Історія зародження і становлення гірничо-металургійного центру Уралу
Утворення потужного гірничо-металургійного центру на Уралі відбувалося цілком у межах феодально-кріпосницьких відносин. За історичною й гірничо-геологічною значущістю Урал входить до п'ятірки найбільших рудних районів світу. Його освоєння забезпечило металами потреби Росії, причому уральське залізо стало в другій половині XVIII ст. головною статтею її експорту, випередивши навіть традиційне збіжжя. Завдяки надзвичайно багатим рудним родовищам і навколишнім лісовим масивам Уралу (доступне деревне вугілля), Росія на кілька десятиріч вийшла на перше місце у виробництві заліза, випередивши Англію та Швецію. Будування на Уралі гірничих заводів, видобуток і переробка руд чорних і кольорових металів, удосконалення металургійного устаткування, заснування гірничих шкіл і училищ — усе це створило передумови для спроби Росії «вискочити з рамок відсталості» й закласти підвалини широких промислових перетворень. Здійснити ці плани повною мірою не вдалося.
Ще античні автори описували скарби Рифейських (Гіперборейських) гір. Найдавніша вітчизняна письмова згадка Уралу збереглася в київському літописі «Повість минущих літ» (початок XII ст.), де згадується похід новгородців на Урал за цінними хутрами. Саме до складу Новгородського князівства увійшли пізніше землі Верхнього Прикам'я (Приуралля), які 1478 р. (разом із приєднанням Новгорода) відійшли до Москви. Ці землі з часом стали вотчиною багатих землевласників і купців Строганових, які на початку 80-х років XVI ст. організували військовий похід Єрмака для підкорення Сибірського ханства. Перемога козаків над сибірською частиною колишньої Золотої орди відкрила шлях для російської колонізації Уралу та Сибіру, хоча локальні протистояння місцевого населення тривалий час гальмували освоєння цих величезних територій.
З XVII ст. на Уралі почав формуватися центр гірничодобувних та металургійних промислів, причому дороговказами для пошуку корисних копалин слугували примітивні металеві й соляні промисли місцевого населення, а також залишки давніх гірничих розробок (чудських копалень). З цього приводу письменник Д. Мамін-Сибіряк зазначав: «Чудь» існувала задовго до російської історії, й можливо лише дивуватися високій культурі металу, якою володіли ці племена. Достатньо сказати лише те, що всі наші уральські гірничі заводи збудовані на місцях колишньої чудської роботи — руду шукали саме в цих чудських місцях".
Першими російськими заводами тут були Ніцинський залізоробний завод (Ніца — притока Тури), збудований царськими воєводами 1631 р., і Пискорський мідеплавильний завод (район Солікамська), що зводився під керівництвом німецького рудознавця Ариста Петцольда та його помічників-іноземців (почав роботу 1634 р.). Ці казенні заводи, як і десяток інших, зведених у XVII ст. (зокрема приватний завод рудознавця Дмитра Тумашева, завод Далматовського монастиря та ін.), не були особливо успішними, оскільки використовували застарілі технології (плавлення вели в давніх сиродутних печах, домни не зводили); бракувало гірничих спеціалістів і виробничого досвіду; робочою силою були здебільшого селяни-кріпаки, які масово розбігалися з заводів; царські воєводи управляли гірничими справами некомпетентно, по-хижацьки використовуючи залізні родовища (після розробки найбагатших покладів — родовище вважали вичерпаним). Протягом усього XVII ст. Росія продовжувала імпортувати мідь і залізо (переважно зі Швеції).
