Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба (ГЕРХ), або рефлюксна хвороба — це хронічне рецидивуюче захворювання, що проявляється симптомами запалення дистальних відділів стравоходу, та зумовлене порушеннями моторно-евакуаторної функції гастроезофагальної зони, що характеризується спонтанними або регулярно повторюваними закидами шлункового або дуоденального вмісту в стравохід, що призводить до пошкодження дистального відділу стравоходу з розвитком у ньому ерозивно-виразкових, катаральних і функціональних порушень (у тому числі езофагіту, пептичної виразки стравоходу, стравоходу Барретта, а також раку стравоходу). Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба є найбільш поширеним захворюванням стравоходу; та характеризується як поліморфізмом клінічних проявівОтоларингологические проявления гастроэзофагеальной рефлюксной болезни , наявністю як стравохідних, так і позастравохідних симптомів захворювання, довготривалим перебігом та часто стертими клінічними симптомами захворювання (що зумовлює пізнє звернення хворих за медичною допомогою), погіршення перебігу хронічних захворювань (бронхіальної астми, ІХС, цукрового діабету), а також гіпердіагностику хронічних захворювань (ІХС), призводити до розвитку важких ускладнень (пептичної виразки стравоходу, стриктури стравоходу, кровотечі з виразки стравоходу, передракового захворювання — стравоходу Баретта, а також розвитку аденокарциноми стравоходу); а в дітей у важких випадках може призводити до бронхо- та ларингоспазму, розвитку апное і стати причиною раптової смерті.

Історія Згадки про симптомокомплекс, який характерний для гастроезофагеальної рефлюксної хвороби, є ще у наукових працях Авіценни, у яких згадуються такі симптоми як печія та відрижка кислим і гірким.Диагностика гастроэзофагеальной рефлюксной болезни и лечение лансопразолом У 1839 році Альберт уперше виділив як самостійне захворювання рефлюкс кислого шлункового вмісту у стравохід, а в 1879 році Квінке вперше описав ерозивно-виразкові зміни в нижніх відділах стравоходу під час трьох патологоанатомічних розтинів як «виразки стравоходу, що спричинені перетравлюванням» та вперше вказав на їх зв'язок із травною дією шлункового соку. У 1906 році Тайлестон підтвердив спостереження Квінке та визначив гастроезофагальний рефлюкс як окреме захворювання, яке він називав «пептична виразка стравоходу». Термін «гастроезофагеальна рефлюксна хвороба» вперше запропонував у 1966 році Росетті. На VI об'єднаному європейському гастроентерологічному тижні в Бірмінгемі було висунуто лозунг: «ХХ століття — століття виразкової хвороби, ХХІ століття — століття ГЕРХ», а частина вчених назвала гастроезофагеальну рефлюксну хворобу «хворобою ХХІ століття» та іноді «хворобою третього тисячоліття». У жовтні 1997 року на міждисциплінарному конгресі в бельгійському місті Генвалі гастроезофагеальну рефлюксну хворобу офіційно визнано самостійною нозологічною одиницеюГастроэзофагеальнаяя рефлюксная болезнь: состояние и перспективы решения проблемы. та вперше було прийнято настанову по діагностиці та лікуванню ГЕРХ, заснована на принципі доказової медицини; а у 1999 році ГЕРХ офіційно включена до Міжнародної класифікації хвороб Х перегляду як самостійне захворювання із присвоєнням їй коду МКХ-10 К21 із поділом на ГЕРХ з езофагітом (код К21.0) та ГЕРХ без езофагіту (код К21.9). В Україні статистична реєстрація гастроезофагеальної рефлюксної хвороби почалась з 2009 року.

