані з діяльністю Олександра Довженка під час Другої світової війни // Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого: Збірник наукових праць; редкол.: О. І. Безгін (голова) та ін. — К., 2018 р. — Вип. 22. — 198 с. (з посиланням на Довженко про русифікацію України.).

Всеукраїнський кінокомітет (1919—1921 років)

1919 року з початком радянської окупації України Народний комісаріат освіти новоствореної УСРР створює Всеукраїнський кінокомітет. У Києві починає видаватися журнал про кіно «Живий журнал». Оголошується конкурс сценаріїв про життя Тараса Шевченка, однак через наступ польських військ роботу над фільмом Михайла Бонча-Томашевського за сценарієм-переможцем припинено. Кінотеатри націоналізуються.

Виникає жанр кіноагітки. У 1919 році вийшов 21 фільм цього напряму авторства Петра Чардиніна, Михайла Бонча-Томашевського, Акселя Лундіна та інших режисерів, які переходять на бік більшовиків. Редакційно-видавничий відділ Наркомвійськ Української РСР оголошує рекомендаційний список тем для кіно: село, куркуль, середняк і бідняк, УНР, нація і клас, єдність збройних сил радянських республік, боротьба з бандитизмом, Червона армія, вороги.

ВУФКУ (1922—1930 років)

13 березня 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), організацію, яка монопольно очолила кіновиробництво, кінодистриб'юцію, кінофікацію, кінопресу та кіноосвіту в Українській РСР. Після цього почалася нова сторінка історії українського кінематографу. ВУФКУ вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а з 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

Українське ігрове кіно 1920-х намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» Петра Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Українській РСР з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».