Більш успішний розвиток гірничозаводської справи на Уралі спостерігається з кінця XVII — початку XVIII ст. Це було зумовлено передовсім потребою підсилення військової дієздатності московського війська (постачання заліза на озброєння) в умовах, коли металургійні бази центру (Тульські заводи Андреаса Вініуса) й півночі (Олонецькі заводи Бутенанта Розенбуша) вичерпували навколишні природні ресурси й скорочували виробництво. Сучасник так свідчив про ці процеси: «ліси віддалилися, вугілля (деревного — авт.) не стало, руда збідніла». Крім того, загострення політичних відносин зі Швецією й подальша Північна війна не тільки призвели до зростання потреб металів, але й позбавили Росію традиційних можливостей імпорту шведського заліза. 1696 р. Петро I доручив воєводі Верхотур'я (тодішнього адміністративного центру Середнього Уралу) Д. Протасьєву пошук «доброї» залізної руди, яка й була знайдена в горі над річкою Тагіл (славетне родовище магнетиту Гора Висока) та на берегах річки Нейви (багаті поклади бурих залізняків). Зразки магнетиту були успішно випробувані в Ризі й Амстердамі. Вердикт усіх дослідників був одностайний: «Сибірське залізо у справі таке пречудове, що краще за нього добротою та м'якістю бути не може». 1699 р. вийшов іменний указ, згідно з яким було «велено у Верхотурському повіті, на річках Тагіл і Нев'я, де знайдена залізна руда, знов завести залізні заводи…»
Майже одночасно будувалися два заводи: Нев'янський (55 км від Гори Високої на річці Нев'ї) та Кам'янській (на місці старого заводу Далматовського монастиря на річці Железенка, яку перейменували на Кам'янку). Обидва заводи мали греблі, що забезпечували заводські механізми водними рушіями; доменні печі, молотові фабрики, кузні. Перший уральський чавун видали 15 жовтня 1701 р. на Кам'янському заводі, а в січні 1702 р. кам'янський доменний майстер Яків Фадєєв викував перше місцеве залізо, яке високо оцінили на Московському гарматному дворі. Протягом 1702 р. на Кам'янському заводі під наглядом гарматного майстра Еріка Депре було відлито 182 гармати, а обдарованість і досвід зброяра Н. Пиленка дозволили виготовляти високоякісні мушкети, фузеї, рушниці. Протягом 1703—1704 рр. поблизу винайдених залізорудних родовищ бурих залізняків були збудовані ще два казенні заводи — Алапаєвський і Уктуський.
Нев'янський завод розпочав виплавку чавуну наприкінці 1701 р., а вже через три місяці Петро I передав його у приватну власність колишньому тульському майстру-зброяру й заводчику Микиті Демидову (Антуф'єву) «з тим, щоб він, Микита, знайшов такого всякому ливарному та кованому залізу примноження, щоб у всякій скруті всій нашій Московській державі різного заліза наробити й без стороннього свейського (шведського — авт.) заліза можна було обійтися й старатися, щоб наші люди тій майстерності були навчені, щоб та справа в Московській державі стала міцно». Одночасно з Нев'янським Демидову були передані старі Верхотурські залізні заводи та величезні лісові угіддя (для заготівлі деревного вугілля), до заводів приписані державні кріпаки двох волостей (2,5 тис. селян) й надані особливі привілеї майже безконтрольного ведення промислів (указ царя застерігав: «воєводі його справу не відати»). Микита Демидов виявився непересічним організатором гірничозаводської справи, хоча уславився вельми жорстоким ставленням до трудового люду. З 1716 по 1725 р. він збудував на Уралі чотири металургійні заводи, серед яких особливе місце посів величезний завод у Нижньому Тагілі (будувався з 1722 по 1725 р.). Уже в 20-х роках XVIII ст. Урал давав щонайменше дві третини металу Росії. Це був переважно «демидовський» метал, хоча поруч працювало й кілька казенних заводів.
Пошуки й розробка руд, будування заводів, плавлення металів потребували кваліфікованих спеціалістів гірничої справи — це були здебільшого іноземці на російській службі. Відкриття багатих мідних і залізних руд було здійснено Л. Нейтером, Й. Бліером, А. Вініусом; спорудження домен «за заморським зразком» вели англійці Р. Жартон і В. Панкурст; керували казенними заводами той же А. Вініус і Г. В. де Геннін.