Епідеміологія Поширеність гастроезофагеагеальної рефлюксної хвороби у світі залишається стабільно високою, та, за різними оцінками (включно із неерозивною формою захворювання), складає від 20 до 50 % дорослого населення та від 2—4 до 8,7—49 % дитячого населення, причому максимальне поширення захворювання спостерігається в США та Західній Європі (20—40 % дорослого населення мають симптоми печії та ерозивного езофагіту, щоденно відчувають печію до 30 % осіб, а щомісячно близько 50 % осіб) (у країнах Східної Європи, за деякими оцінками, цей показник може сягати 60 %), а найменше в азійських країнах — Китаї (близько 2,5 % населення) та Кореї (близько 3,5 % населення). В Японії ендоскопічно позитивна ГЕРХ виявляється у 16,5 % населення. У Росії, за різними оцінками, поширеність ГЕРХ складає від 40 до 60 % населення (так, у Новосибірську, симптоми печії відчувають 61,7 % чоловіків і 63,6 % жінок, у Москві поширеність ГЕРХ оцінюють у 23,6 % дорослого населенняЛечение гастроэзофагеальной рефлюксной болезни альгинатами ). В Україні поширеність печії серед дорослого населення становить за деякими клінічними дослідженнями 30 %, офіційна кількість зареєстрованих хворих складає 10 на 1000 населення, вірогідних даних за поширення ГЕРХ у дітей в Україні немає.

Етіологія і патогенез Основним етіологічним чинником розвитку гастроезофагеальної рефлюксної хвороби є порушення моторики верхніх відділів шлунково-кишкового тракту, а насамперед із розслабленням нижнього сфінктера стравоходу. Гастроезофагеальний рефлюкс може бути нормальним фізіологічним явищем, коли він є короткочасним, не супроводжується неприємними відчуттями, та коли його частота не перевищує 50 випадків на добу або 4,2 % тривалості часу спостереження рефлюксу, а тривалість не перевищує 20 секунд.Гастроэзофагеальная рефлюксная болезнь (ГЭРБ) Фізіологічний гастроезофагеальний рефлюкс спрямований на звільнення шлунка від надлишку повітря, їжі або рідини. Гастроезофагеальну рефлюксну хворобу поділяють також на первинну, пов'язану з первинним порушенням замикальної функції нижнього сфінктера стравоходу (переважно пов'язаним із зниженням чутливості сфінктера до пресорних речовин або невідомої етіології); та вторинну, який виникає на фоні інших патологічних процесів (хімічного впливу, деструктуризації сфінктера, пов'язаного із захворюваннями, прийомом медикаментів, оперативним втручанням та іншими причинами).

До факторів, які є безпосередніми причинами ГЕРХ, та сприяють розвитку її нових симптомів, відносяться: Ковзна кила стравохідного отвору діафрагми; Стани, пов'язані з підвищенням внутрішньочеревного тиску (вагітність, ожиріння, підвищений метеоризм, використання корсетів та бандажів), у тому числі великі кисти та пухлини черевної порожнини та позаочеревинного простору; Порушення кліренсу стравоходу; Порушення випорожнення шлунка та патологія гастродуоденальної зони (виразкова хвороба, дуодено-гастральний рефлюкс, дуоденостаз), жовчнокам'яна хвороба; Пошкоджуюча дія рефлюктату (вмісту шлунка або дванадцятипалої кишки), який закидається у стравохід; Нераціональне харчування: споживання гострої та жирної їжі, цитрусових, томатів, швидке споживання їжі та переїдання; зловживання алкогольними та газованими напоями; зловживання палінням; Інтенсивні фізичні навантаження; Вимушені пози під час професійної або побутової діяльності, що пов'язані з нахилом тулуба вперед; Психоемоційне напруження; Вживання лікарських препаратів, які знижують тонус сфінктера стравоходу (блокатори кальцієвих каналів, бета-блокатори, теофілін, нітрати, м-холінолітики, нестероїдні протизапальні засоби, седативні та снотворні засоби, пероральні кортикостероїди); Оперативні втручання на стравоході, тривале застосування назогастрального зонду, бужування стравоходу; Підвищення рівня у крові гастроінтестинальних гормонів (глюкагону, соматостатину, холецистокініну, секретину, вазоактивного інтестинального гормону, енкефаліну); Герпесвірусна інфекція та грибкові ураження стравоходу. Інші захворювання, при яких порушується тонус сфінктера стравоходу — системна склеродермія, синдром Шегрена, гіпотиреоз, нецукровий діабет, цукровий діабет. Згідно з даними клінічних досліджень, сприятливим фактором розвитку гастроезофагеальної рефлюксної хвороби є жіноча стать, а також похилий вік. У дитячому віці найчастішими факторами розвитку ГЕРХ за даними клінічних досліджень є спадкова схильність, патологічний перебіг вагітності, від якої народилась дитина, раннє штучне вигодовування, наявність у дитини неврологічної симптоматики протягом першого року життя, порушення режиму харчування, недиференційована дисплазія сполучної тканини, а також паразитарна інвазія. За даними частини клінічних дсліджень, також може сприяти виникненню ГЕРХ як у дорослих, так і у дітей, наявність інфекції Helicobacter pylori , хоча значна частина дослідників не підтверджує цей факт.