1712 р. саксонський бергмайстер Йоганн Бліер, який «у різні губернії внутрішні й у Сибір для пошуку рудного був неодноразово посланий і найкраще інших пізнав, яка багата Росія різними металами й рудами» подав царю меморандум про організацію особливої колегії для керівництва гірничою промисловістю (недостатньо ефективний Приказ рудокопних справ було ліквідовано 1711 р., а гірництво передано в управління Сенату й губернаторам). Протягом кількох років його ідея не мала підтримки, а залишені на розсуд місцевого начальства казенні гірничі заводи почали занепадати. Деякі уральські воєводи й коменданти містечок загалом прагнули під приводом вичерпання руд ліквідувати заводи, щоб позбавити себе клопіткої відповідальності за справу, на якій вони не розумілись.
У грудні 1719 р. за європейським зразком була заснована Берг-колегія — керівний орган рудної та металургійної промисловості, який передбачав колегіальне вирішення питань (звідси й «колегія»), чітко визначене коло чиновних обов'язків, обґрунтований штат спеціалістів, суми винагород тощо. Указ Петра I значною мірою ґрунтувався на меморандумі Й. Бліера. Президентом Берг-колегії був призначений один із найближчих сподвижників царя Яків Брюс (нащадок давнього шотландського королівського роду, граф, генерал-фельдмаршал, видатний інженер, творець тогочасної російської артилерії, власник найбільшої в Росії приватної бібліотеки, переданої згодом Імператорській Академії наук, а в суспільній опінії — чорнокнижник, алхімік і астролог). Вельми показовим був перший керівний склад Берг-колегії, який наочно свідчив про брак вітчизняних гірничих фахівців: Яків Брюс (президент), Йоганн де Люберас (віце-президент), радники Йоганн Шлаттер, Вінцент Райзер, Яків Делейес. Тенденція залучення західних спеціалістів зберігалася впродовж тривалого часу. Один із найавторитетніших хронологів уральського життя, письменник Д. Мамін-Сибіряк в історичному нарисі «Місто Катеринбург» зазначав, що «більшість гірничих людей були іноземці, які принесли сюди початки суспільного життя».
Для організації системної роботи в гірничо-металургійні центри країни Берг-колегія відряджала уповноважених чиновників, наділяючи їх особливими правами й фінансовими ресурсами. На Урал вирушили бергмайстер Йоганн Бліер і довірена особа Я. Брюса капітан-поручник артилерії Василь Татищев. Спершу роль капітана-поручника зводилася лише до допомоги Бліеру в організаційних, господарчих та фінансових питаннях, але згодом саксонський майстер повністю зосередився на пошуках руд і технічній організації заводської справи, а Татищев утворив на Уктуському заводі Гірничу канцелярію (Сибірський обер-бергамт) і за рішенням Берг-колегії очолив управління казенними заводами Уралу.
Енергійна діяльність В. Татищева протягом 1720—1722 рр. привела до помітної реорганізації й технічного поступу металургійного виробництва. Він розпочав спорудження заводу на річці Ісеть і заклав поблизу місто Катерининськ (майбутній Катеринбург), а також мідний завод поблизу села Єгошихі, поклавши початок місту Перм. Вбачаючи в монополії Демидових загрозу для успішного розвитку казенних заводів, Татищев викривав зловживання Микити Демидова й уживав заходів задля приборкання його промислових «апетитів». Тому Демидов через своїх петербурзьких покровителів домігся звільнення й відкликання Татищева, на якого навіть було заведено тимчасове слідство. Проте його діяльність не минула марно, всевладдя Демидових було певною мірою обмежене зростанням державних заводів, початком підприємницької діяльності інших промисловців: Строганових, Осокіних, Турчанинових, В'яземських та ін.
Новим управителем Уральських казенних заводів було призначено близького соратника Петра I, генерал-майора артилерії Георга Вільгельма де Генніна (уродженця Саксонії). Талановитий інженер, гірник і металург, який ретельно вивчив європейський досвід будування гірничих заводів, протягом дванадцяти років плідно керував промисловістю Уралу й Сибіру, спорудив 9 заводів, збудував столицю гірничого Уралу — місто-завод Катеринбург.