У патогенезі гастроезофагеальної рефлюксної хвороби значну роль відіграє недостатність нижнього сфінктера стравоходу, пов'язане із зниженням тиску в ділянці кардіального відділу шлунка та нижнього стравохідного сфінктера, а також порушення перистальтики стравоходу, наслідком якого є порушення стравохідного кліренсу. Внаслідок ослаблення сфінктера стравоходу виникає рефлюкс вмісту шлунка в стравохід, що підвищує час контакту слизової оболонки стравоходу з кислотою та призводить до формування езофагіту, який підсилює зниження тиску в ділянці нижнього стравохідного сфінктера, що призводить до подальшого посилення рефлюксу. Велике значення у патогенезі ГЕРХ надається так званим спонтанним релаксаціям стравохідного сфінктера, які транзиторно виникають протягом доби. У нормі кількість таких релаксацій не повинна перевищувати 50 епізодів на добу (переважно спостерігається 20—30 епізодів), а при розвитку ГЕРХ кількість таких епізодів може становити 200—400 на добу, та залежать від інгібуючого трансмітера NO, який розслабляє нижній стравохідний сфінктер. У подальшому розвитку симптомів ГЕРХ значну роль відіграє також хімічний склад рефлюктату. Епітелій стравоходу може пошкоджуватися соляною кислотою, яка входить до складу шлункового соку, що пов'язано зі здатністю іонів водню проникати в цитоплазму клітин епітелію, що призводить до їх загибелі. У нормі апікальна мембрана клітин епітелію стравоходу стійка до дії кислоти, але разом із вмістом шлунка у просвіт стравоходу потрапляє пепсин, який має здатність пошкоджувати міжклітинні сполучні структури епітелію, що сприяє проникненню іонів водню всередину клітин епітелію та їх подальшому некрозу. Підвищує ймовірність ушкодження слизової стравоходу також наявність у рефлюктаті жовчних кислот, трипсину та інших панкреатичних ферментів, лізолецитину та інших складових шлункового та дуоденального соку. Значну роль у розвитку симптомів захворювання відіграє тривалість закиду шлункового або дуоденального вмісту у просвіт стравоходу. У нормі зниження рН стравоходу до 4 становить 4,2 % часу дослідження, при гастроезофагальній рефлюксній хворобі рН стравоходу утримується на рівні 4 і нижче значно триваліший час, при закиді дуоденального вмісту рН стравоходу підвищується до 7,5; обидва ці фактори сприяють прогресуванню симптомів ГЕРХ. Початковою формою гастроезофагеальної рефлюксної хвороби є неерозивний езофагіт; наступною по важкості стадією захворювання є ерозивний езофагіт; у подальшому прогресування симптомів захворювання призводить до метаплазії епітелію стравоходу і розвитку стравоходу Барретта, частота якого становить 15—20 % хворих езофагітом; при прогресуванні дисплазії у хворих може розвинутись аденокарцинома стравоходу, частота якого може становити 0,5 % у хворих із низьким ступенем дисплазії епітелія стравоходу та 6 % у хворих із високим ступенем дисплазії.

Класифікація Загальноприйнятої класифікації гастроезофагеальної рефлюксної хвороби не існує. Гастроезофагеальну рефлюксну хворобу по причинах її виникнення поділяють на первинну ГЕРХ та вторинну. Ендоскопічно гастроезофагеальна рефлюксна хвороба поділяється на ГЕРХ без езофагіту (або ендоскопічно негативну) та ГЕРХ із езофагітом (або ендоскопічно позитивну). По вираженості ендоскопічних змін ГЕРХ із езофагітом поділяють згідно Лос-Анджелеської ендоскопічної класифікації езофагіту, затвердженої в 1994 році: Ступінь А — дефект слизової оболонки (один чи більше) розміром менше ніж 5 мм, обмежений однією складкою слизової оболонки стравоходу; Ступінь В — дефекти слизової оболонки розміром понад 5 мм, які не виходять за межі 2 складок; Ступінь С — дефекти слизової оболонки, які виходять за межі двох складок, але захоплюють менше ніж 75 % окружності стравоходу;